dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 25 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Проблеми українського православ’я

Проблеми українського православ’я

Проблеми українського православя

Ситуація в українському православ’ї справді залишається ненормальною. Тут я солідаризуюсь із тими, хто це визнає. Був би щасливий, якби відбулося возз'єднання трьох (чи, може, вже й чотирьох) православних церков в єдину Україн¬ську православну церкву. Адже церковний розкол - це і розкол у суспільстві. Мусимо бути свідомі цього.

Але на цьому подібність наших поглядів із поглядами окремих політичних діячів та представників інтелігенції і закінчується. Але заклик до держави навести нарешті порядок в українському православ'ї і покінчити з існуванням "церкви сусідньої дер¬жави" (тобто Росії) підтримати категорично не можу. Невже ми фатально приречені на повторення власних помилок? Деякі політики і їх колеги на літературній ниві мусили б знати, що наша держава вже неодноразово прислуховувалась до таких закликів і намагалась покінчити з Українською автокефальною, Українською греко-католицькою церквами, іншими християнськими і нехристиянськими конфесіями, але нічого доброго з того не виходило.

До того ж у покликах до держави є велика доля лукавства. Адже ж не можуть названі добродії не розуміти, що держава - це не тільки урядові структури, але й усі ми, в тому числі й вірні УПЦ Московського патріархату, які об'єднані y близько 7,5 тисячі парафій. Насправді ж вони апелюють не до держави, а до її керівництва, і саме воно провокується до неправочинних дій. На нього, зрозуміло, ляже і вся відповідальність за їхні наслідки.

Дивно, що така нетерпимість виходить від тих самих людей, які так вихваляються, і, напевно, справедливо, своїм внеском у підготовку й ухвалення Конституції України. А в ній, у статті 35, чітко визначено не лише "право на свободу світо¬гляду і віросповідання", але й "відокремленість церкви і релігійних організацій від держави". То для кого ж тоді приймалась Конституція? І чи виправдана така нетерпимість стосовно своїх-таки співвітчизників?

Соціологи кваліфікують це явище, як соціальну патологію, що завжди виявляється у пошуках "чужих" і, природно, у звинуваченні їх в усіх смертних гріхах.

Чим же прогнівила частину вітчизняної еліти Українська православна церква Московського патріархату? Браком лояльності до держави? Несприйняттям її суверенності? Антиукраїнською спрямованістю?

Слава Богу, таких звинувачень я не чув, та їх і неможливо зробити. Судячи з численних заяв, єдиною провиною УПЦ є її канонічна єдність із Руською православною церквою. Саме на цій підставі вона іменується націонал-патріотами церквою сусідньої держави. Визначення це не тільки несправедливе, але й образливе для мільйонів українських громадян, які складають УПЦ. До речі, і вищі її ієрархи - всуціль українці, і проповіді провадять бездоганною українською мовою, сіючи в них розумне, добре й вічне.

Насправді аргумент згубності для України канонічної єдності УПЦ з РПЦ надуманий. Єдність, яка виявляється практично лише в згадуванні під час богослужіння патріарха Кирила, а перед тим - Олексія, ні в чому не обмежує суверенітет УПЦ МП, а тим більше України. Для тих, хто забув, нагадаю, що Українська православна цер¬ква, згідно з рішенням архієрейського собору РПЦ від 30-31 січня 1990 року перестала бути Екзархатом Московської патріархії і отримала незалежність в управлінні. Тобто сталося це ще тоді, коли на чолі усієї Української православної церкви перебував митрополит Філарет.

Процес отримання УПЦ повної незалежності триває і далі. Але ж не можна цей процес штучно при¬швидшувати або надавати йому одностороннього характеру, як казали в давнину, "чинити з гріхом і неправдою".

Традиції і канони у церковних справах мають велике зна¬чення. До них не можна підходити з мірками тих світських людей, які дозволяють собі кілька разів за життя кардинально змінювати свої переконання і завжди вважати їх істинними. Церковні діячі так не можуть чинити, принаймні не повинні.

