dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 24 Сентября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Вера Распространение христианства на Руси

Распространение христианства на Руси

Распространение христианства на Руси

Освещать этот процесс нужно с осознания места религии в средневековом обществе всей Европы. А поэтому приведем точку зрения по данному вопросу известного специалиста – Й. Хейзинга, который изложил ее так: "Жизнь была проникнута религией до такой степени, что возникала постоянная угроза изчезновения расстояния между земным и духовным. И если, с одной стороны, в святые мгновения все в обыденной жизни посвящается высшему, - с другой стороны, священное постоянно тонет в обыденном из-за неизбежного смешения с повседневностью". В этом отношении Киевская Русь, где христианство стало официальной государственной религией начиная с 980 г., ни в чем в основном не отличалось от других стран, хотя наблюдались и определенные пережитки старых языческих верований (так называемое двоеверие).

В течение первого периода истории древнерусской церкви характерной формой ее обеспечения являлась государственная, княжеская, централизованная десятина – отчисления не только кафедральному собору в Киеве, но и всей церкви части податей в пользу великокняжеского двора с разных регионов молодого государства. Следующий период начинается с рубежа ХІ-ХІІ вв. и продолжается вплоть до нашествия орд Батыя в ХІІІ в. Для этого периода является характерной церковная земельная собственность, что тогда появилась и начала интенсивно развиваться. Поэтому можно уверенно говорить, что структура древнерусской церкви во главе с митрополитом достаточно четко соответствовала светской организации общества во главе с князем (сначала великим киевским, а затем многими удельными).

Первоначально на Руси существовала единая общегосударственная митрополия с небольшим числом епископий, что соответствовало единовластной форме правления и еще недостаточной развитости общественно-политической жизни на местах. Но когда пошатнулось государственное единство, церковная организация быстро отреагировала на новую реальность: во времена триумвирата сыновей Ярослава Мудрого (Изяслав – в Киеве, Святослав – в Чернигове, Всеволод – в Переяславле), кроме старой киевской, появились еще две новые митрополии – черниговская и переяславльская. Появление новых титулярных митрополий было санкционировано византийским патриархом. Но они были ликвидированы после изменений политической ситуации, которая способствовала их появлению, а также смертью местных архиереев. Их наследники на кафедрах снова начали подчиняться киевскому митрополиту.

Позже, когда в ХІІ-ХІІІ вв. Русь перешла к стадии феодальной раздробленности, Киев оставался одним из главных символов единства всей страны, а каждый его новый хозяин из автономиста превращался в сторонника единения. Соответствовала такой ситуации и роль города на Днепре как религиозного центра: ведь до тех пор, пока митрополия находилась здесь, ни одно из удельных княжеств, с точки зрения академика П. П. Толочко, не могло считаться полностью независимой политической структурой.

Утверждение константинопольскою патриархиею киевской митрополии сразу же после официального введения христианства в стране, а также строительство кафедрального собора – сначала Десятинной церкви, а затем Св. Софии – означало ее внутреннюю церковно-административную самостоятельность и право на утверждение епископских кафедр.

В конце Х-начале ХІ вв. только на территории южнорусских земель появились кафедры в Белгороде Киевском (сейчас с. Белгородка), Чернигове, Переяславле, Владимир-Волынском, Тмутаракани (Таманский полуостров), Турове, Юрьеве (г. Белая Церковь). Позже, в ХІІ-ХІІІ вв., в том же регионе Киевской Руси возникли епископии в Галиче, Перемышле (сейчас г. Пшемысль в Польше), Угровске, Каневе.

Всего в начале ІІ тысячелетия н. э. на территории Восточной Европы было образовано полтора десятка епископских кафедр, появилось много монастырей, громадное число церквей (по некоторым сведениям – около 10 тысяч). Начиная с начала ХІ в. и вплоть до 40-х годов ХІІІ в. митрополичья резиденция размещалась на территории Св. Софии в Киеве. Достаточно небольшое число епископий отличало Русь от Византии, где, например, в ІХ в. насчитывалось 300 епископий, а в ХІ в. только митрополий было 80, да еще и 42 архиепископий.

