dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Відродження церкви... в оперативному супроводі

Відродження церкви... в оперативному супроводі

Відродження церкви... в оперативному супроводі

Духовний наставник воюючого народу

Політика сприяння релігійному відродженню з боку окупаційної влади на захоплених територіях, про що керівництво СРСР постійно отримувало агентурні дані, та очевидна політична вагомість релігійного питання вимагала від радянського уряду адекватної реакції. Боротьба за віруючих стала ще однією ділянкою ідеологічного протиборства СРСР та фашистської Німеччини. Після тривалих гонінь на Православну Церкву Й.Сталін та його оточення вирішили налагодити та унормувати державно-церковні відносини. З вересня 1943 р. почався якісно новий етап у взаєминах влади та Церкви – визнання значущості Церкви й відновлення структурної організації РПЦ.

Влада не могла не враховувати і широкого розвитку поліконфесійного життя на окупованій території – станом на жовтень 1943 р. з 9829 діючих православних храмів в СРСР 6500 були відкриті на окупованій території, і утиски віруючих могли спровокувати гостру реакцію населення. На 1 липня 1945 р. 59,28% усіх діючих в СРСР церков та молитовних будинків (і релігійних громад) було зосереджено в Україні.

Вже 22 червня 1941 р. місцеблюститель Патріаршого престолу митрополит Сергій уклав та розіслав по єпархіях «Послання пастирям й пастві Христової православної Церкви», у якому розкрив антихристиянську сутність фашизму та закликав віруючих на захист Вітчизни від «жалюгідних нащадків ворогів православного християнства». Загалом за роки  війни владика Сергій виступив з 24-ма пастирськими зверненнями патріотичної спрямованості. Зокрема, у посланні від січня 1942 р. до духовенства і вірян містився заклик до підтримки партизанського руху, засуджувалося співробітництво з окупантами (у роки війни кілька десятків священників було відзначено медаллю “Партизанові Великої Вітчизняної війни”).

Православний рух в окупованій Україні, хоч і розколотий за своїм організаційним оформленням, всупереч розрахункам нацистів, став духовною опозицією “новому” порядку. У західних регіонах України він виявився у боротьбі українського народу за національну справу. Для населення східних регіонів православна віра була єдиною розрадою, підтримкою, а згодом   - одним із символів боротьби проти загарбників.

Починаючи з літа 1941 р. у СРСР різко згортається антирелігійна пропаганда, припиняється випуск антирелігійних журналів. Показово, що референтом радянського лідера з релігійних питань і одним із організаторів відновлення патріаршества в СРСР був полковник держбезпеки Г.Карпов (він певний час перебував на оперативній роботі в Українському штабі партизанського руху і добре володів релігійною ситуацією в УРСР), який свого часу сумно відзначився  гоніннями на православний клір. У жовтні 1943 р. саме його було призначено головою новоствореної Ради у справах Православної церкви при Раді Народних Комісарів СРСР.

Як зазначав сам Г.Карпов у записі бесіди, яка відбулася із цієї нагоди, Й.Сталін попередив (можливо, аби справити враження на присутніх ієрархів РПЦ), щоб чекіст не удавав із себе «обер-прокурора» Синоду і щоб своєю діяльністю  він усіляко «підкреслював спроможність церкви».

Довідково: Карпов Георгій Григорович (1898–1967). Народився у Кронштадті. Походив з робочої родини. Служив в Червоній Армії (1818–1920), член РКП (б) з 1920 р. В органах державної безпеки з 1922 р. У 1922 – 1934 рр. проходив службу на оперативних посадах в особливих відділах ОДПУ військових частин Ленінградського військового округу, надалі – на керівних посадах в апаратах органів держбезпеки УНКВС по Карельській АРСР та Ленінградській обл., начальник Псковського окружного відділу НКВС.

У 1938 р. «за виконання важливих доручень уряду» нагороджений орденом Червоної Зірки (імовірно, за участь в «операціях» проти «церковно-монархічного середовища»). З березня 1939 р. – на керівних посадах у центральному апараті Головного управління держбезпеки НКВС СРСР та Наркомату держбезпеки СРСР. Полковник держбезпеки (з лютого 1943 р.). З травня 1943 р. – начальник 5-го відділу 2-го (контррозвідувального) Управління НКДБ СРСР, згодом – начальник «церковного» відділу Секретно-політичного управління НКДБ-МДБ СРСР. З липня 1946 р. – начальник «релігійного» відділу «О» МДБ СРСР. За «забезпечення» проведення Помісного Собору РПЦ у 1945 р. нагороджений орденом Леніна та отримав звання генерал-майора. Почесний співробітник держбезпеки.

У 1943 р. і до 6 лютого 1961 рр. – голова Ради у справах Православної Церкви при РНК та РМ СРСР. З серпня 1947 р. за станом здоров‘я звільнений у запас, у березні 1954 р. зарахований до діючого резерву (робота «під прикриттям» у різноманітних державних установах) КДБ при РМ СРСР. Приказом КДБ при СМ СССР № 159 от 2 березня 1955 г. звільнений із запасу КДБ за ст.54-е (за фактами, що дискредитують звання офіцера), імовірно, у рамках «чистки» спецслужби від осіб, які були причетні до незаконних репресій, застосовували брутальні методи для фабрикації справ. Похований на Новодівичому цвинтарі у Москві.

