dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 13 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Христианство в Украине. Украинский «взнос» в восточнославянское православие

Христианство в Украине. Украинский «взнос» в восточнославянское православие

Христианство в Украине. Украинский «взнос» в восточнославянское православие

"Священники у нас грамоте мало умеють…

Ежели бы их…в обучение послать в Киев в школы"

Из обращения Петра І 1968 г. к патриарху.

После признания Константинополем Московской патриархии в 1589 г. и заключения Переяславского соглашения  1654 г. отношения между киевским и московским религиозными центрами активизировались – ведь население современных украинских земель (кроме западного региона их расселения) начало в большинстве постепенно становиться подданными молодой Российской империи. Это нашло отражение и в церковной сфере: в 1686 г. Киевская митрополия перешла под юрисдикцию патриарха Московского и всея Руси. Постоянные контакты между Киевом и Москвой в духовной сфере продолжались и тогда, когда Петр І в 1721 г. отменил патриаршее управление в Русской Церкви и сменил его синодальным.

Во всех этих непростых, а временами и противоречивых, процессах принимали активное участие и представители украинского духовенства, о чем, в частности, писал И. Огиенко на страницах своей книги "Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу", которая впервые была опубликована еще в начале прошлого столетия. Но, чтобы не обвинять уважаемого профессора в предвзятости, в "украинском буржуазном национализме" (по терминологии советского времени), мы в первую очередь будем обращаться к мнениям ряда российских ученых, которые им были также собраны и использованы в вышеупомянутой книге.

Конечно, данный вопрос не может быть рассмотрен изолировано, без рассмотрения иных сторон культурного развития, в частности изучения уровня образованности в те времена. Ведь тогда религия принимала самое активное участие в формировании общественного сознания.

Еще в начале ХІХ ст. известный знаток восточнославянской проблематики академик А. Пыпин вынужден был констатировать, что "Москва долго не хотела сознаваться в неностатке своих образовательных средств". Ведь высокой школы там долго не существовало, непонятно было и то, что она собой представляет. Еще в 1640 г. известный религиозный деятель митрополит Петр Могила писал царю Михаилу Федоровичу, что на Москве очень необходимо завести науку, а если возникнет потребность в этом, то ему было обещано завести учителей. Но царское величество на такое предложение не среагировало. И это полностью отвечало интелетуальной ситуации в те времена в данной стране. По словам того же академика: "церковный фанатизм, вражда к науке, упрямый застой, нравственное одичание и ожесточение" – характеризовали ее.

С таким мнением соглашался и П. Морозов – в свое время большой знаток деятельности  Феофана Прокоповича, о котором более конкретно будем говорить несколько позже: "Петр видел, что московское духовенство в своем образовании стоит неизмеримо ниже Киевлян, что в Великороссии видится только "заматорелое грубости чудо, всех ужасных видов ужасное", и нет людей, которые могли бы руководить просвещением духовенства, заботиться о школах, следить за ходом и результатами преподавания; вот почему, желая поднять уровень образования в этой среде, он необходимо должен был обратиться к киевским ученым". В связи с этим, начиная со средины ХVІІ века,  четко проявляется украинский "след" на землях тогдашней Московии.

В связи с такими довольно жесткими высказываниями этнических россиян не является явной крамолой и вывод того же "националиста" И. Огиенко: "Нет ничего удивительного, что свою культуру мы начали передавать на Москву. Так везде бывает в жизни: народ с большей культурой, с большим образованием всегда влияет на своего соседа, а сосед перенимает все лучшее".

Да простит  читатель за следуущее сравнение (на наш взгляд действительно уместное в данном случае) из античной истории: всем известный перенос несомненного политического и военного лидерства из Афин в Рим вовсе не помешал новым "сильным мира сего" пользоваться всеми благами и достижениями предшественников, и именно в духовной сфере – это их действительно обогащало (хотя, несомненно масштабы таких исторических акций были неизмеримы по своей глобальности).  Как говорил незабвенный Ипполит Матвеевич в "Двенадцати стульях": "Здесь спор неуместен!".

Но нельзя утверждать, что такой идеологический процесс проходил безболезненно и без сопротивления. По свидетельствам того же А. Пыпина "Киевская наука была в Москве делом неслыханным и производила различное впечатление – одни отнеслись к ней с полным сочуствием и желали отправиться в самый Киев для более широкого образования; другие, верные старому обычаю, заподозрили в ней нечто зловредное и опасное". В этой связи приведем два "свидетельские показания". Первое: "учится у киевлян Федор Ртищев греческой грамоте, а в той грамоте и еретичество есть…А боярин-то Борис Морозов держит отца духовнаго (только) для прилики людской, а еретичество-де знает и держит…Кто по латыни научится, тот с правого пути совратится". Второе показание касается уже непосредственной  поездки в Киев отдельных учеников: "Поехали они доучиваться у старцев – киевлян по-латыни  и как выучатся и будут назад, то от них будут великие хлопоты; надобно их до Киева не допустить и воротить назад".

Всеже религиозный "караван шел" в связи с чем  на земли Северо – Востока  попадало все больше представителей просвещенной прослойки с восточнославянского юга, а среди них следует выделить хотя бы такие личности как Стефан Яворский (1658-1722 гг.), Дмитрий Ростовский (в миру Данило Туптало, 1651-1709 гг.), а также Феофан Прокопович (1681-1736 гг.). На примере жизненного пути последнего из вышеназванных остановимся более подробно в связи с его ролью в восточнославянском православии и наглядным свидетельством каръерного роста в церковной сфере "украинских эмисаров".

Родившийся в киевской купеческой семье, при крещении названный Елисеем (или возможно Елизаром), юноша окончил Киево – Могилянскую коллегию (его дядя был там ректором), а  затем перешел в греко - католицизм и продолжил образование в Польще и Ватикане. В 1702 г. принял православный постриг в Почаевской лавре по именем Феофана после чего оказался  в стенах Киево -Могилянской академии.

Именно он прославлял  И. Мазепу как достойного наследника крестителя Руси равноапостольного князя Владимира и по этому поводу даже написал политическую драму "Владимир", которая в честь гетмана была поставлена в 1705 г. Но после Полтавской победы Петра Первого "сделал правильные выводы" и вовремя переориентировался: в честь царя – победителя в киевском Софийском соборе прочитал панегирик "Слово похвальное о преславной над войсками свейскими победе". Это было оценено по достоинству  в каръерном отношении: сначала становится игуменом Братского монастыря, затем префектом, ректором академии; в 1716 г. епископом Псовским и Нарвским, в 1720 г. – архиепископом Новгородским.