Монастыри на Руси начали создаваться вместе с утверждением новой веры – в начале ІІ тысячелетия н. э. Первые из них также появились в Киеве, а позже в иных городах и землях. Кроме мужских создавались и женские монастыри. В частности, в 1086 г. великий князь Всеволод Ярославич построил в столице Андреевский монастырь, где приняла постриг его дочь Янка.

Кроме даров великих князей, монастырям передавали значительные богатства члены различных княжеских семей, а также представители иных слоев населения. Управляли всем хозяйством игумены (архимандриты), экономы и келари. Выборы игуменов, иногда совсем непростые, в достаточной степени зависели от настроения монастырской братии, а иногда их избирали даже из представителей белого духовенства.

Среди монастырей выделялись Киево-Печерский, Михайловский, фамильные княжеские и некоторые другие. Особенно известным являлся первый из вышеназванных, который был школой для высшего духовенства: из его стен вышли для последующе религиозно деятельности около 50 епископов, а также много иных церковнослужителей. Среди них – Антоний и Феодосий Печерские, Никон, Стефан, Нестор Летописец, Симон. Последний из упомянутых, епископ Владимирский и Суздальский, в своем послании к черноризцу Поликарпу образно писал, что он бы сменял всю свою славу и власть на то, что хотя бы прутиком торчать за воротами или же мусором лежать в Печерском монастыре. Это послание о жизни и событиях в этом монастыре содержится в широко известном "Киево-Печерском Патерике" – собрании отдельных повествований, написаных самими монахами.

Много церковнослужителей, а позже и мирян, отправлялись на прощу к христианским святыням. Одно из них черниговский игумен Даниил описал в отдельном произведении. В 1106-1107 гг. он посетил Палестину, Иерусалим и поклонился Гробу Господнему. Король Болдуин с уважением принял прочанина из Руси и приказал почтительно провести его к Гробу Господнему. В свою очередь упомянутый прочанин обратился к королю: "…княже мой господине! молю ти ся Бога деля и князей деля руськых, повели ми, да быхи яз поставил свое кадило на гробе святом от всея Руськыя земли". Т. е. между православными и католиками в местах христианских святынь не возникало споров, а взаимоотношения были мирными и уважительными. Окромя самого автора этого повествования, в это самое время в Иерусалиме пребывало много киевлян и новгородцев, о чем сообщает тот же Даниил.

Многочисленные религиозные общины на Руси возглавляли церковнослужители, которые еще со времен князя Владимира Святославича готовились преимущественно из представителей местного восточнославянского населения. Но среди высшего духовенства пребывало и много выходцев из иных европейских стран. В первую очередь это касалось корпуса митрополитов, которые назначались патриаршим синодом в Константинополе – столице Византийской империи - но сам акт интронизации проводился уже в Киеве после согласования с великим князем.

Преимущественно это были греки по происхождению, кроме Илариона и Клима Смолятича, которых князья Ярослав Мудрый и Изяслав Мстиславич выдвинули на самый верх церковной иерархии из восточнославянской среды. Во время правления первого из названых князей никаких проблем в этом вопросе не возникало. Как коротко сообщает летописец под 1051 г.: "Поставил Ярослав Илариона митрополитом, руского родом, в Святой Софии, собрав епископов".

Намного сложнее состоялось избрание Клима Смолятич – до этого монаха Зарубского монастыря на Днепре – часть епископов начала требовать, чтобы он взял благословение у патриарха. Из сложного положения выход нашел черниговский епископ Онуфрий, который предложил поставить нового митрополита вывезенной еще Владимиром Святославичем из Херсонеса – летописного Корсуня – тогда уже собственной святыней – головой Св. Климента, по примеру греков, которые ставили рукой Св. Иоанна. Согласие большинства присутствующих епископов было получено.