Прагматики і пастирі

Й.Сталіна цікавили не лише пастирсько-патріотичні “ресурси” Церкви, а й її дипломатичні можливості у налагодженні стосунків із Заходом, формуванні “позитивного іміджу” СРСР як держави, в якій, начебто, існує  свобода сумління та віросповідання. У вирішальній для РПЦ зустрічі митрополита Сергія, інших ієрархів (включаючи митрополита Київського і Галицького Миколая (Ярушевича) зі Сталіним 5 вересня 1943 р. брав участь і глава Наркомату закордонних справ СРСР В.Молотов.

4 вересня 1943 р. на нараді у Й.Сталіна за участю глави НКВС СРСР Л.Берії та Г.Карпова було ухвалено рішення про лібералізацію політики по відношенню до Церкви, і вже 8 вересня 1943 р. Помісний Собор відновив інститут патріаршества і обрав Патріархом Московським і Всея Русі  митрополита Сергія. Починається відкриття храмів, монастирів, духовних навчальних закладів, видання богословської літератури. У постанові ЦК ВКП(б) від 27 вересня 1944 р. “Про організацію науково-просвітницької пропаганди” уперше не формулювалися окремі завдання із войовничої атеїстичної пропаганди. Так звана “оновлена” (“обновленческая”) течія в РПЦ, виникнення якої у 1920-х рр. проходило за активної негласної підтримки органів держбезпеки для внесення розколу у Православну Церкву, втратила підтримку держави і фактично самоліквідувалася.

31 січня 1945 р. Помісний собор затвердив “Положення про управління РПЦ” (за його «оперативне забезпечення» Г.Карпов отримав Орден Леніна, а незабаром – звання генерал-майора). В СРСР створюються уповноважені органи з проведення державної політики по відношенню до релігійних об’єднань громадян та контролю за конфесійним середовищем. Постановою Ради Народних комісарів СРСР від 19 травня 1944 р. № 572 було створено Раду у справах релігійних культів при РНК, на яку покладався “зв’язок між Урядом СРСР і керівництвом релігійних об’єднань” неправославного характеру (мусульманських, протестантських, буддійських тощо).

Церква – фронту

До 1 липня 1945 р. в УРСР, за офіційними даними нараховувалося 6133 православних храмів (близько 40% їх дореволюційної чисельності), 15 чоловічих та 27 жіночих монастирів (14 єпископів, 4363 священиків, 422 диякони), до 1,2 млн. православних мирян. Констатувалося, що “в даний період руська православна церква займає по відношенню до радянської держави безсумнівну, без тіні підозри, лояльну позицію, веде велику корисну патріотичну роботу”.

РПЦ станом на середину 1944 р. передала у фонд оборони країни понад 150 млн. крб. (за період війни в цілому – понад 300 млн. крб.). За даними НКДБ УРСР, лише за перше півріччя 1945 р. РПЦ в Україні зібрала грошима й натурпродуктами понад 22,6 млн. крб. на допомогу фронту, пораненим, сиротам тощо. Загалом за період війни Православною Церквою в УРСР було зібрано на користь оборони країни майже 45 млн. крб. грошима й натурподуктами.

Церква зробила значний внесок у мобілізацію патріотичних почуттів народу на відсіч агресорам. Як йшлося у зверненні Патріаршого Екзарха Всея України, митрополита Київського і Галицького Іоанна з нагоди визволення України (14 жовтня 1944 р.) до голови РНК УРСР М.Хрущова, “хай надасть Господь Бог нашому доблесному воїнству і союзникам силу і міць для остаточного розгрому ненависних ворогів людства” (за рішенням Політбюро ЦК КП (б)У звернення опублікували у республіканській пресі).

Крім того, в Україні існувало 2326 громад Української греко-католицької церкви (УГКЦ) з 2402 священнослужителями, 652 громади і 542 священнослужителі Римо-католицької церкви, релігійні течії протестантської спрямованості (понад 10 тис. лише тільки баптистів та “євангельських християн”), десятки громад старообрядців різних течій (“безпопівці”, “білокриничного” спрямування тощо), різноманітні псевдорелігійні містичні групи тощо.

Відповідні корективи були внесені і у роботу органів держбезпеки по “церковній лінії”, причому ставлення чекістів до РПЦ стало помітно поміркованими. Показово, що органи НКДБ УРСР самі поширювали брошури “Правда про релігію в Росії” та звернення Патріарха Сергія та його спадкоємця Патріарха Алексія І ! Це пояснювалося зміною ідеологічної й адміністративної лінії партії більшовиків і влади по відношенню до РПЦ, а також очевидним внеском Церкви у воєнно-патріотичне піднесення радянських народів. Як констатував в одному із виступів перед православними архієреями (1944 р.) полковник НКДБ Г.Карпов, “усе чесне духовенство й, насамперед, архієреї, стали гарячими і вірними патріотами Батьківщини. Руська православна церква за період Великої Вітчизняної війни показала, як вона разом із всім народом любить свою батьківщину і захищає її усіма доступними для церкви засобами”.

Далі буде…