dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 19 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Периодика Клопіт з Бандерою

Клопіт з Бандерою

Клопіт з Бандерою

Напередодні чергової річниці від дня народження одного з провідників українського націоналістичного руху Степана Бандери вже вкотре піднімаються питання відповідальності націоналістів за факти етнічних чисток у роки Другої світової війни. Один з поглядів на цю проблему викладено у статті польського автора Гжегожа Гурни, що з’явилася друком в газеті "Річ Посполита". Можна сперечатися з автором і закинути йому брак аргументів та слабке розуміння політичної ситуації в Україні, але це один з поглядів на питання, що давно мусується в польських ЗМІ, і опублікувала його газета, яка поряд з "Газетою виборчою" має найбільший щоденний наклад в Польщі і досить вагомо впливає на формування суспільної точки зору та владних еліт.

До Польщі щоразу частіше доходять з України неспокійні звістки, що стосуються відкриття пам’ятників Степанові Бандері, найменування його ім’ям вулиць, а також прославлення українських націоналістичних формувань з періоду ІІ світової війни. Для поляків це особливо болісно, оскільки історична пам’ять зберігає спогади про ту різню, яку в 1943 році на Волині і в Галичині вчинили бандерівські відділи. Багато польських істориків підкреслює, що тут замордовано від 60 до 80 тисяч поляків, що відповідає всім критеріям геноциду.

Яка була роль Степана Бандери в тих подіях? Хоча він сам не брав участі в різні на Волині, бо був інтернований німцями, але однак, як зауважує професор Анджей Хойновські, "був духовним і частково організаційним батьком того великого нападу на поляків. Концепція "Україна без ляхів" зародилася в його політичному колі. Кривавим способом сконкретизували її вже його близькі соратники, але це не зменшує його відповідальності".

Польські коментатори не мають сумнівів, що вибір Бандери до пантеону героїв відродженої української держави та розбудова національної самосвідомості на його культі ускладнить процес поєднання між нашими державами. Але проблему із прийняттям Бандери як позитивного героя мають не тільки поляки, але також і більшість жителів України.

Перша тріщина – серед націоналістів

Історичний діяч, щоб стати дійсно національним героєм, повинен переконати більшість громадян. Світ його цінностей має бути прийнятий як власний більшістю суспільства. Тим часом особа Бандери, замість об’єднувати українців, є сьогодні швидше джерелом поділів і це на різних рівнях.

Перший рівень стосується самого середовища українських націоналістів. У 1940 році всередині Організації Українських Націоналістів (ОУН) дійшло до розколу на прихильників Андрія Мельника і Степана Бандери. Перші висказалися за тіснішу співпрацю з німцями і пізніше створили під їх егідою дивізію СС "Галичина", як прообраз власної армії. Другі теж кооперувалися з гітлерівцями, організуючи у порозумінні з ними батальйон "Нахтігаль", однак залишалися більш незалежними від німців.

30 червня 1941 р. бандерівці без відома і згоди Берліна оголосили у Львові Акт незалежності України, що спричинило шаленство Гітлера. Як результат Бандеру було інтерновано.

Як згадує Богдан Осадчук, поки бандерівці розпочали різню поляків, навесні 1943 р. розправилися з мельниківцями і бульбівцями (партизанами Тараса Бульби). Тактичні і персональні відмінності виросли до таких розмірів, що закінчилося кривавою банею. Вбивства з-за рогу діячів конкурентних угруповань виконувала Служба Безпеки бандерівської ОУН.

На меті було підпорядкування собі українського суспільства на Волині. Діяч мельниківського ОУН Григорій Стецюк так згадував тодішні події: "Бандерівська "революція" – це знищення волинської інтелігенції, це знищення передового сільського суспільства, це фізичне знищення цілої Волині разом з українською православною церквою".

Першим збройним формуванням, яке вживало назви УПА, були згадувані бульбівці. Їх керівництво однак було знищене, коли не погодилося на підпорядкування бандерівцям і на політику етнічних чисток. Сам Тарас Бульба відмовив у винищенні польського населення, пояснюючи: "Звільнити якусь територію від національних меншин може лише суверенна держава шляхом обміну населенням, а не регулярне військо шляхом репресій. За ворожі польські ації – карати тільки самих винуватців, а не все населення. Засади колективної та сімейної відповідальності можуть застосовувати тільки варвари, а не культурна армія". Однак його аргументи не переконали бандерівців, які перейняли назву УПА, а самому Бульбі ледве вдалося вийти живим.

Помилявся б хтось, хто б вважав, що ті злочини не мають сьогодні жодного значення. Отож пролита кількадесят років тому кров продовжує ділити середовища українських націоналістів. Рів ненависті не був закопаний. Кільканадцять років тому на Україні автор був свідком того, яку нехіть виявляли взаємно: лідерка бандерівців - Слава Стецько і очільник мельниківців – Микола Плав’юк. До сьогодні всякі спроби поєднання двох посварених середовищ закінчуються поразкою.