Петровский сподвижник в религиозных преобразованиях, Прокопович вместе с ним боролся со старым духовенством; отстаивал верховенство светской власти над духовной; создал школу будущих академиков "Питергарден"; переводил научные и теологические трактаты почти со всех европейских языков; написал историю российского императора и принимал участие в процессе над царевичем Алексеем. И наиболее важное деяние в религиозной сфере тех времен также связано с именем Феофана Прокоповича – именно с его инициативы  в 1721 г. происходит кардинальная  церковная реформа: исчезает Московская патриархия, а ее место занимает Святейший Синод.

Все высшие посты в Синоде занимают выходцы из Украины / Малоросии. Тогда же на свободный киевский митрополичий престол претендуют несколько человек, но Петр останавливается на украинце Варлааме Вонятовиче. Но последующая систематическая борьба последнего за возобновление прав и привилегий автокефалии приводит к тому, что в 1730 г. (снова не без участия Прокоповича) стоптивого киевского митрополита лишили сана и выслали в монастырь. Тем не менее, на протяжении 60 лет митрополитами в Киев назначались лишь выходцы с  южнорусских земель, но лишь те, кто долго служил "верой и правдой" российским властелинам и доказавшим свою преданность "новой родине".

Заканчивая рассказ о судьбе Ф. Прокоповича следует отметить и то, что именно он донес на гетмана П. Полуботка, указав в послании к императору на его контакты с опальным П. Орлыком. Было начато тайное дело, в результате которого Полуботок умер в казематах Петропавловской крепости. Святой отец был на все руки мастер. Умер он в Петербурге, а похоронен в Софии Новгородской.

Украинское влияние зафиксировано и в указе императрицы Елизаветы Петровны 1754 г., где она соизволила разрешить избирать архиереев из московской среды: "Всепросветлейшая Державнейшая Великая Государыня Императрица Елисавет Петровна, Самодержица Всероссийская, сего апреля 17 дня повелет производила: чтобы к произведению на праздныя вакации во архиереи Ея Имп. Величеству отъ Св. Синода представляемы были из архимандритов и великороссияне, да и в архимандриты производимы были ж и из великороссиян".

Конечно, такое высокое место украинского духовенства в системе восточнославянского православия было не всегда, но тогда "так они и жили".

Поступовий наступ Москви у церковних справах зокрема знайшов відображення в релігійній політиці імперії на теренах Правобережної України в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., про що пише кандидат історичних наук Н. Стоколос в роботі "До приведения в совершенное единение с великороссийскими…" (Людина і світ, 2002, № 9).

Після трьох поділів Польщі вся Правобережна Україна була прилучена до Російської імперії. На приєднаній до Росії українській землі поступово відбувалися істотні зміни: уніфікаційно-державна перебудова, нівелювання всього того, що нагадувало про своєрідність історичного шляху України, автохтонність і самобутність її культури, духовності, релігійно-церковної традиції, зрештою й ментальності. М. С. Грушевський з цього приводу писав, що уряд Росії "вирішив стерти й знищити також і прояви її (України. - Я. С.) національного життя, і навіть особливості українського національного типу...".

Примусова асиміляторська політика обох імперій (Габсбургів і Романових) загрожувала самому існуванню українського народу, розірваному навпіл австрійсько-російським кордоном. 8,2 млн. українців опинилися під владою Російської, а 3,5 млн. - Австро-Угорської імперій.

Починаючи з останньої третини XVIII ст. і впродовж першої половини XIX ст. царизм здійснив ряд взаємопов'язаних логікою самодержавно-православної політики трагічних для України акцій. У 1775 р. він зруйнував Запорізьку Січ. На початку 1780-х pp. було ліквідовано самоврядування Гетьманщини, українську адміністративну, фінансову й судову системи. Поступово знівельовувались особливості українського церковного життя.

Русифікація приєднаної до Російської імперії України здійснювалася й шляхом уніфікації та русифікації Православної церкви. Зміцнюючи своє панування у Правобережній Україні за допомогою Російської православної церкви, царизм вдався до насильницьких заходів, спрямованих на утиски, обмеження, а то й заборону діяльності церковних громад інших християнських віросповідань, "насамперед католицького, пов'язаного в основному з польським населенням, і греко-католицького (уніатського), яке за кілька століть уже вкоренилося серед багатьох українців Волині та Поділля".

Плани Миколи І щодо Правобережної України - "обуздания польского влияния и возвышения элементов русских впредь до приведения в совершенное единение с великороссийскими" послідовно здійснювалися у прилученому до Росії Правобережжі в результаті насильницької ліквідації Уніатської церкви.

Російська православна церква перетворилася на складову частину державно-бюрократичної системи й одного з гарантів (поряд з жандармським корпусом охранки) соціального спокою у країні. 1797 р. у законі про наслідування престолу імператор був оголошений главою Російської православної церкви, її "верховним захисником і охоронцем догматів", "блюстителем православ'я", а сама Православна церква - "панівною і пер-венствуючою". Поступово й неухильно здійснювалися самодержавні заходи щодо зміцнення цього статусу російського православ'я. До них слід віднести укази про приведення єпархіальних кордонів у відповідність з кордонами губерній, введення нових духовних штатів і збільшення державного асигнування на утримання духовенства. Усе це було спрямовано на те, щоб сильніше прикути церкву до державної колісниці, а духовенство за юридичним і суспільним статусом наблизити до привілейованих верств населення, піднести його авторитет як важливого духовного й ідеологічного важеля в Російській імперії.

Централізація, уніфікація, бюрократизація, зросійщення церковно-релігійного життя на приєднаних до Росії землях Правобережжя відбувалися поступово й одночасно із заходами з ліквідації Уніатської церкви. Самодержавно-православна політика враховувала небезпеку можливого опору з боку місцевого населення, яке продовжувало перебувати під впливом католицизму. Саме тому секуляризацію церковних та монастирських маєтків і земель на Правобережжі, подібну до актів 1764 р. у Росії та 1786 р. у Центральній та Лівобережній Україні, царський уряд наважився почати лише в 1841 - 1843 pp., поволі реалізуючи її впродовж майже двох десятиріч.

Одержавлення церкви на Правобережжі супроводжувалося встановленням контролю насамперед за її економічною діяльністю. Церква потрапила під жорсткий нагляд сильного державного апарату. Враховуючи значний католицький вплив на Правобережжі, зокрема наявність церковних і монастирських землеволодінь Уніатської церкви, царський уряд у 1795 р. здійснив там значне скорочення земельної церковної власності, секвестрував (вилучив) великі маєтки католицького єпископату (польського й українського) й передав дворянству. Єпископів, спочатку римо-католицьких, а в 1804 р. і греко-католицьких, уряд перевів на посадовий оклад у розмірі 6 тис. крб. на рік. Католицьким монастирям було встановлено земельну квоту - ЗО десятин орної землі на монастир; надлишок відібрали в казну. Православним архиереям і монастирям уряд велів надати додаткові ділянки землі, внаслідок чого їхні наділи зросли удвоє, а монастирські - у 3-5 разів.

