dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 17 Августа 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Відродження церкви... в оперативному супроводі (Частина ІІ)

Відродження церкви... в оперативному супроводі (Частина ІІ)

Відродження церкви... в оперативному супроводі (Частина ІІ)

«Церковники» і чекісти

По мірі відновлення радянської влади на раніш окупованих землях України, як зазначається у чекістських документах, “основна увага НКДБ УРСР була звернута на ліквідацію антирадянських формувань серед церковників і сектантів”. За неповними даними, до 1 травня 1945 р. 2-і (контррозвідувальні) підрозділи органів держбезпеки в УРСР ліквідували 87 релігійні організації і групи (переважно – розкольницького, автокефального та протестантського спрямування), і при цьому арештували 875 громадян. Значну частину арештів провели за матеріалами оперативних джерел, які працювали на окупованій території. Так, у грудні 1943 р. у Києві за повідомленнями агента “Панкова” органи НКДБ ліквідували “церковно-монархічну організацію” архімандрита Михайла (Костюка, який іменував себе “Патріархом Всея Русі” та “самодержцем Всеросійським”), арештувавши понад 20 її учасників.

На визволених територіях оперативні заходи радянської спецслужби по “церковній лінії” спрямовувалися на:

– розшук “організованого антирадянського підпілля” серед православного духовенства “патріаршій орієнтації” (тобто канонічної РПЦ);

– виявлення “націоналістичного підпілля” серед духовенства Української автокефальної православної церкви;

– розшук у релігійному середовищі осіб, які активно співпрацювали зі спецслужбами окупантів;

– придбання оперативних джерел серед “церковного й сектантського активу” для попередження виникнення нелояльних до влади нелегальних організацій.

Вістря оперативно-розшукових та репресивних заходів НКДБ УРСР спрямовувалося проти таких релігійних організацій:

- т.зв. “церковно-монархічне підпілля”, представлене, зокрема, сектантською “Істино-православною церквою” (ІПЦ), для якої була властива крайня опозиційність як до радянської влади, так і до канонічної РПЦ, а також  конспіративні методи роботи. ІПЦ під проводом ленінградського митрополита Йосифа (Петрових) вже існувала в СРСР у 1923–1931 рр., з’явившись як реакція на заклики Патріарха Тихона до визнання радянської влади й лояльної громадянської поведінки вірних РПЦ.

Основні осередки ІПЦ органи держбезпеки ліквідували на початку 1930-х рр., по справі “монархічно-повстанської організації” ІПЦ проходило 613 священиків і монахів, 416 заможних селян, 70 колишніх царських офіцерів і чиновників.  

Загалом, за даними спецслужб, в УРСР діяло не менш 21 нелегальних організацій ІПЦ із понад 500 учасниками. До червня 1945 р. органи НКДБ УРСР ліквідували 13 осередків ІПЦ (арештовано 178 їх учасників) у Києві, Сталінський, Ворошиловградській, Запорізькій та інших областях УРСР. Проте станом на кінець 1950-х рр. в СРСР, за даними органів КДБ, нараховувалося до 300 локальних груп ІПЦ з понад 6000 учасників, які стояли на позиціях крайньої ворожості до канонічної Церкви, релігійного фанатизму, продукували зі свого середовища самозваних “пророків”, “святих старців”, “целітелів”;

- нелегальна церковна організація “іоанніти”. У ході централізованої оперативної розробки “Архіпелаг” (тут і далі назва оперативних заходів змінено – Авт.) контррозвідники виявили розгалужене підпілля “іоаннітів” у Києві, Сталінський, Дніпропетровській, Ворошиловградській (лише в цій області нараховувалося понад 200 адептів секти) та інших областях, яке нараховувало до 30 осередків, в оперативну розробку взяли понад 250 учасників цієї секти, розпочалися арешти “іоаннітів”. Учасники секти активно саботували роботу у промисловості та сільському господарстві, службу в армії, не визнавали чинного законодавства. Зокрема, арештований лідер “іоаннітів” Ворошиловградській обл. М.Сидоров видавав себе за царя Миколу ІІ, під час окупації працював керівником контррозвідувального осередку СД;