В связи с вышеизложенным можно констатировать, что, в целом, религиозная ситуация в Киевской Руси соответствовала эпохе, а само молодое восточнославянское государство вошло на равных в христианский мир европейских стран.


Ми вже знайомили читача "Саміту" із думками ігумена Веніаміна (Новіка) з даного важливого питання – ролі християнства не лише для українців, але і всіх  слов’ян. Продовжимо це робити і нині  та  представимо його роздуми з теми "Надто людське" проти не досить загальнолюдського", висвітлені на сторінках журналу "Людина і світ" ще у 2003 році:

"За що кішка не любить собаку? А собака кішку? Вони й самі до ладу цього не знають. Не люблять, і все. Якось я спостерігав таку сцену. На території відомої лаври бездомні собаки, що вважають цю територію своєю, із гавкотом виганяли всіх зайшлих не тільки кішок, а й собак, особливо ж усіляких кучерявих болонок, пуделів і інших доберманів, відчуваючи до них підвищену ворожість.

Тут ми маємо справу з древнім зоологічним неприйняттям чужого як такого. До цього почуття схильні не тільки тварини, а й люди з родоплемінним типом свідомості, з почуттям свого рідного, нашого, від якого "своїм віє", і з відповідним почуттям своєї території. Причому ці два почуття дуже конкретні. Взагалі кажучи, почуттів тут багато, але тільки у людей вони мають назви: націоналізм, ксенофобія, перекручений патріотизм. Все язичництво (тобто народництво) орієнтоване на "кров і грунт" і побудоване на гостро-конкретному переживанні того й іншого. Всякого роду чужинцям тут не місце, і все тут. За таких умов діє подвійний етичний стандарт: "своїм допомагай, а чужих жени, бо чужинець завжди винний". Образ чужинця легко піддається демонізації. На цьому будуються навіть по-своєму органічно складні, гіпнотично діючі націоналістично-натуралістичні опуси в жанрі витонченої конспірології, що викривають "світову закулісу", масонство, нескінченні змови проти "нас" і взагалі усіляких види-мих-невидимих ворогів. І чим більш вони вевидимі, тим більш підступні. А отже, тим енергійніше з ними треба боротися. (Це нагадує сталінську тезу про наростання класової боротьби в міру наближення цо комунізму.)

За всім цим стоїть не що інше, як древня кревна помста, котра не знає прощення, споконвічне настановлення на ворожість і підозрілість, властиві тваринному світу, який не знає пощади до ворогів і до слабкого (природний добір). На язичницький партикуляризм страждає не тільки багато релігійних людей. Згадаймо, що язичницька складова була сильна й у комунізмі. Крім природної, у нас ще й важка політична спадщина: "вождізм", патерналізм, імперіалізм, територіальний і інформаційний ізоляціонізм, виправданий "чистотою" більшовицького віровчення. Ті, що опинилися в полоні, наприклад, ставали необоротно нечистими, "причинними", адже їх піддали якійсь іншій ініціації. Вони мають підлягати повному знищенню (про місце їх поховання не повідомляється). За ворожістю Сталіна до радянських полонених (та й узагалі до всіх соціальних груп) стояли більш глибокі (ірраціональні) речі, ніж звичайно гадають. Язичницво не знає прощення і покаяння.

Але у процесі розвитку суспільства стала визрівати ідея єдності роду людського, і вищим досягненням дохристиянської етики постало "золоте правило" моралі: "(не) робіть іншим того, чого ви (не) хотіли б, щоб вам робили інші". Це правило повторює й Ісус Христос (Мт. 7, 12).