У 1837-1840 pp. під особистим наглядом імператора Миколи І діяли комітети Західних губерній, які контролювали заходи з секуляризації церкви в цьому регіоні. На основі рішень спеціального імперського негласного комітету 1841 р. було видано два іменні укази про передачу в казну населених маєтків єпископату та монастирів і переведення їхніх селян зі статусу церковних до казенних. Згодом було визнано за доцільне передати в казну маєтки парафіяльних церков, спочатку католицьких, а поступово і православних, "з урахуванням можливості і зручності місцевих обставин". Внаслідок втілення в життя царських указів від 25 грудня 1841 p. і 10 травня 1843 р. на Правобережній Україні було переведено в розряд державних майже 40 тис. колишніх церковних селян. На Волині та Поділлі державна адміністрація здавала монастирські маєтки в оренду приватним особам.

На завершальному етапі секуляризації церковного землеволодіння на Правобережжі відбувалося закриття монастирів, причому, як вважає дослідник цих процесів 0. П. Крижанівський, "царський уряд це робив без консультацій з Апостольською столицею й цього разу накликав на себе її енергійні протести". У різних регіонах України секуляризація мала свої особливості й завдання. На Лівобережжі вона була задрапована в тогу "суспільної користі", а насправді мала на меті розширити державне землеволодіння за рахунок монастирського, щоб остаточно ліквідувати матеріальну базу національної української церкви й перетворити духовенство на слухняне знаряддя самодержавства та чинник ідеологічного впливу на народні маси, перевести церковних селян у розряд "економічних", притупивши в такий спосіб гостроту наростаючого соціального конфлікту між селянами й духовенством. На Лівобережній Україні було ліквідовано земельну власність духовенства, і воно остаточно втратило свою економічну вагу, перетворившись на казенну, державну ідеологічну корпорацію.

Історичний розвиток церкви на Правобережжі наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. характеризувався послабленням і державною регламентацією функціонування римо-католицизму, цілковитою ліквідацією українського греко-католицизму, його культурного й освітнього впливу на українське населення, викоріненням його національних особливостей і, таким чином, перетворенням Православної церкви на ідеологічне державне відомство. "Приручення" церкви державою, як обгрунтовано доводить О.П.Крижанівський, відбувалося випробуваним шляхом обмеження її господарської ініціативи та поставлення її в економічну залежність від державної адміністрації. Церква досить швидко втратила свої колишні демократичні засади, стала активно працювати на абсолютизм в ідеологічному та економічному плані.

Здійснюючи заходи секуляризаційної політики на Правобережній Україні, царський уряд, безумовно, враховував майже двохсотлітній розвиток Уніатської церкви в цьому регіоні й те, що вона за кілька століть вкоренилася серед українців. Саме тому уряд потурбувався про сільське православне духовенство.

20 липня 1842 р. було оприлюднено "Положення про забезпечення Православного сільського духовенства землями, будинками й одноразовими допомогами в губерніях Вітебській, Могилівській, Мінській, Віденській, Гродненській, у Ковельському й Овруцькому повітах Волинської та в Білостоцькій області". Його чинність з 31 серпня 1843 р. уряд поширив на всю Правобережну Україну. На підставі цього документа церковний наділ мав складатися з 33 десятин землі (для священнослужителя, причту та на церковні потреби). "Положення" зобов'язувало парафіян задарма обробляти наділ священика з 10 десятин, забезпечувати його добротним житлом, господарськими будівлями й виконувати різні одноразові послуги. Отже, на початку 40-х pp. XIX ст. на Правобережжі почали практикувати примусові роботи на церкву, своєрідну "церковну панщину". Водночас уряд подбав і про забезпечення робочою силою відновлюваних на Правобережжі господарств православних монастирів.

Таким чином, секуляризацію церкви на Правобережжі уряд здійснював із суттєвим відхиленням від загальноросійсько-го шаблону. Щоб посилити ідеологічний вплив церкви на селян, за наказом уряду тут на кошти парафіян було побудовано або відремонтовано до трьох тисяч церков. Так секуляризаційна реформа прислужилася кріпосницькому визиску правобережного селянства Православною церквою. Парафіяльне православне духовенство проігнорувало урядовий наказ про скасування плати за треби.

Секуляризаційна реформа на Правобережжі істотно поліпшила матеріальне забезпечення сільських православних священиків, проте не змінила на краще становище монастирських селян, а поміщицьким селянам принесла нові повинності. Як пише О.П.Крижанівський, у першій половині XIX ст. на Правобережжі відбувалося подальше загострення соціального конфлікту між селянством і духовенством, який досяг особливої гостроти в 40-50-х pp.

У першій половині XIX ст. уряд поставив Православну церкву в повну економічну залежність від держави, нав'язав парафіяльному духовенству виконання поліційних функцій. Тому в селян складалося цілком адекватне ситуації враження про переродження духовенства, його поєднання з їхніми ворогами - поміщиками й корумпованою поліцією.

До початку проведення в Росії буржуазних реформ уряд так і не наважився скасувати трудову повинність правобережних селян на користь церкви. Лише польське визвольне повстання 1863 р. змусило його переглянути систему матеріального забезпечення православного духовенства на Правобережжі.  Закон з 1 січня 1867 р. скасовував чинність "Положення" від 20 липня 1842 p., a 11 квітня 1872 р. вийшов новий закон про забезпечення сільських причтів земельними ділянками й житлом, але вже без "панщини на попів".

Таким чином, секуляризаційна реформа, кріпосницька система матеріального забезпечення правобережного парафіяльного духовенства вкупі з цілковитим одержавленням і русифікацією церкви поступово звели глуху стіну недовіри та неприязні між парафіянами й духовенством, послабили ідеологічний вплив Православної церкви на селян. Саме це змусило уряд скасувати одіозні повинності парафіян щодо священства. Проте проблема матеріального утримання духовенства в період проведення буржуазних реформ залишалася на Правобережжі нерозв'язаною.

Стосунки між духовенством й іншими суспільними верствами в Україні (передусім Правобережній) були досить складними. Православне духовенство не користувалося особливою прихильністю поміщиків-католиків. У першій половині XIX ст. значної шкоди суспільному престижу Православної церкви в Україні завдавав украй низький культурно-освітній рівень основної маси православного парафіяльного духовенства.

Зазначимо, що ця проблема для Російської православної церкви залишалася актуальною й значно пізніше. Так, у звіті волинського губернатора за 1905 р. наголошувалося: "Вважаю... своїм обов'язком відзначити вкрай сумний факт переваги (освітньої, інтелектуальної. - Я. С.) іновірного духовенства над православним, що, без сумніву, не може не відбитися на зниженні авторитету пастирів Православної церкви".