Усім нам добре відомо, чим скінчилася одностороння акція проголошення УПЦ своєї повної незалежності від РПЦ. Роз¬колом в українському православ'ї, причому не лише між цер¬ковними ієрархами, але й, що значно гірше, між вірними. При цій нагоді мушу зізнатися, що був тоді не проти саме такого розв'язання проблеми. Виявилось, що сталася фатальна помилка, яка завдала репутації українського православ'я чи¬малих моральних втрат. Були підважені духовні підвалини церкви, а її окремі відгалуження почали перейматись більше світськими, ніж духовними проблемами. Звичайно, все це ста¬лося не без втручання у церковні справи людей, мало обізнаних у тонкощах і силі духовних традицій, а то й зовсім далеких від віри взагалі. Навіщо ж підштовхувати Україну до ще одного церковного розколу?

Будемо чесними і назвемо речі своїми іменами. Несприйняття УПЦ певними колами українських політиків зумовлене не просто її канонічною єдністю з іншою церквою, а саме з Русь¬кою православною. Немає і найменшого сумніву в тому, що аналогічне її поєднання, та, навіть адміністративне, з будь-якою іншою церквою, скажімо, з Константинопольським патріарха¬том або Римським папським престолом, жодного протесту не викликало б.

Адже ж не звинувачується Українська греко-католицька цер¬ква в тому, що вона не "наша". Тим часом, ця церква не лише канонічно, але й адміністративно є частиною Римської католицької церкви, керується безпосередньо папським карди¬налом. Ще більшою мірою це стосується Української като¬лицької церкви, яка також є складовою частиною Римської, а більшість її духовного проводу має іноземне походження. В аналогічному становищі перебувають в Україні багато інших християнських і нехристиянських конфесій - протестанти, мусульмани, іудеї тощо. За логікою оборонців тези "незалежній Україні - незалежна церква", держава мусила б "визнача¬тися" і щодо цих "ненаших" церков.

Та й узагалі, чому б нам не об'єднати усіх християн у єдину Національну церкву?

Проблема ця активно обговорюється за нашого часу, але має давню історію. Особливо зацікавлено вона дискутувалась митрополитами Андреем Шептицьким та Іваном Огієнком. За певної подібності думок церковні ієрархи розійшлися в го¬ловному. Це стосувалося не лише сутнісного змісту націо¬нальної церкви, але й форми її виявлення. Шептицькому зда¬валось, що національною церквою для українців має бути "вселенська віра Христова". А оскільки Христос двох церков не засновував, то справжньою церквою є католицька на чолі з Папою Римським. І служити інтересам українського народу вона має лише християнськими засобами.

Огієнко, природно, надавав перевагу православ'ю і саме його вважав національною церквою українців, набагато розши¬рюючи межі національно-церковної компетенції. Сюди він від¬носив участь у формуванні свідомої української нації, вихо¬вання вірних у дусі відданості своєму народові, любові до своїх звичаїв, віри і церкви, мови. За Огієнком, саме Пра¬вославна національна церква "виплекала і виховала найчис¬тіший національний тип українця". Постає, щоправда, запи¬тання: який же тоді "тип українця" виховала греко-католицька церква?

Зрештою, названі ієрархи зійшлися на тому, що в Україні є дві національні церкви, хоч явище це вони й не вважали нормальним. За А.Шептицьким, воно засвідчувало недугу на¬роду, яку треба перебороти.

Перебороти її так і не вдалося. Продовжуючи цей логічний ряд, мусимо визнати, що недуга стала ще тяжчою, і сьогодні маємо в Україні щонайменше чотири національні церкви.

Труднощі з формуванням єдиної християнської національної церкви ще більше ускладнюються тим, що в Україні хрис¬тиянську віру сповідують не лише українці, але й росіяни, білоруси, болгари, поляки, угорці, румуни та інші народи, і навряд, щоб усім їм була однаково близька ідея єдиної Ук¬раїнської національної церкви. Можна по-різному ставитись до цих реальностей, але абстрагуватись від них просто не¬безпечно. Якщо самі українці не можуть знайти між собою церковного порозуміння, то як же його можна знайти між різними етносами України?

Отже, справа поєднання християнських церков, спершу пра¬вославних, а згодом і католицьких, у єдиній українській церкві є справді нелегкою, а на засадах національно-державних, очевидно, просто неможливою. Колись А.Шептицький застері¬гав від перетворення церкви на державну й казенну установу, як це було в Росії. В Україні сьогодні гарантом проти одержавлення церкви є Конституція, де в статті 35 записано: "Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'яз¬кова".