- “церковно-монархічне підпілля” т.зв. “стефанівців” (або ж “підгорнівців”, “суздальців”), яке діяло у ряді областей Сходу України і активно підтримувало окупаційну владу. Лише в ході оперативної розробки “Фарисеї” УНКДБ по Сумській обл. арештували 15 активістів секти, ряд з яких були викриті як агенти гестапо, котрі використовувалися німцями в анти партизанських заходах;

- різноманітні  містичні секти псевдо православного характеру. Так, УНКДБ по Житомирській обл. за оперативною розробкою “Монархісти” (лютий 1945 р.) виявило секту “Михайла Архангела” на чолі з М.Кокитьком, який вважав себе “Михайлом Архангелом”, “білим царем”, а його дружина – “царицею Олександрою”. Секта оголосила “хрестовий похід” проти комуністичної влади. УНКДБ по Вінницькій обл.. за розробкою “Реакціонери” виявили секту “єнохівців”, котрі співпрацювали з окупантами та оголосили гітлерівців “янголами-рятівниками”. У Рівненській обл. контррозвідники ліквідували осередок (87 осіб) бузувірської секти “мурашківців” (або “сіоністів”, які практикували жертвоприношення та інші бузувірські обряди). Їх лідер Г.Ласкевич (“апостол”, “пророк Ілля”) та активісти (“12 апостолів”) піддавали своїх адептів тортурам (“божа печатка”), виснажували їх психічно. Адепти сект “Свідки Єгови”, “хлисти”, “шалапути” та інших утворили нелегальні осередки, дотримувалися виразно антирадянських  поглядів, вели антиурядову пропаганду на окупованій території;

- протестантські конфесії: баптисти, харизматичні течії на кшталт “трясунів-п’ятидесятників” та інші. НКДБ УРСР, зокрема, у грудні 1944 р. завів оперативну розробку “Відродженці” на актив баптистів на чолі із П.Метелицьким. Органи держбезпеки специфічними професійними методами сприяли переходу активу баптистів СРСР на позиції лояльності до радянської влади, утворенню у Москві офіційно зареєстрованого Всесоюзного союзу євангельських християн і баптистів” (частина громад баптистів ці рішення не визнала, перейшла на нелегальний стан й розглядалася спецслужбами як об’єкт оперативної розробки).

Собори і оперативники

Органи держбезпеки відіграли провідну роль у проведенні політичної лінії правлячої комуністичної партії по відношенню до Української греко-католицької церкви (УГКЦ) в Західній Україні та Православної церкви Закарпатської України.

УГКЦ трактувалася радянською ідеологічною машиною та настановами спецслужб як “резидентура Ватикану”, моральна опора й помічник антирадянського озброєного підпілля ОУН та УПА, перешкода утвердженню офіційної марксистсько-ленінської ідеології та “соціалістичному будівництву” у західноукраїнському регіоні. Наголошувалося на фактах співробітництва уніатського кліру із німецькими окупантами та ОУН.

У період, який нами вивчається, завдання безпосередньої підготовки ліквідації УГКЦ покладалося на Оперативну групу НКДБ по Західній Україні на чолі із в.о. заступника начальника 4-го Управління НКДБ УРСР підполковником С.Каріним-Даниленком. Останній, зокрема, вважався ледве на кращим оперативником – організатором розробки органами держбезпеки релігійних об’єднань, мав тривалий досвід “боротьби з церковною контрреволюцією” у 1920-х – на початку 1930-х рр. (у т.ч. – на посаді начальника відповідного відділення Секретно-політичного відділу ГПУ УСРР).

