dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 21 Ноября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Христианство в Украине. Украинское греко - католичество

Христианство в Украине. Украинское греко - католичество

Христианство в Украине. Украинское греко - католичество

В предыдущих выпусках этой рубрики мы говорили преимущественно о православной ветви христианства на юге восточнославянского мира – ведь она была и ныне есть основной в религиозных воззрениях местных жителей. Имеется и относительно значительное число искренних католиков, хотя их духовный мир все же намного больше имеет приверженцев за пределами Украины. Но об одном религиозном феномене следует также упомянуть в данной серии публикаций. Речь пойдет о греко – католиках или униатах, которые привлекали и ныне привлекают внимание многих историков, богословов, философов (О.  Русіна "Україна під татарами і Литвою". – К. 1998; Н. Яковенко "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ століття". – К., 1997 та ін.).

Следует отметить, что идея церковной унии – возобновление догматически-иерархического единства христианской церкви (разрыв произошел в 1054 г.) была, по мнению О. В. Русиной, поддержана еще князем Данилом Галицким во времена его правления. Она возродилась в Восточной Европе в конце ХІV в., когда польско-литовский повелитель Ягайло встретившись с митрополитом Киприаном обсудили возможность создания такой унии на соборе, который возможно было провести под их патронатом на старых древнерусских территориях.

Данный проект остался нереализованым: константинопольский патриарх Антоний, к которому лично обратились вышеупомянутые особы, в своем ответе отметил, что дела такого масштаба не решаются на поместном соборе. Организовать же вселенский форум мешали политические обстоятельства тех времен: Византию со всех сторон теснили туркы – османы, которые окружали столицу Константинополь . Но проблема унии и далее оставалась в зоне внимания как на Западе, так и на Востоке христианского мира. И только в 1438 г., во Флоренции было достигнуто согласие по данному вопросу. Часть высших иерархов православной церкви признали католические догматы о восхождении Святого Духа от Бога – Сына, супрематию (высшее положение) папы римского, чистилище и т. д. Сам акт унии был подписан в июле 1439 г. Митрополит Исидор (грек по происхождению), который представлял на соборе не только киевскую митрополию, но и антиохийского патриарха, был высвячен папой на кардинала.

Но дома его ждали большие неприятности – его было отправлено на суд в Москву, где преобладали антиуниатские настроения. Исидор был арестован, а затем бежал в Литву, где также оказался без необходимой поддержи. Но при этом необходимо помнить, что в основе его деяний находилась забота об Византиии (свою каръеру он начал с должности игумена константинопольского монастыря Св. Димитрия). Поэтому постоянно призывал к принятию унии и утверждал, что лучше прибыть с ней домой, нежели без нее погубить отечество. После этого он прожил еще 10 лет и умер имея сан константинопольского патриарха – униата.

В это время в Москве, как уже отмечалось в одном из предыдущих выпусков, вместе с унией избавились и формальной зависимости от Константинополя: в конце 1448 г. собор местных епископов высвятил на митрополита рязанского владыку Иона, который стал первым выборным митрополитом в истории Московской Руси, а церковь фактически превратилась в автокефальную (независимую от иных аналогичных структур).

Решения Флорентийской унии оказались нереализоваными, но, как прецендент и теологическая основа возможного церковного союза, они были снова упомянуты на Тридентском соборе (1544-1563 гг.), где отрабатывалась радикальная программа обновление католической общности в условиях наступления протестантизма. Речь, в первую очередь, шла о церковном понимании с Московским государством – могущественным потенциальным союзником в противостоянии с Османской Портой. Но переговоры зашли в тупик. Вот тогда то и возродилась идея унии: если на свою сторону католики "перетянут" епископов и владык Руси (т. е. Украины и Белорусии) то и с Московией удастся быстрее договориться.

