dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Реплика Вступне слово до книги «Заручниця глобального протистояння: трагедія Великого Голоду 1932–1933 рр. в Україні у контексті «холодної війни» (1945 – 1991 рр.)»

Вступне слово до книги «Заручниця глобального протистояння: трагедія Великого Голоду 1932–1933 рр. в Україні у контексті «холодної війни» (1945 – 1991 рр.)»

Рецензія на книгу

Побачила світ вельми цікава наукова розвідка Вєдєнєєва Д. і Будкова Д. "Заручниця глобального протистояння: трагедія Великого Голоду 1932–1933 рр. в Україні у контексті «холодної війни» (1945 – 1991 рр.)". У ній на основі раніше засекречених документів ЦК Компартії України, радянських органів державної безпеки, наукової та спеціальної літератури уперше комплексно розглянуто вирішальний вплив інформаційно-психологічного протистояння як центрального елементу «холодної війни» (як геополітичного й цивілізаційного протистояння) між Заходом і Сходом на формування концепції «Голодомору-геноциду» по відношенню до трагедії Великого Голоду 1932–1933 років в Україні. Причини та змістовне навантаження творення концепції «штучного голоду» подаються авторами на широкому тлі запеклої психологічної війни між двома воєнно-політичними блоками. Висвітлюються, зокрема, зусилля центрів ідеологічної та інформаційної боротьби, установ «радянологів» та офіційної радянської історіографії, спеціальних служб західних держав та СРСР, закордонних центрів українських націоналістів із використання теми Голоду 1932–1933 рр. у глобальному протистоянні зі своїми цивілізаційними противникам.

Вступне слово до книги написав Б.Олійник, видатний поет, державний діяч, Голова Правління Українського фонду культури, академік НАН України – людина, яка першою ще наприкінці 1980-х років звернула увагу до проблеми масового голоду 1932-1933 рр. на державному рівні. Пропонуємо увазі наших читачів цей текст.

Берегти чистий голос Дзвону  пам’яті

На чорному прузі 80-х роковин Великого Голоду 1932–1933 років в Україні час од часу подумки повертаюсь до своєї малої батьківщини - хліборобської й козацької Полтавщини. Цей рахманний, родючий, мальовничий край - колиска української мови, яка надихала предтеч на безсмертні літературні і мистецькі шедеври, на початку 1930-х - один із найлютіше постраждалих від катастрофічного голоду не лише України, а й усього СРСР. Нині відомі  факти щодо смертності на Полтавщині від голоду нагадують фронтові зведення: в селі Крива Руда Кременчуцького району – померло 105 людей, у Гарбузівці Кобелякського району – 362 людини, Олександрівка втратила 300 душ, Майнуйлівка – понад 500…

Ця народна драма посилено замовчувалася десятиліттями, і коли в період «перебудови» з’явилася можливість порушити питання про вшанування жертв трагедії (почавши бодай з прилюдного, офіційного визнання самого факту масового Голоду!), доля дала мені можливість хоч трішки спокутувати гріх  радянського офіціозного безпам’ятства. У липні 1988 р., на ХІХ Всесоюзній партійній конференції у Москві, отримавши слово, наголосив на необхідності з’ясувати причини трагедії Голоду та назвати поіменно його жертв, створивши «Білу книгу» про чорні справи 1932–1933 років.

Вважай чи не вперше на найвищому всесоюзному рівні так одверто було оприлюднено про апокаліпсис масового голоду в Україні. Хоча в народі, поза всілякі заборони, від родини до родини, від села до села пам’ять про жахливу трагедію передавалась із уст в уста. Але офіційно мені випало проголосити це таки одному із перших.

Тоді в Україні творча інтелігенція, небайдужі науковці та архівісти, тверезі працівники управлінського апарату докладали неймовірних зусиль щодо визнання Голоду та вшанування його жертв. Їх змагання йшли від поклика серця та сумління, а не від гонитви за мандатами та грантами. Прошу пробачити, згадати всіх не має змоги, але назву хоча б деяких першопрохідців до правди про Голодомор.