Як зазначав пізніше начальник 2-го Управління МДБ УРСР полковник Д.Медвєдєв, органами держбезпеки у 1944–1946 рр. “проведена серйозна робота з ліквідації греко-католицької церкви в західних областях УРСР”, від “розробки планів агентурно-оперативних заходів по ліквідації уніатської церкви до особистої роботи з агентурою по уніатах”, здійснено операцію “аж до проведення собору греко-католицької уніатської церкви, який організаційно оформив розрив з Ватиканом й возз’єднання з руською православною церквою в СРСР”. Під контролем органів НКДБ перебувала “ініціативна група” кліру УГКЦ, яка готувала “саморозпуск” цієї конфесії, під щільним доглядом куратора-чекіста та агентури знаходився і керівник цієї групи протопресвітер Г.Костельник (вбитий бойовиком ОУН у 1948 р.).

Нарешті, інспірований органами держбезпеки Львівський церковний собор 8–10 березня 1946 р. оголосив про скасування Брестської церковної унії 1596 р.,  “саморозпуск” УГКЦ, її злиття з РПЦ. Того ж року закрили 1685 приходів УГКЦ, а 344 священників-уніатів, які не зреклися своїх переконань, піддали репресіям. Архієпископа УГКЦ Й. Сліпого піддали тривалому засланню. Як стверджував у мемуарах колишній керівник 4-го Управління НКВС-НКДБ СРСР генерал-лейтенант П.Судоплатов, архієрей УГКЦ у Закарпатті Ромжа був таємно знищений чекістами смертельною ін’єкцією у лікарні.

Під оперативним контролем НКДБ проходив Мукачівський з’їзд православного духовенства Закарпаття (листопад 1944 р.), який ухвалив маніфест про возз’єднання Православної церви Закарпаття з РПЦ. Показово, що візит делегації закарпатського кліру (на той час – Мукачевсько-Пряшівської  єпархії Сербської Православної Церкви) на чолі із вікарієм єпископа ігуменом Феофаном (Сабовим) та архімандритом Олексієм (Кабалюком) до Києва та Москви особисто супроводжувався згадуваним полковником НКДБ Г.Карповим, який інформував про перебіг візиту та настрої духовенства секретаря ЦК КП (б) У М.Хрущова.

В цілому певна лібералізація у ставленні ВКП(б) й радянської влади до віруючих виявилася нетривалою та кон’юнктурною. Поданий Г.Карповим проект Закону “Про становище Церкви в СРСР” так і не був прийнятий. За роки війни влада задовольнила менш 10% звернень РПЦ про відкриття храмів. Вже з другої половини 1948 р. посилилися гоніння на Православну Церкву, відбувається масштабне закриття храмів й монастирів, активізувалася антирелігійна пропаганда. Суворі ж репресії проти кліру РПЦ не припинялися і у 1943–1948 рр. і тривали до смерті Й.Сталіна 5 березня 1953 р. Згодом у складі Секретно-політичного управління НКДБ та Міністерства держбезпеки УРСР створили відділ “О” – підрозділ, який спеціалізувався на оперативній розробці релігійного середовища.

Слід визнати, що об’єктивно-позитивне значення мали оперативні заходи із відвернення зусиль ворожих спецслужб із використання релігійних громад та діячів у підривних цілях в контексті таємної війни проти радянських народів (до того ж, особи, які стали на шлях співробітництва із нацизмом грубо попирали і християнські заповіти, і канонічні норми Православ’я), покарання активних колабораціоністів, а також припинення діяльності відверто деструктивних сект, котрі становили небезпеку як для духовного стану людей, так і для суспільного порядку.

Проте для історичної пам’яті сучасників значно важливіше те, що справедлива війна проти ворогів людства й віри Христової закономірно викликала  духовно-релігійне піднесення українського народу. “Боротьба з фашизмом згуртувала всі здорові сили людства. – йшлося у зверненні Священного Синоду Української Православної Церкви з нагоди 65-річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні від 8 травня 2010 р. – У цій боротьбі виявилися найкращі моральні якості людей: жертовність, героїзм, патріотизм, мужність, а насамперед – любов до ближнього... Світ завжди повинен пам’ятати про уроки Другої світової війни, робити все для недопущення проростання плевел агресивності, ксенофобії, політичного екстремізму й тоталітаризму”.