dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 24 Июля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера «Релігійний фронт» у двобої спецслужб

«Релігійний фронт» у двобої спецслужб

Релігійний фронт у двобої спецслужб

Соціальні й духовні аспекти життєдіяльності  радянського суспільства (як на рівні макроісторичного виміру, так і на рівні “історії людини”, історичної антропології малих соціальних груп або індивідів) в останні 20 років набули значення одного із провідних й перспективних напрямів дослідження минулого України за доби Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.

У рамках згаданої сфери наукових пошуків зростає вага студій, присвячених релігійній ситуації на українських землях (у тому числі – під час окупації) як важливому й до недавнього майже замовчуваного радянською історіографією аспекту духовно-культурної історії народів СРСР.  

Агресивна атеїстична політика комуністичної партії по відношенню до провідної вітчизняної релігійної конфесії – Руської Православної Церкви (РПЦ) – у 1920-х – 1941 рр. поставила тисячолітнє Православ’я в Україні на межу зникнення. Лише у період “Великого терору” 1936–1938 рр. в УРСР репресіям піддали понад 6,5 тис. “служителів релігійних культів”. Станом на 22 червня 1941 р. у Києві служба правилася лише у двох православних храмах, ще 1926 р. була закрита Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра (загалом в УРСР до початку війни діяло не більше 3% православних приходів від дореволюційної чисельності). У ряді індустріальних областей УРСР (Сталінський, Ворошиловградській, Запорізький та інших) влада закрила всі церкви. Між тим, як показав Всесоюзний перепис населення СРСР 1937 р., близько 70% сільського й 30% міського населення вважали себе віруючими людьми (в цілому за цим переписом православними назвали себе 56,7% населення СРСР).

По суті, Православна Церква й чернецтво зокрема були загнані владою у підпілля при високому рівні релігійних почуттів населення. Радянські спецслужби (тодішньою специфічною, ідеологічно забарвленою мовою) констатували, що в Україні “значна кількість попів, особливо монахів і монахинь, незважаючи на свій формальний відхід від церковної діяльності, а також сектантські авторитети (протестантські пресвітери та актив – Авт.) продовжують свою нелегальну діяльність, групуються навколо себе антирадянські налаштовану частину віруючих, облаштовують нелегальні церкви, відправляють богослужіння й виконують різноманітні релігійні треби”.

Ситуація у релігійній сфері кардинально змінилася із поширенням нацистської окупації на всю територію України. Як зазначається у звітних документах органів держбезпеки УРСР, “церковники і сектанти при прямій підтримці німців в період окупації вдалися до масового відкриття церков і молитовних домів”. Під час окупації стрімко зросла кількість відкритих православних церков та молитовних закладів інших конфесій (лише у Києві відновили роботу 20 православних храмів, відкрилася Лавра). Якщо у 1940 р. конфесія євангельських християн-баптистів в Україні мала 426 домів молитви, то у 1942 р. – 2778 домів молитви із майже 100 тис. прихожан. Зрозуміло, що відсутність репресивного та ідейно-адміністративного пресингу влади, екстремальні обставини воєнного часу природно стимулювали звернення людей по духовну підтримку.

З іншої сторони, окупанти та їх, передовсім, спецслужби, цілеспрямовано впливали на розвиток конфесійної ситуації в Україні для досягнення своїх воєнно-політичних цілей, керуючись принципом “поділяй і володарюй”. Оскільки нацистський режим був ворожим по відношенню до християнства в цілому, культивував у Рейху антигуманні, містичні, окультні погляди як основу “нової віри”, увага окупантів до “церковного питання” пояснювалася бажанням використати керовані ними релігійні об’єднання для зміцнення окупаційного режиму та підриву лояльності населення до радянського ладу.

Нацистські спецслужби перетворюються на основне знаряддя розколу й управління церковним рухом в Україні, в апараті нацистської спецслужби СД (політичної поліції) створюється “релігійний” відділ. Основним його завданням, крім контролю за віруючими, вважалося вивчення настроїв у середовищі духовенства усіх конфесій у Німеччині та за її межами, для чого створювалася розгалужена агентурна мережа.

Окупанти брутально втручалися у релігійне-церковне життя. Нацистська тактика запровадження розколу у релігійному середовищі спричинила виникнення двох ворогуючих між собою православних конфесій – Української автокефальної церкви (УАПЦ) та Автономної православної церкви (АПЦ, що вважала себе частиною РПЦ, на чолі з екзархом Московського патріархату в Україні Олексієм (Громадським). До слова, невірним є поширене у літературі твердження про убивство владики Олексія вояками УПА (хоча жертвами терору озброєного націоналістичного підпілля справді стали кілька православних архієреїв та до 50 священиків). Митрополит Олексій, йдеться у документах КДБ УРСР, мав необачність виїхати з Почаєва до Луцька автомашиною Кременецького гебітскомісара. У лісі біля с.Смиги 8 травня 1943 р. відоме їм авто обстріляли радянські партизани, митрополит отримав смертельне поранення й був похований у Кремінці.