Длительные переговоры завершились только в 1590 г., когда четверо владык русских епархий на синоде в Берестье (нынешний Брест) составили письмо – проект, в котором заявляли о готовности признать верховенство папы при условии сохрананея церковного устойства и чина богослужения Восточного обряда. Уже в 1594 г. были подготовлены так называемые Торчинские артикулы, на основании которых и была впоследствии продекларирована уния:

- формы таинств, обрядов и праздников Русской церкви остаются неизменными;

- кандидаты на высшие духовные посты выбираются, согласно традиции, духовными особами лишь из представителей русской или же греческой наций; владык посвящает митрополит, а митрополита – владыки, но подтверждение он должен получить из Рима, так же как раньше он получал из Константинополя;

- владыки получают обязательные места в сенате наравне с католическими епископами (в противоречие рекомендациям и даже требованиям папского окружения, но этот пункт не был реализованым вплоть до 1790 г.);

- все монастыри, церкви и церковные братства пребывают под контролем владык без вмешательства светских чинов;

- людей Греческого обряда запрещается снова крестить по Латинскому; допускаются смешанные браки без перехода одного из супругов в веру другого (эти пункты так и остались декларативными)

- Русская церковь на равных с Римской может создавать школы и семинарии греческого и славянского языков, а также обустраивать типографии под контролем церковных властей;

- юрисдиция патриархата Восточной церкви на територии Руси становится недействительной, в связи с чем становятся недействительными и все посвящения или же номинации, которые будут идти от патриархов.

Против всего этого выступил поборник православия князь К. Острожский, который в 1595 г. опубликовал универсал под названием "Оповещение", в котором величал себя "Константином, Божей милостью князем Острожским" и призывал всю православную Русь стать на защиту попавшего вбеду благочестия. Но судьба этой династии верных защитников православия была плачевной: их потомки стали яростными защитниками католичества – они даже останки славных предков перекрестили по католическому обряду.

А "караван" унии двигался дальше: 23 декабря 1595 г. в зале Константина – в одном из наиболее парадных помещений Ватикана, в присутствии 33 кардиналов остоялась торжественная церемония адаптации Русской церкви в союз с Римской. Официально уния свершилась, но на деле эта акция находила яросное сопротивление. После церковного собора в том же Берестье Русь разделилась на две неравные части. С одной стороны оказался весь православный люд, а другой оказалить русские иерархи – униаты, но без паствы. Несмотря на поддержку королевской власти православные тогда и далее выстояли в своей массе, хотя идеология униатов постепенно находила поддержку в части верующих.

Так  продолжалось из века в век, вплоть до сегодняшнего дня. Конечно, и среди униатов появлялись достойные личности типа митрополита А. Шептицкого, который был убежден в том, что греко – католическая церковь является по своей сути украинской духовной организацией которая должна беречь восточные церковный традиции и поддерживать национальные стремления своего народа, а также способствовать росту его популярности среди других человеческих общностей. Митрополит также имел значительное влияние в политической сфере. В 30-е годы ХХ века он енергично высказывал протест против кампании пацыфикации, а через некоторое время поддержал политику нормализации. Одновременно осуждал как национал – экстремистов, так комунистов. Он постоянно отстаивал необходимость высших ценностей, более шырокого видения ситуации.

Греко – католики не склонили на свою сторону подавляющее большинство верующих на украинских землях. Но они заняли свою религиозную нишу и пребывают в ней и ныне.

Розглядаючи релігійну ситуацію в Україні на протязі тривалого відрізку часу не можна не згадати і про чисельні секти на її території. В зв’язку з цим пропонуємо ознайомитися з думками архиєпископа Сан – Франціського Іоанна (Шаховського) з якими він виступив у статті "Сектанство у православ’ї і православ’я в сектанстві" на сторінках журналу "Людина і світ" (№ 3 2002 р.).

Помилково думати, що всі православні є насправді не сектанти і що всі сектанти насправді не є православні. Не кожний православний за іменем є таким за духом, і не кожний сектант за іменем є таким за духом; у даний час особливо можна зустріти "православного" - справжнього сектанта за духом своїм: фанатичного, нелю-бовного, раціонально вузького, що впирається в людську точку, що не жадає правди Божої, але пересиченого гордовитою своєю правдою, такого, що строго судить людину з вершини цієї своєї удаваної правди - зовні догматично правої, але позбавленої народження в Дусі. І навпаки, можна зустріти сектанта, явно не розуміючого змісту православного служіння Богу в Дусі та Істині, не визнаючого того або іншого вираження церковної істини, але такого, що насправді таїть у собі багато істинно Божого, істинно велелюбного во Христі, істинно братерського до людей.