Із глибокою вдячністю називаю, зокрема, письменника Володимира Маняка та його дружину Лідію Коваленко, котрі підготували капітальну книгу«33-й: голод. Народна книга-меморіал» (вийшла 1991 року). Як секретар парткому я допомагав подружжю дістатися до засекречених архівів. Вклоняюся змаганням за збереження історичної пам’яті, Голові правління Всеукраїнської спілки краєзнавців, академіку АН УРСР Петру Тимофійовичу Троньку. Історикам Іванові Курасу, Володимиру Мельниченку, Валерію Солдатенку, Руслану Пирогу, архівістові Володимиру Лозицькому. Саме вони та їх колеги спромоглися 1990 р. видати збірник наукових статей і 250 документів «Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». 26 січня 1990 р. вийшла постанова ЦК Компартії України «Про голод 1932–1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів» (її проект підготував нинішній директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко), яка сподвигла процес визнання Голоду політично незворотнім.

А почалося з того , що видатний драматург Олекса Коломієць через газети «Літературна Україна» і «Сільські вісті» звернувся до Українського фонду культури (правління якого і тоді і досі маю честь очолювати) з покликом , всенародно , за козацьким звичаєм насипати земляний Курган пам’яті жертв Голоду 1932–1933 років в Україні. І всенародно освятити його за повним православним  ритуалом, бо, невід оспівані, вони і досі стукають в наші серця і душі. Я через пресу підтримав його синівський задум. Було створено Координаційну раду. Врешті-решт, як відомо, народними зусиллями  та за підтримки місцевої влади був споруджений  і освячений Курган-меморіал (Курган скорботи) з пам’ятником жертвам Голоду на околиці Лубен Полтавської області, поблизу старовинного Мгарського монастиря. 

Я й нині пишаюся тим, що Український фонд культури, задовго до урядових рішень не тільки  виступив тоді з ідеєю увічнити  пам’ять безневинних жертв Голоду 1932–1933 років, а й реалізував її практично. Обираючи скорботне місце,  оргкомітет відвідав різні регіони України, зупинившись на чорноземному полі Полтавщини, рясно вкритого безіменними могилами жертв лютого Голоду. Тут, у центрі історико-географічної України, біля знаної святині – заснованого у ХVІІ столітті Мгарського Преображенського монастиря, на околиці старовинних Лубен і було вирішено спорудити Дзвін вічної пам’яті по загиблим.

Заручившись підтримкою Патріарха Алексія ІІ, який прийняв мене одразу по інтронізації, 25 липня 1990 р. я звернувся до першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Гуренка (царство йому небесне!), запросивши і високих партійних керівників взяти участь у жалобних заходах та панахиді по загиблих земляках, у відкритті Кургану скорботи під Лубнами. 12 серпня 1990 року відбулося освячення пам’ятного знаку. Десятки тисяч  співвітчизників зібралося на відкриття Кургану, були присутні Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук, керівники ЦК Компартії України, численні гості із зарубіжжя. Того дня, за благословенням Патріарха Московського і Всієї Русі Алексія ІІ, заупокійна служба по жертвах Голоду правилася у всіх храмах Руської Православної Церкви Радянського Союзу.

11 вересня 1993 р. спорудження пам’ятника за проектом архітектора А.Ігнащенка завершилося. На пагорбі скорботи зусиллями доброчинців постав величний Дзвін пам’яті. Цього ж року Президент України Л.Кравчук підписав перший указ про вшанування в Україні на державному рівні трагічної дати. Прикро, але і зараз пам’ятник – плід не забюрократизованої доброї волі та пам’яті людської – продовжує викликати оскаженіння у певних добродіїв, котрі намагаються спаплюжити добродійство людей, які не стали дочікуватися бюджетних статей і виявили повагу до померлих.   Перекинчики воліли б і в це святе дійство з кар’єристичних мотивів внести вірус розбрату, але мудрість народна зупинила сатанинський шабаш.