Це сприймалося громадськістю як різкий дисонанс до тієї ролі, яку відіграла Уніатська церква у сприянні розвитку українського шкільництва, відкривши доступ у духовні училища світській молоді й організувавши наприкінці XVIII - на початку XIX ст. монастирські публічні школи. Завдяки будівництву храмів, розвитку літописної традиції, хорової церковної музики, формуванню духовності українців церква на Правобережжі в XVII - XVIII ст. (до її зросійщення) зробила вагомий внесок у національну культурну скарбницю, а також уможливила західні культурні впливи на українські землі.

Уніатська церква на Правобережній Україні до її самодержавно-православної ліквідації мала великі можливості для розвитку народної освіти. Упродовж XVII - першої половини XVIII ст. василіани заснували свої училища в Кам'янці, Шаргороді та інших містах. Напередодні включення Правобережної України до складу Російської імперії там існувало 9 василіанських училищ. Завдяки прихильному ставленню уряду Олександра І до Римо-католицької церкви училища цієї конфесії на Правобережжі упродовж першої чверті XIX ст. не зазнавали відвертих утисків. Лише в Кам'янецькій єпархії їх тоді налічувалося 34, в них навчалося 940 учнів.

У монастирських публічних школах Уніатської церкви здобували освіту не лише представники духовенства, а й світські особи - діти шляхти, козацької старшини, міщан. Значним стимулом для участі уніатських монастирів у розвитку народної освіти на Правобережжі послужив указ Катерини II від 6 вересня 1795 p., яким саме існування василіанських монастирів у цьому регіоні ставилось у залежність від того, матимуть вони публічні школи чи ні. Альтернативи їм на той час не було. Якщо на межі 80-90-х pp. XVIII ст. на Правобережжі було всього 9 василіанських шкіл (у Барі, Бучачі, Каневі, Умані, Любарі, Овручі, Острозі, Шаргороді та Володимирі-Волинсь-кому), то після вищезгаданого указу вони з'явилися практично в кожному вцілілому василіанському монастирі.

В уніатських публічних школах (колегіях) приділялася значна увага викладанню гуманітарних і природничих дисциплін. Такі навчальні заклади функціонували довгий час на Волині в Луцькому, Володимирському, Загорівському, Мелецькому, Овруцькому, Почаївському, Тригірському, Любарському та ряді інших монастирів. У них працювали кваліфіковані вчителі-іноземці, викладалися грецька, єврейська, французька, німецька, італійська, англійська мови. Організовувалися щотижневі вчені диспути. Василіанські публічні школи були, як правило, з п'ятирічним строком навчання. Найбільшу школу мав Барський уніатський монастир, де на початку XIX ст. навчалася майже тисяча учнів. Шестикласна школа Любарського монастиря, розрахована на 500 учнів, відзначалася з-посеред інших василіанських публічних на вчальних закладів тим, що мала дуже хорошу матеріальну базу: добре обладнаний фізичний кабінет, бібліотеку на 17 тис. томів і ботанічний сад для занять з природознавства. У школі шаргородських ва-силіан у 80-х pp. XVIII ст. налічувалося близько 600 учнів. На початку XIX ст. уманські василіани, школа яких вважалася найпрестижнішою на Правобережній Україні, навчали 263 учнів, канівські - 190, овруцькі - 255, володимир-волинські - 125, лисянські, загорівські, жидичинські, тригірські й інші - по кілька десятків. У кінці XVIII ст. у василіанських колегіях нараховувалося до З тис. учнів, яких навчали приблизно 100 професорів.

Значною виявилася діяльність уніатів і в галузі книговидавництва. Найбільшими з організованих ними друкарень були Віденська, Супральська, Почаївська, Уневська, Львівська та Мінська. З 1628 р. до кінця XVIII ст. з василіанських друкарень вийшло у світ приблизно 13 000 книг польською, латинською й церковнослов'янською мовами. Чи не найпотужнішою серед них була Почаївська друкарня, заснована у 1732-1733 pp. Приблизно за сторіччя зусиллями ченців-василіан у ній було видрукувано близько 300 найменувань книг релігійно-церковного і світського змісту.

Царський уряд, який прагнув дати священнослужителям Православної церкви "стандартну освіту" (цього вимагав Духовний регламент), посилити державний контроль за церквою, русифікувати її, відкрив на межі XVIII - XIX ст. на Правобережжі єпархіальні духовні семінарії, в яких на перших порах викладачами працювали василіани. Частина правобережних православних священиків свого часу закінчувала духовні училища єзуїтів, піарів і василіан.

Вихованці Києво-Могилянської академії заснували в першій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні Чернігівську (1700), Харківську (1726), Переяславську (1738) колегії, що їх у народі називали "латинськими школами". Навчальний процес у них був організований на зразок Київської академії. Однак царський уряд у 1776 р. перетворив ці колегії на духовні семінарії. У другій половині XVIII й особливо на початку XIX ст. Києво-Моги-лянська академія стала швидко втрачати свій колишній престиж. Оскільки рівень викладання в ній на той час вже не відповідав вимогам вищої школи, то в 1817 р. її було закрито, а на її базі відкрито духовну семінарію,  яку через два роки перетворили на Київську духовну академію.

Публічні школи василіан на Правобережжі на початку 30-х pp. XIX ст. царський уряд позакривав разом з духовними училищами цього ордену. Варте уваги визнання великої заслуги Уніатської церкви в галузі освіти та виховання українсько-білоруської людності, яке ще 1620 р. вийшло з уст православного - депутата польського Сейму Лаврентія Дре-винського: "Якби ті, що вийшли від нас (уніати. - Н. С), не повстали на нас, то такі науки, такі училища, така кількість достойних вчених людей не з'явилась би в руському народі; навчання у храмах наших як колись було б покрите порохом нерадіння". Це твердження поділяв відомий дослідник історії Російської православної церкви архиепископ Філарет (Гумілевський), який не тільки назвав його "цілком справедливим", а й наголосив: "Унія спонукала православ'я на криваву працю, і з'явилися вчителі, достойні православ'я, годованці школи й життя".

Важливим напрямком уніфікаційної і русифікаційної діяльності російського самодержавства й підпорядкованої йому Православної церкви було церковне книгодрукування. Одну з найбільших друкарень в Україні мала Києво-Печерська лавра. Тут друкувалася богословська, богослужбова, церковно-історична література, букварі та інші просвітні книги. Після підпорядкування у середині 80-х pp. XVII ст. Київської митрополії Московському патріархату Лаврі довелося відстоювати своє право на вільний друк, яке дедалі більше обмежувалося Москвою. 1720 р. указом Петра І у Києво-Печерській і Чернігівській друкарнях заборонялося друкувати будь-які книги, "кроме церковныхъ прежнихъ изданій". Навіть старовинні видання не дозволялося передруковувати без попередньої згоди Духовної колегії, "дабы не могло въ такихъ книгахъ никакой церкве восточной противности и съ великороссійскою печатію несогласія произойти". Царський указ 1776 р. підтвердив заборону друкувати нецензуровану літературу, а ті церковні книги, які пройшли цензуру Духовної колегії, мали друкуватися неодмінно "на великороссийском наречии".