І наявність таких змішань у християнській спільноті не дозволяє легковажно підійти до питання віросповідних стосунків. Сектанти грішать у нерозумінні Православ'я, але й ми, православні, не наслідуємо своє Православ'я, не розуміємо їх, сектантів, іноді навдивовиж полум'яно й чисто спрямованих до наслідування Господа, до життя в Ньому, Єдиному.

Людський вузький, гордий, хворий розум, не преображений у Дусі Божому, однаково прагне до розділення й шукає приводу до нього, кому б не належав цей розум - православному чи сектанту.

Ми, православні, віруємо, духовно бачимо, що маємо повноту по-людськи вираженої істини. Але це зовсім не означає, що ми вже слідуємо цій повноті істини і що ця повнота наповнює нас. Ми іноді маємо її тільки на словах або думаємо, що вона в нашому оці повинна замінити колоду духовних лінощів наших. Але все це далеко не так. Істину ми маємо, і повну, але жити в ній не хочемо або не вміємо і просто часто не прагнемо жити в ній, бо вона дуже незручна для нашої ветхої людини. Але ми не від того, щоб погордитися, повеличатися своєю православністю.

А проте серед іновіросповідних християн є багато таких, хто живе в істині Православ'я - духом своїм. Є сектанти, що горять духом та любов'ю до Бога й до ближніх набагато більше, ніж деякі православні, і оцей дух горіння любові до Бога й до людини є ознакою щирого, життєвого Православ'я. Хто його не має серед православних, той не істинно православний, і хто його мас серед неправославних, той істинно православний. По-людськи він помиляється, по-людськи він не розуміє того чи іншого, не бачить того чи іншого кольору у природі світу (духовний дальтонізм: не бачить, наприклад, змісту ікон, спілкування зі святими, що пішли з цього світу), але за духом, за внутрішньою людиною він - вірний і щирий, нелицемірною любов'ю відданий Живому Богу Воплоченому, Господу Ісусу Христу - до смерті. Наявність таких справді православних християн спостерігається як серед православних за умосповіданням, так і серед римо-католиків, а також серед протестантів усіх відтінків, до яких належать і російські сектанти, що сектаризувалися, тобто відділилися розумом і досвідом від догматичного сповідання Церкви, почасти через нерозуміння цього сповідання в Дусі, почасти через погані приклади   здійснення   цього сповідання в житті. Кожному православному ясно, що православні за своїм умосповіданням люди часто не тільки не є прикладом для суспільства, але прямим розбещенням цього суспільства. Не йдеться про приклади політиків, громадських діячів: вони стосуються, звичайно, і великою мірою, й нас, духовенства, що не завжди стоїть на духовній висоті Православ'я, незважаючи на ясне усвідомлення істинності своєї Церкви. А монастирі... скільки було глибокого неправослав'я, мирського, тлінного духу часом під смиренним вбранням ченця. І все "легковажне", гниле спливало на поверхню церковного життя й більше кидалося у вічі, ніж істинно смиренна, самозречена праця багатьох пастирів та іноків справжнього Православ'я, які життям своїм йшли за Христом і вмирали у Христі. Революція показала, оголила слабкий прошарок православного російського священства, але вона ж підкреслила мученицьке сповідництво православного життя більшості священиків.