Показово, що лідер автокефалів на Правобережній Україні “архієпископ” Полікарп (Сікорський), за даними радянської контррозвідки, не тільки був одним із організаторів на Волині осередків пов’язаної із 1921 р. з німецькими спецслужбами Української військової організації Є.Коновальця, але й співробітничав з 1939 р. з розвідувальною службою Німеччини. Один із “рукопокладених” П.Сікорським – С.Скрипник (“єпископ Переяслав-Хмельницький УАПЦ Мстислав”) – з 1941 р. працював в одній із зондеркоманд по лінії спецпропаганди, був завербований німецькою спецслужбою та перебував на зв’язку у гауптштурмфюрера Губера (у 1949 р. С.Скрипника оголосили у всесоюзний розшук як активного пособника окупантів).

Восени 1942 р. нацисти виношували плани проведення Помісного Собору з метою обрання Патріархом РПЦ митрополита Берлінського і Германського Серафіма (Ляде), який тісно співпрацював з німецькими спецслужбами. Одночасно окупанти вимагали від духовенства проведення пропагандистської роботи для виховання у мирян лояльного ставлення до “нового ладу”, активно підтримували процеси творення неканонічної Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), які розгорнулися на рубежі 1941–1942 рр.

Спецслужби Німеччини докладали зусиль для поширення в Україні підконтрольних собі протестантських громад, адже з 1932 р. духовний центр євангелічного руху перемістився до Берліну. У Харкові, наприклад, окупанти створили у міській управі релігійний відділ, куди направили активістів протестантських течій, надавши їм можливість безперешкодно відкривати молитовні доми та проводити свої заходи.

На окупованих землях відбиралася “здібна молодь” на відповідні курси у Німеччині, де  функціонував підконтрольний “Слов’янський євангельсько-баптистський союз”, метою якого була організація прозелітської діяльності на Сході, а у місті Аланс – т.зв. “біблійні курси” для підготовки проповідників для роботи на захоплених землях СРСР. За завданням окупантів певна частина протестантських пресвітерів й проповідників закликала до співробітництва з нацистами та румунами, сприяла окупаційній адміністрації у примусовій відправці молоді на роботу до ІІІ-го Рейху.

У м. Лодзі (Польща) для роботи на українських землях нацисти створили “центр” баптистів для організації об’єднання громад різних протестантських течій у єдину, підконтрольну Берліну, організацію. Як писав пресвітеру-баптисту Каплієнку один із керівників Лодзинського центру Гутма, “німецька влада бажає об’єднання всіх віруючих баптистів, євангелістів і адвентистів в єдину Христову церкву”. В Україні активно діяла підконтрольна німецьким спецслужбам секта “Світ Сходу”.

В середині 1942 р. під оперативним контролем спецслужб окупантів у П’ятихатському районі Дніпропетровської обл. відбувся Всеукраїнський з’їзд, який сформував Всеукраїнський союз християн євангелічної віри, створювалися обласні центри цього союзу, котрі прагнули до об’єднання із громадами баптистів.

Крім того, під орудою румунської контррозвідки працювала “Румунська духовна місія”, учасники якої в інтересах противника вели виявлення радянських партизан і підпільників.

Певні представники православного та автокефального кліру вдалися до співробітництва зі спецслужбами противника. Так, священик кафедрального собору у Житомирі О. став резидентом СД та мав на зв’язку агентуру, котра спеціалізувалася на виявленні підпільників.

Слід зауважити, що ієрархи РПЦ рішуче засуджували факти співробітництва свого кліру із окупаційною владою, адже з першого дня війни Православна Церква оголосила боротьбу з ворогом “священною”. Вже 14 листопада 1941 р. місцеблюститель Патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський) засудив пастирів, “готових йти у служіння ворогам нашої батьківщини й церкви – замість святого хреста осінятися язичницькою свастикою”. 8 вересня 1943 р. Архієрейський собор РПЦ ухвалив особливу постанову (“Засудження зрадників вірі й Вітчизні”), про священників, які скоїли державну зраду й “дерзають на спільній біді будувати свій добробут”, радо зустрічають німців, влаштовуються на службу до окупантів, видають ворогу своїх співвітчизників, “які жертвують собою за батьківщину”. Проголошувалося, що «усякий винний у зраді загальноцерковній справі й такий, що перейшов на бік фашизму, як противник Хреста Господня,  хай  вважається відлученим, а єпископ або клірик – позбавленим сану».

