dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Христианство в Украине. Перенос церковного центра из Днепра в Поволжье

Христианство в Украине. Перенос церковного центра из Днепра в Поволжье

Христианство в Украине. Перенос церковного центра из Днепра в Поволжье

Трагические для Киевской Руси последствия катастрофы 40-х годов ХІІІ в. – гибель страны под ударами войск хана Батыя – через определенное время нашли отражение и в церковной сфере. На этой теме останавливались многие исследователи. в том числе и в последние десятилетия (В. І. Ульяновський. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Книга 1. – К., 1994; О. В. Русина. Україна під татарами і Литвою. – К.,1998 и др.) в связи с началом глобальной перестройки церковной организации на восточнославянских землях. Напомним, что на протяжении всего предыдущего периода – со времен официального принятия православия на Руси в 988 году – единым церковным центром оставался Киев, а в нем митрополичья резиденция в стенах Софийского собора.

Впоследствие, после монголо – татарского нашествия, разделение митрополии Киевской и всей Руси на две части было обусловлено многими причинами. После перенесения резиденции митрополита из Киева во Владимир-на-Клязьме, а позже и в Москву, великие князья литовские, галицкие и киевские осуществляли неоднократные попытки заполучить себе отдельного митрополита с резиденцией в том же Киеве или  во Львове. В ХІV - средине ХV в., когда процесс централизации современных российских земель вокруг Москвы активизировался, а противостояние с Литвой и Польщей усиливалось, с обеих сторон наблюдается тенденция к усилению концентрации всех рычагов власти (в том числе и церковной) в одной точке.

В связи с этим невозможно прямолинейно и однозначно объяснять дальнейшее закрепление митрополичьей кафедры в поволжском регионе лишь последствиями монголо - татарского нашествия и разорением Среднего Поднепровья с митрополичьем центром в граде Киеве. Неопределенная ситуация, когда митрополит Киевский и всей Руси находится в столице соседнего Московского государства, должна была решаться путем или возвращения его на традиционную, старую кафедру, или же разделением митрополии на Киевскую и Московскую. Но это будет происходить в будущем. Возвратимся же к событиям послемонгольских времен.

Напомним, что своеобразной предтечей вышеупомянутых религиозных изменений была еще попытка владимирским князем Андреем Боголюбским в ХІІ в. создать новую митрополию для северо-востока Руси. Ему тогда это не удалось. Это случилось в конце ХІІІ-начале ХІV века: перенос кафедры у вышеупомянутый поволжский Владимир-на-Клязьме (1299/1300 гг), а вповледствии и в Москву (1325 г.).

Во Владимир-на-Клязьме на рубеже ХІІІ-ХІV вв. уже переселяется митрополит Максим. Но и не он был первым: ранее на Волгу учащал митрополит Кирилл, он даже умер в Переяславле - Залесском. В отношении самого Максима, то, по летописной версии, он "оставил митрополию и збежал из Киева" в поисках спасения от татарского насилия, от которого "вєсь Києв разбєжался". На более прозаическую причину его переезда указывает постановление патриаршего собора, которой было санкционировано превращение Владимирской епископии в место "постоянного пребывания и вечного упокоения" митрополитов (1354 г.). Определенное соперничество восточнославянских Северо-Востока и Юга  в религиозной сфере выходило на новый виток развития.

Известно, что первым во времена начавшегося идеологоческого противостояний, кто "восхотел єпископию в митрополию прєтворити" был галицко – волынский князь Юрий Львович (внук Данила Галицкого). Это ему удалось сделать в 1303 г., когда вновь созданную митрополию в составе галицкой, луцкой, владимирской, перемышльской, холмской и туровской епархий возглавил Нифонт. Его преемником на этом посту должен был стать ратенский игумен Петр, но, побывав в Константинополе, этот ставленник вышеупомянутого Юрия Львовича был поставлен патриархом митрополитом всей Руси. Случилось это в 1308 г.

Позже, именно Петр обосновал новый митрополичий центр в Москве, где и умер в 1326 г. Через год после смерти он был канонизирован и стал первым московским святым. Его посох и ныне находится в руках патриарха Кирилла.

Петра считают и автором идеи богоизбранности Москвы, приписывая ему пророчество, которое он  якобы провозгласил, уговаривая Ивана Калиту построить там Успенский собор, где его позже и похоронили: "Ащє менє, сыну, послушаєши и храм Пресвятоє Богородицы воздвигнєши в своєм градє, и сам прославишися пачє инєх князей, и сыновє, и внуци твои…и град сєй славєн во всєх градєх русских, и святитєли поживут  в нєм…и прославится Бог в нєм. Єщє жє и мои кости  нєм положєны будут" (тут сохраняем систему правописания тех времен).