Хтось сказав, що наявність сектантства свідчить про релігійність народу. Можна сказати й так: наявність сектантства свідчить про православність народу, його горіння духу, його прагнення до ідеалу, його спрагу не зовнішньої релігії, але внутрішньої, спрагу свого щиросердого завіту з Богом. І це по суті є Православ'я. У наявності сектантства православний, а тим більше священик, завжди винен більше, ніж сектанти. Міркувати так - чи не означає міркувати по-православному, беручи на себе провину й відповідальність за братів, які відділилися. Інакше не бу де Христової правди - якщо не взяти на себе провину. Людську правду складно здійснити у визнанні винними сектантів, але Христова правда інша, "божевільна" для світу, мудра лише - для Бога.

Ні суперечками, ні диспутами, ні грубими викриттями не можна показати ту позитивну силу Духа Божого, що живе у Православ'ї, що є самим Православ'ям. Цей Дух можна виявити лише в божевільному по-людськи зреченні своїх розумних прав наданні Суду - Духові. У православній апологетиці треба передусім робити ясний і твердий наголос на роз'ясненні змісту віровчення й на показові цього віровчення в житті. Треба ясно зрозуміти, що Православ'я є страшний Вогонь, як Святі Тайни. Тих, хто приймає повноту Православ'я, цей Вогонь або перетворить, або спалить. Православ'я створило дух російського народу, але воно ж і спалило російський народ. Неправда, що російський народ спалений більшовизмом; він спалений Православ'ям, він зробився негідним причасником Святині Повноти віри, і ця Святиня обпалила його. Тут закон Божого Духа, закон Церкви. Сектантство - це неправославний пошук шляхів Православ'я. За неміччю людини воно звершується не всередину, а вбік, тобто не в догматі, а біля догмата. Догматичне (чисте) життя біля догмата являє собою, звичайно, більше Православ'я, ніж недогматичне (блудне) життя в догматі. Це треба зрозуміти з усією ясністю, з усією визначеністю Божого Слова, що прямо вказує на це хоча б у притчі про двох синів, з яких один сказав, що не виконає волі отчої, але виконав її, а другий сказав, що виконає, але не виконав.

Сповідання православного Символу віри є закарбування Євангелія. Символ повинен звершатися в житті, стати реальністю. У однієї людини він зовсім не реальний у житті, хоча ця людина промовляє його щодня на молитві; в іншої віра виявляється в любові його до Господа Ісуса Христа, до Отця Небесного й Духа Святого, і вона відбивається на обличчі його, на словах і всіх вчинках. Хто ж ближче до Царства Божого? Відповідь ясна. Звичайно, другий, неправославний за іменем, але православний за духом та істиною, навчений самим Духом.

Православні за самосповіданням, за самоствердженням мусять зрозуміти, що Православ'я – це аж ніяк не привілей, і не привід до осуду інших, і не гордість. Православ'я, навпаки, є смиренність, є сповідання повноти Істини, як правди, так і любові. Православ'я повинно перемагати тільки сяйвом своїм, як Самий Господь, а зовсім не гарматою, сталевою чи словесною - все одно. Православ'я не сяє у православному суспільстві, у тому, що пишається своїм Православ'ям. Воно сяє в тому, хто смиренний у своєму Православ'ї, хто чистоту віри розуміє не розумом тільки маленьким своїм, але духом, усім життям. Красота Православ'я дана для порятунку людей, а православні стали обертати її для осуду, для погублений людей. Можна сказати, шо і и міг на землі цілком православних людей, але що частково православними є і самі так звані православна і ті, хто не вважає себе у православ'ї, але вважає у Христовій Церкві й життям живе у Христі. Православ'я - сонячне світло, що лежить на землі. Світить для всіх, але не всі освітлюються ним, бо хто в підвалі, хто закрив свої вікна, хто закрив свої очі... Але мимоволі виникає запитання: чи не є ці думки, хоча б найменшою мірою, відмовою від чистоти православної віри, від тієї чистоти, заради якої стільки було пролито крові й ревності святими отцями?

О ні, це не тільки не відмова від чистоти православності, але це є захист і сповідання саме її.

Візьмемо до прикладу шанування святих, молитви до них. Сектант - нерозумно, не за духом - заперечує цю гілку життя духу. Ми стверджуємо її духовну реальність у Христі.