Поступово й методично лещата обмежень, заборон і вимог звітувати за кожну надруковану книжку почали стискати колишні широкі права й вольності києво-пе-черського книгодрукування. Цей цілеспрямований процес русифікації й узгодження з московськими стандартами "купночиния православия в Российской империи" офіційно пояснювався прагненням "забезпечити чистоту" православної віри, не допускати "латинських впливів". У дійсності він вилився у знищення будь-яких національних особливостей православ'я в Україні, в ліквідацію в українському книгодрукуванні унікального, властивого тільки Києво-Печерській друкарні оформлення книг. Ф. Титов писав, що "національний, причому особливий києво-печерський характер лаврського книгодрукування... був настільки сильним... що з успіхом витримав наступальну боротьбу з чужими й сторонніми впливами... латино-польської культури в Києві". Проте підозри щодо києво-печерського друкування ставали нестерпними для київських видавців, коли на московському ринку з'являлися великі партії книг лаврського та почаївського друку. Інструкції для столичних цензорів відносно книг з України були категоричними: шукати католицьку трактовку в Символі віри, окремих обрядах і їх невідповідності духовним книгам московського видання. Висновок "не сходно" означав заборону видавати і продавати українські книги.

Українське духовенство в XVII -XVIII ст. відмовлялося наслідувати московські взірці в обрядових діях, богослужбових чинах, друкуванні священних книг,  виголошуванні проповідей.  Укра їнська церква в той час була дуже відмінною від московської. "Епопея" з лаврськими друками підтверджує цей контраст. Тільки-но українська церква опинилася під Московським патріархом, почалися непорозуміння, незважаючи на те, що в царському наказі про права української церкви 1685 р. було написано: "Друкування книг... невозбранно мати". У самій Москві друкування книжок знаходилося тоді під ретельним наглядом і світського уряду, і патріарха. Такі ж порядки намагалися завести й в Україні.

Коли Києво-Печерська лавра приступила до друку Псалтиря українською мовою, Московський патріарх заборонив це і навіть звернувся до Константинопольського патріарха, щоб той наказав українцям: "Да имутъ покореніе и послу-шаніе святейшему нашему престолу Московскому, и да не имутъ волю и власть въ жесточайшихъ запрещений, - ни по единому образу, ниже книгы какія печатати, ниже ино что творити безъ нашего соборнаго разсмотренія".

Лаврські ченці-друкарі не могли прийняти такі заборони, доводячи своїм патріаршим наглядачам, що друкувати російською мовою немає сенсу, оскільки така література не матиме попиту в Україні: священні книги (в даному разі йшлося про Псалтир) люди не зрозуміють. Лаврський архимандрит Ясинський писав Московському патріарху: "Усумневаемся, како зде, въ Малой Россіи, печатати, по коему зводу? Ибо аще по Московску, то не обыкоша сій людіе (українці) тако читати и не ймуть куповати, разве аще бы особный на то былъ монаршій указъ и патріаршій всенародный".

Заборона української мови для вжитку в церковних справах у кінці XVIII -на початку XIX ст. набула вигляду погроз. Майже щорічно виходили суворі укази, якими приписувалося: 1766 р. - "чтобы впредь въ типографіи тоя Лавры печатать и на продажу употреблять одни те книги, которыя въ московской типографіи съ аппробаціи Св. Синода печатаются..."; 1775 р. - "чтобъ несходственныхъ съ выходящими изъ Московской типографии книгами въ народъ выпускаемо не было... и ни в чём ни малейшей разности не было... Что же касается до издаваемыхъ вновь книгъ, то оные исправя, не печатая, прежде присылать къ разсмотренію и апробации въ св. Синодъ непременно"; 1776 р. - Святійший Синод наказує Київському митрополиту Са-муїлу Миславському, щоб у друкованих у Лаврі книжках порівняно з московськими "никакой розни и прибавки и в слоге речей перемены отнюдь не было, - въ томъ иметь наикрепчайшее смотреніе...".

Заборони українського друкованого слова надходили по кілька разів на рік, по суті,  після кожної виданої в Лаврі книжки. Перелічити їх просто неможливо. Саме це дало слушну підставу І. Огієнку написати: "І тому не диво, що за XVIII вік ми маємо небагато українських друкованих творів, але ж зате маємо силу творів рукописних, що випадково побачили світ тільки в XIX віці...". Після запровадження на Правобережжі уніфікованого на московський лад православ'я вдалося остаточно зламати опір Києво-Печерської лаври, яка доти міцно стояла на позиціях українського православ'я. Стародавні права Лаври було знищено. Та вона уже й не протестувала, а покірно друкувала книжки з текстами, ідентичними московським.

Хоча Синод заборонив книгодрукування українською мовою, Почаївська лавра, контрольована уніатським ЧСВВ, у цей час активно друкувала й поширювала по всій Україні україномовні церковні видання. Київському митрополиту Г. Банулеско-Бодоні стало відомо, що чимало почаївських україномовних книг вигідно й без перешкод реалізується в Києві і по всій Центральній Україні. Розгляд цієї справи показав, що в Київ з Почаєва надходили впродовж тривалого часу великі транспорти книжкової продукції Греко-католицької церкви у вигляді аркушів без оправи, які брошурувалися в Києво-Печерській лаврі, а потім розсилалася православними ченцями для продажу по всій Україні.

При офіційному розгляді "почаївської справи" головний акцент було зроблено на проблемі "захисту православно-канонічної території від проникнення католицьких й уніатських впливів, на упорядкуванні продажу неправославних видань". Свідомо чи несвідомо обійшли головне, що лежало в її основі, - величезний потяг українського народу до книги рідною мовою, а також те, що офіційно й насильно переведені в російське православ'я українці Правобережжя не бачили будь-якої канонічної, обрядової різниці між православ'ям й уніатством, оскільки ці конфесії були однообрядовими. І ще такий важливий висновок: ліквідоване царизмом уніатство впродовж десятиліть було ближчим до українського народу, ніж насаджуване зросійщене православ'я. Царизм і Синод вперто доводили, що українського народу й української мови не існує. В. І. Вернадський з цього приводу писав: "З найбільшим озлобленням українська національна ідея переслідувалася в церковно-релігійній та шкільній літературі... Кращі набутки національної культури - такі як організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя - поступалися місцем загальноросійському порядкові".