Нет необходимости доказывать, что этот акт имел не только религиозную, но и политическую подоплеку. Митрополичье достоинство Москвы существенно способствовало возвышению данного града и повышало шансы местных князей в соперничестве за первенство во всей Северо-Восточной Руси, а еще позже и за ее пределами. Поэтому не удивительно, что московские лидеры тех времен всячески противились появлению новых митрополичьих кафедр, отстаивая идею унитарности русской митрополии. Этот лозунг "единой и неделимой" находил поддержку при дворе не склонных к новизне византийских императоров, а также  цареградских патриархов.

Такая консервативность на берегах Босфора определила судьбу галицкой митрополии, которая ненадолго возродилась во времена следующего за Петром митрополита Феогноста (1328-1353 гг.). В начале 1340-х годов, воспользовавшись неразберихой в Константинополе, епископ Федор, который был высвячен в 1328 г. упомянутым Феогностом, после многих попыток получил митрополичьий сан. Вполне возможно, что это было данью не столько политической обстановке тех времен, сколько собственным амбициям самого Федора. В связи с таким предположением необходимо обратить внимание на его тождество с архимандритом Федором, которого митрополит Петр перед смертью "воимєновал на митрополию".

Но волю Петра не было исполнено – на его место Константинополь назначил грека по происхождению Феогноста. Вероятно, высвятив Федора в епископы, последний пытался в какой-то форме компенсировать ему "моральный ущерб" (как нынче бы сформулировали во время судебного заседания). Но Федор, номинованый на митрополита, не желал лишаться "оказаного доверия" и утвердился на желанном месте окольным путем. Всеже под его руководством галицкая митрополия не просуществовала и десяти лет: в 1347 г. по просьбе московского князя Симеона Гордого и митрополита Феогноста решение об ее возрождении было отменено "навсегда" золотой буллой императора Иоанна Кантакузина и постановлением патриаршего собора.

Более устойчивой, чем галицкая, оказалась литовская митрополия. В частости во времена правления князя Ольгерда его ставленником являлся митрополит Феодорит, который получил свой сан еще во времена вышеупомянутого Феогноста. Но это случилось не в Константинополе, где ему отказали в этом, а в Тырново, от болгарского патриарха. Так изложено это деяние в послании цареградского патриарха новгородскому архиепископу, в котором он отмечает, что разослал по русским епархиям письма – предупреждения против неканонично поставленного митрополита (впоследствии названного разбойником и тираном). Но, вопреки этим гневным призывам, Феодорит был принят в Киеве. И вообще, киевские князья в средине ХІV в. еще не отказались полностью от своего исторического права выдвигать собственных кандидатов на местную митрополичью должность.

Перепетии продолжались вплоть до конца ХІV в. когда на историческую арену выступил болгарин Киприан. Он в 1375 г. был высвячен константинопольским патриархом на литовского митрополита, а после смерти киевского митрополита и всей Руси Алексия занял и его место. Новый амбитный церковнослужитель на этом не остановился и "двинул" на Москву. Но великий князь Дмитрий Иванович "нє прия єго…Он жє поидє с Москвы в Києв и тамо живяшє". Церковные тяжбы продолжались, и только в 1390 г. "прєстал мятєж в митрополии". В это время в Москве уже правил сын Дмитрия Донского Василий І, а Киприан перешел снова туда. И как отмечает летопись: "бысть єдина митрополья Києв, и Галич, и всєя Руси".

Перепетии после всех этих событий не прекратились, но новый религиозный центр на восточнославянских землях постепенно "набирал оборотов" и становился "церковной Меккой"  на восточнославянских землях.

І в київський, і в володимирський, і в московський періоди розвитку християнського віровчення на просторах східнослов’янського світу основним духовним партнером залишалась Візантія, патріархи котрої то безпосередньо, то опосередковано багато в чому визначали церковну політику їх колег на Русі. Великим знавцем цієї теми є І. Шевченко – американський дослідник українського походження. Тож пропонуємо ознайомитися з деякими його думками з цього приводу, викладеними на сторінках монографії "Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до почанку ХVІІІ століття", що в 2001 р. вийшла у Львові.       