Гордість мерзенна перед Богом, і ми, православні, наставляємося на розум зараз не тільки за гріхи своєї плоті, але й за гріхи свого духу. "Ти кажеш: "Я багатий"... (православний!)... А не знаєш, що ти нужденний, мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий" (Об. 3:17), - говорить Господь погордливій нелюбовній православній людині. Чи настане той благословенний час, коли засяє справжнє Православ'я в тих, хто носить Його ім'я?! Засяє покірливість, милостивість, чистота, любов нелицемірна за Христом до кожної людини, до кожної тварі. У наші дні сяє віра православна в мучеництві руських людей. Але й у деяких сектантах - мучениках і сповідниках, як і в католиках, гнаних і мучених за віру Христову, - прославилося Православ'я, істинне, нелицемірне, набагато чистіше і святіше, ніж у тисячах теплохлад-них, боязких, що мають тільки ім'я, "ніби живих" (Об. 3:1), але насправді мертвих послідовників нашого чистого догматичного вчення.

Наше Православ'я  тут лише відблиск, лише від луння Православ'я небесного, його вічної істини, вічних досконалостей. Догматично воно чисто відбивається у вченні Православної Церкви, але воно є дух та життя і має плодом своїм - тільки життя. Православ'я є добрий плід, і про дерево треба судити тільки по плодах, по результатах його цвітіння. Нехай цвіт негарний, нехай листя колюче й сухе, нехай дерево низькоросле й непоказне, нехай навіть поламане... Але якщо плід солодкий, чистий і живильний, - те дерево православне у плодоносності своїй. І навпаки, нехай пишні квіти й листя, нехай величезне й чудове дерево, але якщо плід неїстівно гіркий, отруйний або мізерний, то ніщо не явить істину Православ'я цього визначного на вигляд дерева. І жалюгідним буде воно, якщо саме стане виділяти себе і звеличуватися перед іншими деревами.

Але в чому практично полягає дух сектантства, проти якого треба озброюватися молитвою і трезвінням? Дух цей є духом душевної (не духовної) ревності. Це - раціоналізація віри, пильнування чистоти віри і втрата глибини. Це занепад любові. Деякі православні по-сектантськи захищають своє Православ'я, орудуючи текстами Письма або канонами як палицями, сварячи сектантів або своїх же православних (приклади древніх і нових розколів), захищаючи віру свою без надії на Бога, без любові до людини. І навпаки, в деяких сектантах виявляється православний дух щодо того чи іншого питання. Наприклад, стосовно нерозуміння спілкування з Небесною Церквою (святими) всі сектанти "не визнаватимуть" цього спілкування і, не бажаючи прилучатися до його досвіду Духа, гордовито відхилятимуть це спілкування, але один сектант викриватиме православних за їхнє "ідолопоклонство", а інший -"віддасть суд Богові" й лише лагідно помолиться за просвітництво братів православних світлом істини. І той, і інший перебуватимуть поза досвідом православного спілкування з Небесною Церквою, але один буде неправославно налаштований (перший), а інший - православно і, незважаючи на своє неправославне

сповідання віри, можливо, виявиться перед Богом більш православним, ніж той православний, що спілкується зі святими суто зовнішньо — обрядно, але не чинить у житті за заповідями Євангельськими, не прагне серцем до духу святих.

Усі винні. "Немає праведного жодного" (Рим. 3:10) - це треба зрозуміти. І не засуджувати одкн одного, але допомагати, митися правді один в одного. Скільки перегородок тоді впаде!

Якби Господь обмежив Себе тими законами спасіння, які зрозумілі нашому людському розуму, мам би всім довелося загинути. На безмірне щастя людське – це не так. Закони спасіння Божого ширше наших розумінь, вірніше сказати – глибші. Адже Спаситель - Господь, а ми -    люди, твар мізерна й окаянна перед Богом. І "вся праведність наша - немов    поплямована... одіж" (Іс. 64:6). Вся православність наша справді "як поплямована одіж". І свідомість цього тільки виявляє, тільки відкреслює безмірну істину, глибину й велич Православ’я.