Відтак,  розвиток релігійної ситуації в Україні (навіть попри важке становище на фронтах у 1941–1942 рр.) упродовж всієї війни закономірно залишався одним із пріоритетів службової діяльності органів НКС-НКДБ УРСР. Досить сказати, що тільки для отримання й передачі агентурної інформації по “церковній лінії” на окуповану територію з-за лінії фронту маршрутували 20 агентів-кур’єрів НКВС-НКДБ. Вже на початку 1942 р. агент-кур’єр “Лія” (тут і далі псевдоніми оперативних джерел змінено – Авт.) отримала у Харкові змістовну доповідь від кваліфікованих оперативних джерел “Собінова”  й “Сосновского” про діяльність релігійних громад в умовах окупації і політику нацистів у церковному питанні. Загалом спеціальні завдання щодо збору відомостей про процеси у релігійній сфері в Україні отримали 18 надійних оперативних джерел з відповідними інформаційними можливостями.

Оперативна робота органів НКВС-НКДБ на окупованій території України по лінії “церковників і сектантів” (так вона іменувалася у тогочасних службових документах) переслідувала такі цілі:

– придбання оперативних джерел на захоплених агресорами теренах задля виявлення серед православного духовенства та вірних Руської Православної Церкви (РПЦ), розкольницьких від канонічної РПЦ течій, серед пресвітерів та вірних інших конфесій (як правило, протестантської спрямованості, “сектантів”) осіб, котрі стали на шлях активної співпраці з окупантами;

– збір документально підтверджених даних про розвиток ситуації у релігійному середовищі в Україні, діяльність ієрархів та священників РПЦ, течії та настрої у церковному середовищі, стан інших релігійних громад;

– вивчення через оперативні джерела політики окупаційної адміністрації по відношенню до релігійного середовища, передовсім – щодо інспірування  (сприяння) гітлерівськими й румунськими спецслужбами автокефальних та автономістських течій в Православній Церкві в УРСР.

Зібрана спецслужбами  (НКВС-НКДБ УРСР, військовою розвідкою, розвідкою УШПР) інформація доповідалася вищому політичному керівництву СРСР та УРСР. Наприклад, з початком визволення України на межі 1942/1943 рр. народний комісар внутрішніх справ УРСР Сергієнко підготував для вищого партійно-урядового керівництва УРСР розлогі інформаційно-аналітичні записки, основані на повідомленнях оперативних джерел, близьких до активістів релігійних організацій, котрі працювали під контролем окупантів.

Особливу увагу органи НКВС-НКДБ приділяли процесу утворення УАПЦ, який протікав при безпосередній участі гітлерівських спецслужб. Зокрема, доповідали оперативні джерела НКВС-НКДБ УРСР, на Лівобережній Україні організаційним центром поширення автокефалії став релігійний відділ Харківської міської управи окупаційної адміністрації на чолі із Г.Лебединським (особою, “далекою від церковного життя”) та його консультантом Потієнком, колишнім головою Української православної церковної ради автокефалістів  (“самосвятів” або “липківців”, яких активно використовували органи ГПУ-НКВС УСРР в оперативних цілях для руйнації канонічної Православної Церкви у 1920-х – на поч. 1930-х рр., згодом піддавши їх масовим репресіям).

Представники окупантів генерал Баум та доктор богослов’я Вагнер санкціонували, а  обербургомістр Харкова професор Крамаренко зареєстрував митрополита УАПЦ Феофіла (Булдовського) як “митрополита Всея України”. З січня 1942 р. почало працювати “єпархіальне управління” УАПЦ, причому німці “намагалися прибрати до своїх рук керівний апарат церкви і прямо поставити його собі на службу” – це завдання покладалося на гестапо, яке призначило свого агента, члена “єпархіального управління” УАПЦ О.Кривомаза “представником при церкві”.

Необхідно зазначити, що певні представники кліру РПЦ, УАПЦ, протестантських течій пішли на пряме співробітництво зі спецслужбами агресорів, зокрема – використовувалися противником для викриття партизан і підпільників, скоїли інші тяжкі злочини.

Піднесення релігійних почуттів громадян СРСР, величезна роль Церкви у мобілізації духовних сил народу на відсіч агресорам, повернення в ідейно-пропагандистський сфері до історичного традиціоналізму змусили Й.Сталіна переглянути політику по відношенню до Православної Церкви. Внаслідок цього виникли передумови для відкриття нової сторінки у стосунках Церкви та Радянської влади…