Політика російського Синоду та самодержавної адміністрації упродовж XVIII ст., спрямована на денаціоналізацію Православної церкви в Україні, дала в XIX ст. свої плоди. Православна церква була відірвана від народу й стала частиною Російської православної церкви, якою правив Священний Синод. Митрополитові Київському і Галицькому належало в Синоді третє місце. Він не був обранцем свого народу і своєї церкви, а по суті вважався урядовцем "духовного ведомства". Показова церемонія "наречения" єпископа замінила у XIX ст. його соборне обрання. Вона відбувалася в Синоді у присутності всіх його членів. Обер-секретар зачитував царський "высочайший указ", яким здійснювалося призначення єпископа.

Закономірним результатом цілеспрямованої політики російського самодержавства щодо русифікації українського православ'я через зміну національної належності представників вищої церковної ієрархії стало наступне: якщо в XVIII ст. Київську митрополію очолювали українці В. Ясинський, Й. Кроковський, Р. Копа, І. Негрецький, Р. Заборовський, Т. Щербацький, А. Могилянський, то в XIX ст. усі київські митрополити були росіянами (С. Александорович, Є. Болховітінов, Ф. Амфітеатров, І. Нікольський, А. Москвін, Ф. Успенський, П. Гогородецький, Й. Руднєв). Більшості з них було байдуже до національно-релігійних традицій українського народу, а Київська митрополія була лише сходинкою до вищої - Московської або Петербурзької. Дійшло до того, що у 1918 р. майже з тридцяти єпископів, які діяли на Україні, тільки двоє були українського походження. Зрідка траплялись серед них люди, які цікавилися Україною, наприклад, Є. Болховітінов, дослідник київської старовини, автор цінних наукових праць. В. Біднов з цього приводу писав: "Українці до російського єпископату попадали лише винятково й були цілком обмосковлені... наша вища ієрархія стояла на грунті мое ковського централізму й ворожого народу бюрократизму, підтримувала деспотичну московську політику, запобігаючи ласки державної влади й жертвуючи церковно-національними інтересами, гнала все українське, як щось не тільки не бажане, а й прямо шкідливе для Православної Церкви та Російської держави".

По суті, Київська митрополія втратила своє первісне значення, і митрополит фактично керував тільки Київською єпархією. Київські митрополити повинні були виконували синодальні інструкції про вилучення з церковного користування книг українського друку, заборону будівництва церков в українських стильових традиціях, недопущення у проповідницькій практиці "наречия", вилучення оригінальних ікон українських майстрів тощо.

У логічному зв'язку з такою політикою самодержавного православ'я на всіх щаблях церковно-релігійного життя запроваджувалося "купночиние", тобто приведення богослужбової практики до єдиного чину, в основі якого був візантійсько-московський взірець. Саме в цьому полягала архиєрейська служба поставлених Синодом київських митрополитів, першого з яких у XIX ст. - Гавриїла Банулеско-Бодоні призначив особисто імператор Павло І. Митрополит Гавриїл уважав своїм головним завданням в управлінні повсякденне впровадження "купночиния", "ліквідацію особливостей церковно-парафіяльного та єпархіального устрою південноруської церкви".

Практично "купночиние" знайшло чи не найпомітніше відображення в церковній проповіді, яка заздалегідь готувалася й розсилалася по всіх парафіях. Проповідь "перетворюється на просту риторичну вправу, набуває офіційного, абстрактного характеру". У ній вміщувався весь набір казенного православного "благовещания", а саме: розпорядження губернської влади, царські укази, нагадування Синоду, які зводилися до проповіді соціальної покори. Церковна проповідь з часом стала обтяжливою і для священиків, і для парафіян. По суті, церковні кафедри були перетворені на своєрідні "присутственные места", де оголошувалися накази світських і церковних властей.

Наругою над релігійними переконаннями й національно-релігійними традиціями в Україні були так звані "царські служби" на честь коронування царя, дня його народження, іменин, народження спадкоємця трону, дня "чудесного спасіння" царської особи тощо. Місцева адмі ністрація зобов'язана була в ці дні сприяти наповненню храмів віруючими. Церковні власті непокоїло те, що парафіяльне духовенство, особливо сільське, не проявляло особливої запопадливості щодо саме цих служб. Саме тому в указі Волинської духовної консисторії від 8 травня 1887 р. зауважувалося, що деякі священики зовсім пропускають "читання молитви за Государя Імператора", а окремі ставляться до них вкрай недбало, читаючи молитву так тихо, що миряни зовсім не чують слів.

Імператори особисто сприяли перетворенню Православної церкви на російську самодержавну. У 1842 р. імператор Микола Павлович відвідав Волинь й був неприємно вражений занедбаним станом православних церков. Він розпорядився приступити до спорудження за державний кошт храмів у селах, які належали казні, одночасно висловивши побажання, щоб місцеві поміщики у своїх володіннях привели в належний вигляд православні культові споруди. З часом виявилося, що більшість з них не надто переймалися цією справою.

У 1851 р. вийшов царський указ, яким на міністерство внутрішніх справ покладався обов'язок переобладнувати костьоли на церкви в тих населених пунктах з православним населенням, де їх зовсім не було; в тих місцевостях, де діяли костьол і церква, але перший знаходився в хорошому стані, а остання – в незадовільному, за умови, якщо поміщик відмовлявся від ремонту чи спорудження церкви, костьол мав бути перетворений на церкву. Зазначимо, що ця "височайша воля" теж виявилася практично недійовою, оскільки поміщики під тиском писали зобов'язання, за якими ремонтні чи будівельні роботи мали бути виконані протягом наступних 4-25 pp. Оскільки польські поміщики не поспішали виконувати цей наказ, а отже і власні вимушені зобов'язання, то в 1858 р. уряд узяв "церковно-будівельну справу в південно-західному краї у свої руки". Для цього при міністерстві внутрішніх  справ  був  орга нізований церковно-будівельний відділ, який підпорядковувався віце-директору департаменту іноземних сповідань П. Батюшкову. З його ініціативи поміщиків практично повністю відсторонили від участі у влаштуванні православних церков; для огляду й оцінки стану сакральних споруд відряджали кваліфікованих спеціалістів - офіцерів генерального штабу. Важливими складовими цих заходів стало виділення значних урядових коштів на реалізацію "церковно-будівельної справи", а також апеляція до російського суспільства добровільно жертвувати на неї.

Урядом були призначені щорічні суми на побудову православних церков у дев'яти західних губерніях. З 1858 по 1887 pp. було виділено понад 9 млн. 860 тис. крб., що дало можливість збудувати та відремонтувати близько 1700 споруд. Справу будівництва та ремонту цих православних храмів, кількість та якість виконаних робіт царський уряд і Синод постійно тримали на особливому контролі. Громадськість регулярно отримувала про це відповідну інформацію.