У біблійсько-християнській традиції ідея універсалізму доводиться до своєї межі: чужих людей узагалі не буває. Молитися слід і за ворогів. У Христі "немає ні елліна, ні іудея" (Кол. З, 11). Це не означає, що стирається будь-яка відмінність між добром і злом, але тут важлива споконвічна доброзичлива настанова стосовно всіх людей. Ця презумпція добра лежить в основі всієї християнської етики. Християнство в такий спосіб переборює язичницько-тваринний партикуляризм. Почуття універсалізму стосується не підсвідомо-інтуїтивного ксенофобсько-го рівня, спільного у нас із тваринами, а

більш високого, власне людського рівня свідомості. Можна сказати, що саме спроможність відчувати глибинну етичну єдність людської спільноти є найбільш характерною ознакою людини як "homo sapiensa, котра водночас - "homo universalis".

В Євангелії є яскрава притча саме на цю тему: притча про милосердного самарянина (Лк. 10:29-37). Для постраждало! від розбійників людини ближнім зненацька виявився самарянин, за всіма ознаками іноземець і єретик (левит і священик пройшли мимо). Самарянин перший переборов таку природну в собі ксенофобію. Христос ясно показав цією притчею, що універсальний (загальнолюдський) етичний чинник більш значущий, ніж будь-який інший. Подібне ставлення до всіх людей стверджує не тільки "золоте правило моральності", а й етичні приписи світових релігій.

Але як свідчить історія, ідея універсалізму через її абстрактність надзвичайно важко засвоюється людською свідомістю. Декількох цитат зі Священних писань світових релігій виявилося недостатньо, щоб позбутися язичницької ксенофобії. З'ясувалося також, що почуття етичної єдності саме по собі не завжди випливає з богослужіння, споглядання ікон і слухання духовного співу. Часто релігії, конкретизовані в рамках тієї або іншої культурної традиції, не об'єднують, а роз'єднують  людей.  Людям властиво

прив'язуватися до зримих деталей і не відчувати невидимого головного - Бога. Потрібно, таким чином, ще щось. Цим "щось" є людський розум (не розважливий здоровий глузд!), даний нам Богом. Результат же роботи розуму над світоглядними проблемами неминуче набуває форми філософії, що стосується того рівня людської свідомості, де можливі узагальнення.

Сьогодні з'ясовується, що якщо деякі речі не продумані, не названі й не визначені в сучасній термінології, то дрімаючий у нас дуже живучий язичницький архетип свідомості знов і знов відновлюється, дає і ще даватиме рецидиви.

Християнський апологет Лактанцій (III-IVct.) услід за Ціцероном повторював: "Люди, які стверджують, що треба шанувати своїх співгромадян і не піклуватися про чужоземців, руйнують спільноту роду людського й водночас знищують доброту, щедрість і правду... Чи збережеться правда, коли люди шкодять одне одному? Але саме це роблять ті, що намагаються надати всіх вигод своїй державі... Чеснота не полягає в тому, щоб вважати вигоди батьківщини своїми власними вигодами" (Про Божественні повчання, 6, 6).

Щоб зрозуміти, про що тут ідеться, корисно навести ще одну цитату: "Справедливість вимагає, щоб ми передусім любили Бога, потім батьківщину, далі батьків і зрештою всіх інших людей" (Св. Амвросій Медіоланський, "Про обов'язки священнослужителів", І, 27, 127. С. 117).

Більш близький нам П. Я. Чаадаев писав, що "прекрасна річ - любов до батьківщини, але є ще дещо прекрасніше - це любов до істини. Любов до батьківщини породжує героїв, любов до істини створює мудреців, благодійників людства. Любов до батьківщини розділяє народи, живить національну ненависть і часом вдягає землю у траур; любов до істини поширює світло знання, наближає людей до Божества. Не через батьківщину, а через істину веде шлях на небо" (Апологія божевільного).

Тут іде мова про певну ієрархію цінностей, якої слід дотримуватися. Як видно, і через півтори тисячі років думки Лак-танція не втратили своєї актуальності. Чаадаев лише нагадав нам про них.

Не будемо уподібнюватися Понтієві Пілатові, який питав: "Що є істина?" Етична істина ("золоте правило") усім добре відома. Треба тільки слідувати їй."