Що стосується будівництва церкви як національної, то і тут не менші складнощі. Адже відомо, що в Бога немає ні елліна, ні скіфа, ні іудея. Сповідування такого духовного прин¬ципу просто унеможливлює організацію церковного життя за національним принципом. Церкві байдуже, хто її вірні за націо¬нальністю, так само як і її ієрархи. У свій час на ювілейній конференції, присвяченій 400-річчю митропо¬лита Київського Петра Могили (до речі, молдаванина за націо¬нальністю), предстоятель Української православної церкви Київського патріархату патріарх Філарет виголосив тезу, за якою "церква не може існувати без держави і держава без церкви". Як мені здається, такої жорсткої схеми взаємопов'язання церкви і держави, Божого і світського не повинно бути. Та й історія засвідчує, принаймні в Україні, що ці дві інституції впродовж тривалих періодів обходились одна без одної.

Сказане не означає, що я заперечую будь-який зв'язок церкви і держави. Він, звичайно, має бути, але не на органі¬заційно-адміністративних чи ідеологічних засадах, а на ду¬ховно-моральних. Держава мусить гарантувати церкві умови вільного розвитку, а церква має сприяти державі у її поступі силою свого духу, моральності, благословення її діянь на благо народу. У цьому аспекті церква більше потрібна державі, ніж держава церкві. Звичайно, за умови високого духовного авто¬ритету церкви.

На превеликий жаль, сьогодні місце церкви в суспільстві зовсім не адекватне її покликанню. Вона розколота і хвора.

І не видно тої сили, яка допоможе подолати таку тривалу кризу українського християнства і православ'я. Апеляція до держави, про що йшлося вище, некоректна. Не кесареве це діло - наводити лад у Божому домі.    

В той же час поклик до інтелекту і розуму видається більш конструктивним, аніж до сили, але й він не безумовний. До того ж і такий досвід ми вже мали. "Допомога" церкві з боку представників світської інтелігенції приносила їй, як правило, більше шкоди, ніж ко¬ристі. На цій підставі В.Липинський категорично заперечував проти взаємного втручання світських і церковних людей у справи одні одних. "Коли б ми стали вимагати від священиків, щоб вони наше світське діло робили, щоб вони ряси мечами припоясали і за плуги і фабрики взялися, а ми, люди світські, будемо тим часом між собою і зі своїми священиками сва¬ритись, котра релігія краща і котра нам швидше "Україну збудує", то при такім способі організації нашої боротьби за націю і державу ми ані держави не здобудемо, ані нацією ніколи не станемо, і тільки церкву здеморалізуєм і скомп¬рометуєм". Що ми, зрештою, успішно й робили.

Така сама небезпека може постати і від цього чергового намагання світських людей допомогти поєднанню християн¬ських церков. Сказав-бо Ісус Христос: "Царство моє не від світу цього". І зовсім немає гарантії, що групи інтелектуалів чи народних депутатів зможуть належним чином пройнятись проблемами християнських церков і не зроблять того, що відомий персонаж у посудній лавці. На жаль, все, що робилося нецерковними людьми у сфері церкви дотепер, є прикладом саме такої поведінки. Достатньо згадати хоч би драматичні похорони патріарха Української православної церкви Київсько¬го патріархату Володимира (Романюка).

Певні перспективи на поєднання християнських, насамперед православних, церков в Україні можуть з'явитись лише за двох доконечних умов. Першою є категорична відмова від будь-яких спроб одержавлення чи націоналізації православної (і взагалі християнської) церкви. Тільки помісний статус і національна незаангажованість можуть зробити її справді ду¬ховним осередком більшості українського народу. Другою умо¬вою є добра воля численної армії отців православних та інших християнських церков, відмова їх від непомірних амбіцій, егоїз¬му і навіть вождівства. Вони мусять нарешті зрозуміти, що аморально задовольняти свої особисті амбіції за рахунок роз¬брату серед віруючих і поділу їх на конкуруючі (часом во¬рогуючі) церкви. Об'єднання їх у єдину Помісну християнську церкву України неминуче призведе до потрійного (а може й більшого) скорочення кількості патріархів, кардиналів, митро¬политів, єпископів, благочинних, і я не певен, що люди, які сьогодні посідають ці престижні й теплі церковні посади, знай¬дуть у собі достатньо громадянської відповідальності для добро¬вільного їх зречення.