Крім того, у 1863 р. Синод встановив збір пожертвувань "на спорудження й утримання Православних Церков і шкіл у західному краї". У 1896 p., коли в цій галузі церковного життя відбулися помітні позитивні зрушення, збір коштів отримав іншу назву - "на спорудження й утримання найбідніших Православних Церков в імперії". Щедрі пожертви на відновлення православ'я в західному регіоні країни надходили з усіх кінців Росії, особливо від членів царської сім'ї. Імператор Олександр Миколайович пожертвував 25 ікон у багатих окладах, імператриця Марія Олександрівна й інші члени імператорського двору - різні церковні речі для сорока парафій. Цесаревич Олександр (майбутній імператор Олександр III) подарував 80 срібних дарохранильниць. Від петербурзьких і московських церков, Московського та Петербурзького митрополитів, Троїце-Сергієвої та Олександро-Невської лавр надійшло 6565 риз та інших предметів вбрання священнослужителів, 1396 ікон у дорогоцінних окладах, 1090 срібних чаш, кілька тисяч різних церковних речей. Дехто з представників петербурзького вищого світу взяв на особисте матеріальне утримання окремі православні церкви. Імператриця Марія Олександрівна зобов'язалася матеріально утримувати по одній церкві в кожному волинському повіті. У волинських церквах майже всі колишні богослужбові книги поступово було замінено московськими богослужбовими книгами.

Наприкінці XIX ст. в Україні було 8 православних єпархій: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Волинська, Подільська, Катеринославська та Херсонська. Дев'ята, Симферопольська, включала Крим з північними степовими повітами. На єпископські кафедри кандидати призначалися Синодом. Отже, поступово втрачався внутрішній зв'язок між єпископами й вірними, стиралася національна свідомість парафіяльного духовенства.

Допомагали в русифікації Православної церкви в Україні духовні консисторії при єпископських кафедрах. Вони комплектувалися "надійними" людьми, до православних парафій великих міст добирали священиків-росіян і "малоросів". У більшості сіл і містечок православні парафії обслуговувало по два-три священики. Загалом в Україні у XIX ст. діяло понад 9 тис. парафій, де служили 12 тис. священиків. До кінця першої половини XIX ст. в окремих місцевостях за давньою традицією священиків ще обирали парафіяни, але за Миколи І парафіяльних ієреїв стали призначати консисторії. Варто зазначити, що на практиці своєрідне обрання духовенства все ж залишалося, оскільки зберігалася давня традиція передачі священиком парафії синові, внукові або навіть зятеві. Хоча Синод заборонив проповіді українською мовою, укра їнську вимову в богослужінні, але саме ці династії священиків-українців мимоволі вносили в церковні відправи українську мову, оскільки іншої вони не знали.

Протягом першої половини XIX ст. ставлення православних мирян до парафіяльного духовенства зазнало істотних змін. Якщо спочатку зрусифікованим духовенством для солідарності православного люду використовувалося гасло "боротьби проти католиків-ляхів", то вже в 40-50-ті pp. XIX ст. воно стало неефективним.

Православні священики, спираючись на вкорінену у свідомості вірних і повсякденній практиці релігійно-церковну традицію, інстинктивно вдавалися до культивування таких елементів релігійних дій, які заборонялися Синодом. Українська мова використовувалася частиною парафіяльного духовенства "у повсякденних контактах з віруючими, при виконанні треб". Отже, повсякденна практика, здоровий глузд таких парафіяльних "батюшок" сприяли тому, що "чи не єдиним притулком етноконфесійних особливостей Церкви в Україні став її первинний осередок - релігійна громада".

Повсякденне життя на Правобережжі, як і на Лівобережжі, відображало тенденцію до перетворення Російської імперії на поліційно-бюрократичну державу, яку ідеологічно обслуговувала Православна церква. Саме в цьому напрямі відбулася перебудова церковно-адміністративних структур у єпархіях і спрямовувалася богослужбова, пастирська, місіонерська, обрядова діяльність, духовна освіта - весь спектр функцій Православної церкви в XIX ст.

Призначення священиків консисторіями замість обрання їх парафіянами внесло розкол у стосунки між духовенством і громадами. Цьому відчуженню в дуже багатьох випадках сприяло те, що парафіяльні священики - вихідці з Росії - не тільки не знали мови, особливостей духовно-релігійної і побутової культури місцевої людності, але, що було значно гірше, нерідко відкрило зневажали й нехтували ними. До таких священиків громади ставилися як до чужих, та й їм самим нелегко було увійти в духовне життя своїх парафіян. Одночасно національно свідомих, талановитих парафіяльних ієреїв і ченців на довгі роки, а то й назавжди "відряджали" в російські губернії.

Варто зазначити, що з-посеред "обрусителей"   зустрічалися   особи   високо освічені, талановиті, працелюбні, впевнені в необхідності та благородстві справи, якій вони служили. Окремі з них уже на схилі літ, перебуваючи далеко від України, багато що зі своєї колишньої місіонерської, русифікаційної діяльності оцінювали досить критично.

Одним із засобів впливу самодержавства та Російської православної церкви на маси парафіян України у другій половині XIX ст. стали церковні братства. У 1864 р. було опубліковано основні правила їхньої діяльності, згідно з якими вони повинні були передусім стати осередками пропаганди войовничого православ'я й культивування ідеї відданості царському самодержавству. За допомогою братств було зроблено спробу взяти під контроль влади і церкви суспільну свідомість, спрямувати її у потрібне русло. 1880 р. в усій Російській імперії діяло 63 братства. За 12 років, починаючи з 1881-го, виникло ще 76 нових братств. Усі вони перебували під особливою опікою членів родини Романових, аристократів, церковних ієрархів, високих посадових осіб; у суспільстві широко пропагувалася ідея необхідності й престижності їхнього патронування. Братства фінансував Синод.

Особлива увага приділялася створенню густої мережі православних братств на Правобережній Україні, Волині, де на них покладали особливі надії як на засіб боротьби з католицькою й уніатською пропагандою, зміцнення позицій Російської православної церкви. У 1893 р. у західних губерніях Росії вже нараховувалося 159 братств. У 1901 р. 29 братств діяло на Волині. Головна мета першого з них - Кирило-Мефодіївського, заснованого в Острозі у 1865 p., була сформульована в його статуті: "Відродження православ'я і російської народності в західно-російському краї та очищення наскільки можливо грунту православ'я від усякої домішки..."

Великодержавна, асиміляторська мета переважала під час підготовки та проведення цілої низки державних і релігійно-церковних заходів, які відбулися в Російській імперії у другій половині XIX ст. Це передусім відзначення 1000-ліття пам'яті Кирила і Мефодія (1885 p.), 900-річчя хрещення Русі (1888 р.). На Правобережжі широко відзначалися й інші визначні церковно-політичні події минулого: 50-річчя повернення Почаївської Свято-Успенської лаври "з унії в лоно Православ'я" (1881 р.) і 50-річчя включення її до числа православних російських лавр (1883 p.), 50-річчя "возз'єднання з Право славною церквою уніатів" (1889 p.). 900-річчя Волинської православної кафедри (1892 р.) тощо.