Візантія і слов'яни

Упродовж більш як тисячолітньої історії своєї держави візантійці розглядали її як спадкоємницю колишньої Римської імперії, яка, за твердженням візантійських ідеологів, обіймала весь цивілізований світ. Виходило, що Візантія - це всесвітня імперія, що візантійські імператори - світові правителі, що візантійці - також римляни, і що вони - найцивілізованіший на світі народ. Втім, вони перевершили своїх римських предків тим, що стали християнами; крім того, від VII ст. латинський компонент у культурі їхньої еліти та в адміністрації вже майже зник, і вони стали в основному грецькими. Як і античні римляни, візантійці почували, що вони вправі погорджувати усіми, хто не ділив з ними плодів цивілізації - тобто, усіх варварів. Найкраще, що ті варвари могли зробити - це зректися свого тваринного існування, вступивши (звичайно, на якомусь підрядному становищі) в сім'ю цивілізованих народів з її главою - візантійським імператором. Шлях до цивілізації пролягав через християнство - єдино правильну ідеологію, монополізовану Візантією. Бо християнство - точніше, візантійське християнство - і було суттю цивілізації. Ці прості ідеї пропагувалися тисячу років, вбивалися в голову з допомогою придворної риторики - журналістики середніх віків, а також придворних церемоніалів, імператорських прокламацій, документів та написів на монетах. Візантійський імператор встановив для себе певні виняткові права. Принаймні до XIII ст. він не укладав з іноземними правителями договорів на рівних умовах, а тільки роздавав їм привілеї, клейноди чи звання; листуючись з деякими чужоземними державами, імператор посилав не листи, а "розпорядження". Він залишав за собою виключне право карбувати золоті монети. Золоті монети, які випускали "варвари", були спочатку або наслідуваннями, або ж фальшивками; лише в XIII ст. на місце безанта (так чужинці називали візантійську золоту монету), що майже тисячу років правив у середземноморському світі за тверду валюту, прийшов західний дукат. Візантійці, однак, не були сліпими і мусили пристосовуватися до факту існування інших держав за межами їхньої. А щоби вписати їх у свою систему, вони виробили концепцію (відтворену сучасною наукою) ієрархії правителів і держав, що в ідеалі та в цілості своїй обіймала весь світ. На чолі цієї ієрархії стояв імператор, оточений підлеглими йому, володарями, що вважалися ідеалізованими членами його родини: англійський правитель був йому тільки другом, болгарський - сином, руський - небожем, Карлові Великому було неохоче надано статус брата. Відповідно варіювалися й титули цих правителів: володар, владний правитель, король, навіть імператор. Але аж до XV ст., нікому з чужинців не було дозволено іменуватися "імператором римлян".

У IX ст. такі культурні факти вважались самоочевидними: світ ділився на візантійців і варварів. До останніх належали не лише слов'яни (одні з найнижчих між варварами за рангом), а й латиняни. Як місто, Новий Рим - себто Царгород - своїми розмірами, культурою, мистецтвом перевищував усі інші, столиці, у тому числі й старий Рим над Тібром. Бог обрав візантійський народ на роль нового Ізраїлю: адже Євангелія було написано по-грецьки, для греків. Бог був настільки далекозорий, що навіть обрав античних греків для культивування наук і мистецтв; а візантійці були їхніми спадкоємцями у письменстві й мистецтвах. Під час полеміки, що відбувалася при арабському дворі у 850-х pp. один візантійський дипломат заявив: "усі мистецтва походять від нас!" Цікава деталь: цим дипломатом був не хто інший як майбутній апостол слов'ян Константин-Кирило. З його слів випливало, що й уся латинська ученість - грецького походження. Грецька мова - мова Святого Письма, отців Церкви, та Платона з Демосфеном - мова багата, розлога, витончена; усі інші наріччя (слов'янське передовсім) звучать по-варварськи, і навіть латина - це мова убога й "вузька".

Своїх претензійних поглядів візантійці не міняли аж до самої загибелі їхньої держави. Навіть наприкінці XIV ст., коли імперія їхня обіймала територію, ледве більшу за територію Царгороду, візантійський патріарх читав норовистому московському князеві лекцію про міжнародні порядки. Князеві слід пам'ятати, повчав патріарх, що він - всього-навсього місцевий правитель, тоді як візантійський імператор - імператор римлян, цебто всіх християн. Те, що володіння цього імператора в облозі у поган, значення не мало. У світі й у вселенській церкві імператорові належаться особливі прерогативи. Через те негоже князеві обривати звичай згадувати у літургії ім'я імператора.

Політика Візантійського патріархату у Східній Європі в XIV cт.

Якщо досліджувати взаємини Візантії з її сусідами в рамках реальної політики, то проглядається одна константа - з часом візантійська територія все дальше зменшувалася.

Під натиском варварів-семітів, слов'ян, урало-алтайців, тюрків — це зменшування помітне впродовж усієї тисячолітньої історії імперії, хоча траплялися періоди стабілізації чи навіть відвоювання раніше втрачених земель. Якщо ж розглядати ці взаємини в рамках політичної теорії, то й тут знайдемо константу, а саме політичну програму, з орієнтально-елліністичним корінням, що її Візантія перейняла як спадкоємниця східної частини Римської імперії.    