Пригадуючи ті дні, той час відживлення світлої пам’яті та історичної справедливості, ще раз переконуюсь у силі шляхетних людських помислів. Ініціатива вшанування жертв Голодомору йшла справді з глибин народних, представники ж інтелігенції допомагали втілити її у життя. Люди щиро згадували, щиро молилися за упокій душ померлих – врешті-решт, це найбільше, що ми можемо для них зробити, перш, ніж приєднаємося до пращурів у небесних оселях. Тоді, на межі 1980–1990-х років, справді був шанс трагедію Великого Голоду науковцям – сумлінно вивчати, народу – щиросердно  вшановувати.

Тим прикріше, що одразу ж ініціативу у вшануванні жертв Голоду почали перехоплювати ті, хто прагнув здобути на костях загиблих політичні дивіденди, розпалити істерію та ворожнечу, війну з минулим обернути проти опонентів або окремих «винних» народів чи країн. Врешті-решт, нам судилося пережити і роки, коли спекуляції та бездушне адміністрування навколо святої теми народного страждання поставили Україну на межу громадянського протистояння, зіпсували стосунки з сусідами, посіяли цинізм від бездушних «заходів». Пішов навіть гуляти чиновницький канцеляризм – «свято Голодомору». У історії і не думали вчитися, адже тоді б сьогодні сотнями не зникали українські села з карти «неньки - України», чиїм ім’ям святенницькі клялися і клянуться на політмайданах.

Основні прийоми з політичної та пропагандистської експлуатації теми Голодомору витягли саме з арсеналів «психологічної війни». Прийоми, які спеціально розроблялися для підриву державного ладу супротивника по глобальному протистоянню, роз’ятрювання міжнаціональних суперечностей (їх криваву ціну добре запізнав посткомуністичний простір від Карабаху і Чечні до колишньої Югославії). Стверджую це як безпосередній свідок кривавого розбрату. Тут немає місця справжній скорботі по померлих наглою смертю – лише цинічний політичний розрахунок та технології спотворення людської свідомості.

Саме об тім аргументовано йдеться у книзі, яку читач тримає в руках. Це чергова спільна праця істориків Дмитра Вєдєнєєва та Дмитра Будкова, котрі досліджують роль інформаційних процесів в історії України. Знаю їх як сумлінних професіоналів, і не побоюся сказати – уперше вітчизняні науковці взялися усебічно показати, як у вирі протистояння між воєнно-політичними блоками (в добу «холодної війни») народжувалися популярні і нині політизовані концепції тлумачення Голоду в Україні на початку 1930-х років.  

Книга побудована, передовсім, на архівних джерелах (у т.ч. – документах спецслужб та їх спеціальних виданнях, колись секретних документах ЦК Компартії України та інших відомств), на надійному підґрунті наукової літератури. Це праця особливого жанру – книга-застереження. Застереження щодо того, аби народну пам’ять про предків не осідлали політикани та маніпулятори.  Особливо заїжджі «страждальці» з тих країв, які, на щастя, не зазнали того лиха, перебуваючи «за межами болю», вони просто спекулюють на народному горі.

Не треба бути пророком – на тих, хто наважився тверезо, відповідально торкнутися потужного шару політичних міфів, ідеологічних забобонів, викрити кухню маніпулятивних прийомів, які десятиліттями паразитували на стражданнях мільйонів жертв Великого Голоду, хто прагне перевести осмислення трагедії у площину зваженого наукового розгляду викликає непідробну лють, особливо тих, хто комфортно «коливався разом з генеральною лінією» у комуністичні часи.

Ні, автори не заперечують глобальної драми Голоду 1932–1933 років в Україні. Вони просто чесно виконують свій громадянський та науковий обов’язок, намагаючись відстояти наше право бути господарями своєї свідомості, право дивитися на світ неспотвореним поглядом. Пам’ять про мільйонні жертви Голоду серед українського та інших народів СРСР болить нам і зараз, й іще не одне покоління болітиме. Однак ми повинні знайти в собі мужність, аби у прагненні до правди, чисто, без найменшої фальші звучав голос Дзвону народної пам’яті. Саме до цього і закликають автори цієї праці.