Під час урочистостей, присвячених 50-річчю возз'єднання уніатів з Російською православною церквою, які відбувалися в м. Кременці у 1889 p., стверджувалося: "Справа возз'єднання колишніх уніатів з Православною Церквою назавжди повернула західно-російський народ його древній батьківщині, зв'язала його найміцнішими внутрішніми духовними узами православної віри і руської народності з великою руською сім'єю".

Оскільки міцний зв'язок, який існував колись між духовенством і парафіянами, слабшав, відкривалася можливість поширення в Україні різних релігійних сект, які, охопивши Херсонську і Катеринославську губернії, перейшли на Волинь, Київщину, Чернігівщину. Дослідник історії Російської православної церкви А. В. Карташов з цього приводу писав, що клір виявився "відчуженим внутрішньо від простого народу, народ звикав жити у внутрішній одинокості, з душею, закритою від культурних класів і навіть від ближчого йому духовенства. Частина його йшла в секти, частина жила у передсудах, частина релігійно в'янула".

До боротьби зі "штундою" (термін православно-поліційний. - Н. С.) самодержавство залучило Російську православну церкву. її місіонери вели антисектантсь-ку роботу, а поліція на вимоги Святійшого Синоду арештовувала найбільш активних сектантів і відправляла їх на каторгу до Сибіру. Архиепископ Харківський Ав-росій у 1896 р. писав, що "штунда є морально-політичною пожежею" в Росії, яку потрібно гасити "посиленими засобами". Найвірнішим з них він вважав виконання розпорядження імператора Олександра III від 4 вересня 1894 р. про застосування до "штундистських зібрань" і "лідерів штундистів" урядових заходів як проти шкідливих політичних зібрань та їхніх організаторів. Священиків зобов'язували "суворо наглядати за... штундистами, збирати відомості про особу прибулого, мету його приїзду, а надалі наглядати за ним у громадському житті".

Одночасно в Україні ширилися містичні секти, серед яких найбільше значення мала секта мальованців, заснована в кінці XIX ст. на Київщині Кіндратом Мальованим. Послідовники цієї релігійної течії не визнавали церкви, свят, обрядів, радісно сприймали життя, вірили, що Христос уже прийшов і засновує своє царство на землі. Містичним характером відзначалася секта "шалопутів", що діяла на Катеринославщині. Усі ці секти були своєрідним "лакмусовим папірцем" дійсного внутрішнього стану самодержавного православ'я. їхня діяльність свідчила, що релігійні прагнення народу офіційна церква задовольнити не може. Це змушені були визнати навіть деякі православні місіонери; один з них писав, що корінною причиною "виникнення сектантських рухів" є "незнання російським народом своєї віри", "відсутність правильних, ясних понять про свою віру, брак надійних керівників у російської людини". Російське сектантство він кваліфікував як "самобутнє явище", спробу народу "знайти шлях до спасіння поза керівництвом православної Церкви, незалежно від її вчення..."

Охолодження до церкви відчувалося й серед інтелігенції, яка, починаючи з Г. С Сковороди, творила свій власний світогляд, критичний щодо "царського православ'я". Пізніше А. В. Карташов так писав про це у своїй праці "Російська церква періоду імперії": "У XIX столітті... народилася російська інтелігенція, ворожа церкві. Церква втратила внутрішню опору в культурних верствах нації". У XIX ст. серед молоді були популярні революційні та соціалістичні ідеї, які підривали релігійні засади. Наприкінці XIX ст. поширилося безвір'я, в усякому разі байдуже ставлення до церкви. М. Драгоманов, який у 1870-х pp. був одним з найбільш впливових провідників молоді, ставився до християнської релігії і церкви як до чинників, що віджили свій вік. Найкращий грунт його ідеї знайшли в Галичині, де він друкував свої антирелігійні твори. Противники Драгоманова - В. Антонович й О. Кониський, які протиставили концепції космополітизму ідею українського націоналізму, були також байдужі до релігії.

У XIX ст. відбувався активний процес формування нової патріотичної української інтелігенції, багато представників якої походили з духовного стану. У той час коли шляхетство, за окремими винятками, русифікувалося, національний і релігійний провід очолила інтелігенція, яка була ближчою до соціальних низів. Незважаючи на всі урядові намагання зрусифікувати духовні школи, семінарії та Київську духовну академію, вони стали осередками відродження України. У семінаріях створювалися гуртки, члени яких вивчали історію, літературу, етнографію України. Саме з ро дин духовенства вийшло багато відомих письменників (А. Метлинський, С. Руданський, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький та ін.) і вчених (О. Бодянський, Ф. Лебединцев, академік М. Грушевський, С. Терновський, П. Житецький, О. Костяковський, Ю. та В. Січинські, Ф. Матушевський, В. Доманицький, В. Біднов, С Лотоцький, С. Єфремов, Ф. Сушицький, М. Біляшівський та В. Щербаківський).

Всупереч заходам Святійшого Синоду, спрямованим на позбавлення Православної церкви в Україні її національного характеру, в суспільстві відчувалася гостра потреба дати народові Біблію зрозумілою йому мовою. Потребу в перекладах Святого письма українською мовою реалізували на початку XIX ст. Г. Квітка-Основ'яненко і М. Максимович, зробивши спроби перекласти окремі біблійні тексти. П. Куліш спільно з І. Пулюєм, а після смерті П. Куліша з І. Нечуй-Левицьким трудилися над перекладом українською мовою всієї Біблії, яка була надрукована на початку XX ст. Британським біблійним товариством і "правила дороговказом і світильником" для багатьох поколінь українців майже все XX століття. І хоча всі ці переклади залишалися недосяжними для публічного використання в Україні через горезвісні укази 1863 та 1876 pp., які не тільки забороняли друкувати в Україні книги науково-популярного та духовного змісту українською мовою, а й привозити їх з-за кордону, вони все ж мали велике значення у формуванні духовної культури українського народу, протидії зросійщенню українського православ'я, як і взагалі українського християнства.

Всупереч політиці повного поглинання Православної церкви в Україні Російською православною церквою, її уніфікації і "купночиния" згідно із синодальними зразками, у XIX ст., особливо у другій його половині, на Правобережжі відбувався активний процес формування патріотичної української інтелігенції, яка у своїй більшості родовим корінням була пов'язана з українським православним духовенством, що вийшло з народу, жило разом з ним, поділяло його світоглядні, культурні, етичні й естетичні, побутові уподобання. Саме ця генерація стала промотором українського національного відродження, провідною силою оновлення й відродження патріотичних начал українського православ'я на початку XX ст.