Згідно з християнським варіантом цієї програми, Візантія була всесвітньою державою, а імператор на її чолі був представником Господа на землі. Простори цієї всесвітньої держави були не безмежні: її межі збігалися з краєм цивілізованого світу й охоплювали територіїо, на якій власні релігшно-культурні ідеали вважалися непорушною істиною. В ролі всесвітнього правителя візантійський імператор, як заступник Христа, увінчував собою ієрархію держав, у яких жили всі на світі християни. Цими державами керували місцеві володарі, до яких належав, серед інших, і московський князь. Ці володарі вважалися духовними синами чи небожами імператора, а то й просто підлеглими або ж союзниками.

Теза про те, що візантійський імператор і його Церква правлять над цілим православно-християнським світом, проголошувалася незалежно від реальної політичної дійсності; тому й уся ця ідеальна система могла залишатися незмінною майже до самого кінця імперії. Під кінець XIV ст. вона знайшла вираз у листі царгородського патріарха Антонія IV (1389-1390; 1391-1397) до московського князя Василія Дмитрієвича (1389-1425).Цей документ, написаний 1393 рокує одним із найпромовистіших доказів, що Візантія претендувала на світове панування, навіть при тому, що з Москвою вона на той час, як видно, не мала жодних політичних стосунків.

Такі грандіозні претензії не могли не зіткнутися з гіркою політичною дійсністю, перед якою стояла Візантія у XIV ст. Що особливо цікаве, крім настирливості, з якою висувалися ці претензії, то це прийняття їх тими балканськими народами, які виходили переможцями з битв із Візантією, а тим більше північними чи іншими далекими народами візантійської християнської спільноти, які зовсім не мусили оглядатися на підупалий візантійський авторитет. Балканські правителі мріяли про імперський титул василевса. Наймогужніший з усіх балканських володарів XIV ст., сербський король Стефан Душан (1331-1355), бачив себе імператором сербів, албанців і "ромеїв", себто візантійців. І навіть у 1560 чи 1561 р. Іван IV Грозний усе ще намагався роздобути в царгородського патріарха Йоасафа ІІ спеціальну грамоту, яка б узаконила його царський титул. Усі політичні заворушення в регіонах, що перебували під культурним впливом Візантії, приводили до виникнення нових політичних ідеологій, відлитих, так би мовити, з візантійської форми, хоча в процесі відлиття ця форма могла отримувати дещо відмінний кшталт. Питання, чому культурні сателіти Візантії так повільно звільнялися від її чарів, особливо інтригує істориків культури. Візантійські впливи протримались так довго не стільки завдяки перемогам меча, скільки пануванню над умами.

У пізньовізантійський період претензію візантійського імператора - претензію, що за нею на той час уже не стояла жодна політична сила - на протекторат над усім православним християнським світом, перебирала Царгородська церква, чиє право вищості в духовній сфері залишалося беззаперечним аж до 1440-х pp. Тепер вже не імператор підпирав Церкву, а Церква - імператора. Цей перерозподіл сил відбувся саме в XIV ст. і проявився у візантійській церковній політиці щодо Північно-Східної Європи.

У XIV ст., коли двоє союзників - імператорський двір і патріархат розігрували свою християнську козирну карту, більша частина Криму, крім генуезьких і венеційських колоній, перебувала у володіннях Золотої Орди. З писань тогочасного історика, Никифора Грегораса, можна зробити висновок, що джерела, звідки візантійці черпали інформацію про Крим і землі на північ від нього (та й узагалі про більшість подій, що відбувалися у світі), надходили переважно з Генуї, включно з її кримськими колоніями. Проте, незважаючи на такі обмежені горизонти, візантійський імператор із патріархом і далі дивилися на світ старими очима; тож і далі дарували вищим урядникам Новгороду Великого золоті булли й грамоти, в яких називали їх на слов'янський спосіб найвельможнішими "посадниками" і "тисяцькими - термінами, що в інших грамотах огречилися до кличних відмінків. Саме імператор запровадив зміни в церковному управлінні на користь архієпископа суздальського. Коли митрополит, що захищав інтереси від Москви, запротестував проти цих новацій, суздальці покликались на імператорські грамоти. Врешті-решт, коли Симеон Гордий (1341-1353), великий князь московський середини XIV ст., забажав в інтересах Москви зліквідувати Галицьку митрополію, він визнав доречним підлестити імператорові Йоаннові VI Кантакузинові, і запевнити його в листі, що "Візантійська імперія – джерело всякого благочестя і навчитель законодавства та святості".