Друга тріщина – на Західній Україні

Постать Бандери, всупереч загальній думці, також не є загальноприйнятною на Західній Україні. Галичина, Поділля і Волинь, тобто землі, які перед війною належали до II Речі Посполитої, часто подаються, як терени, де панувала безумовна підтримка ОУН і УПА. Тим часом треба пам’ятати, що терор українських націоналістів був націлений на поляків, але також і самих українців і це однаково перед та під час війни, як і після її закінчення.

У II РП найбільшими противниками ОУН були не відкриті вороги українських незалежницьких прагнень, а саме ті, хто прагнув до польсько-українського поєднання. У 1931 р. був вбитий високий чиновник МЗС Тадеуш Голувко, що планував порозуміння з українцями. Власне тому лідери ОУН визнали його особливо небезпечним для української справи. Під час розмови в Києві мені це особисто розповів останній командувач УПА (у 1950-1954 роках) полковник Василь Кук: "Він нас ідеологічно обеззброював. З ендеками ситуація була принаймні зрозуміла: ми тут, а вони там. Голувко розмивав поділи".

Ще більш винищувані українськими націоналістами були однак їх земляки, які також "розмивали поділи". Тому терор ОУН більшою мірою ніж поляків стосувався тих українців, котрі намагалися бути лояльними громадянами Речі Посполитої. Для порівняння: у II РП боївки ОУН виконали 25 замахів на поляків i аж 36 на українців. У той час було вбито таких видатних суспільних діячів, як, наприклад, священник Ісидор Твердохліб – відомий письменник і поет, Іван Матвіяс – директор української гімназії у Львові, чи Іван Бабій – директор такого самого закладу в Перемишлі.

У часи II світової війни жертвами УПА на Волині і Галичині ставали не тільки поляки, але також ті українці, які реалізовували християнську заповідь любові до ближнього і переховували від націоналістів своїх польських сусідів. У 2007 р. ІНП видав книгу "Кресова Книга Справедливих 1939-1945. Про українців, котрі рятували поляків, винищуваних ОУН і УПА". Її автор Ромуальд Недзелько задокументував 1341 випадок допомоги, наданої полякам українцями. Для 384 з них це закінчилося екзекуцією з рук власних земляків.

Терор УПА проти українців не вщух після війни. Автору особисто відомо повідомлення українки із Львова, у якої половину родини вбили упівці. Напали на її дім тільки тому, що там знаходився молодий 19-річний хлопець, якого комуністи силою забрали до Червоної армії, і, який був змушений пройти бойовий шлях аж до Німеччини. Цього вистачило, щоб націоналісти оголосили йому смертний вирок. Львівський історик Ярослав Грицак розповідає, що після війни все підростаюче покоління у Галичині втратило через УПА шанс на цивілізаційний аванс, бо вибір наукової або суспільної кар’єри наражавася на вирок з рук націоналістів.

До сьогодні багато людей на Західній Україні мають великі нарікання до націоналістів, що вбили так багато своїх земляків. Адже надалі живуть нащадки тих жертв, які пам’ятають, ким були кати їх предків.

Третя тріщина – в українській державі

Однак у найбільшому ступені постать Бандери є джерелом напруження і конфліктів на рівні цілої української держави. На Західній Україні, тому маточнику, живе ледве 17 процентів населення країни. Переважна (вирішальна) більшість громадян України, особливо на Сході, на Півдні і в Центрі, щиро Бандери не терпить. Він є, як говорить Ярослав Грицак, однією з найбільш ненависних осіб.

Коли 9 травня минулого року в Києві під час святкування Дня Перемоги президент Ющенко згадав назву УПА його перебило колективне гудіння. Свій протест виражали не тільки ветерани Великої Вітчизняної війни, але також і звичайні жителі столиці. Для більшості українців, що живуть на схід від Збруча, ОУН-УПА – це банда вбивць, злочинців і колаборантів. Прізвище Бандери є для них синонімом фашизму. Згідно з Грицаком "немає більш контроверсійного явища в історії України ніж УПА. Нічого дужче так не розділяє нашого суспільства".

Отже, важко припустити, що Бандера раптово стане героєм, який об’єднає більшість українців. Тим більше, що його культ не підтримується майже всіма національними меншинами, але головне найчисельнішою біля 10-мільйонною російською громадою. Прославляння інтегрального націоналізму 30-х-40-х років минулого століття не викликає захвату також серед єврейської меншини. Зрештою євреї без устанку нагадують про українські допоміжні формування, які в часи Голокосту співпрацювали з німцями. Розпочатий нещодавно процес Дем’янюка напевно знову стане оказією для єврейських розповідей про "вроджений антисемітизм" українців.

Четверта тріщина – в європейській спільноті

Якби українці хотіли зробити Бандеру своїм національним героєм, варто їм задати питання, на яких ідейних фундаментах мають намір будувати власну ідентичність. Склад національного пантеону – це прочитуваний сигнал цінностей, на яких хочемо опертися в майбутньому. Прибічники традиції ОУН-УПА відповідають, що це є прагнення до незалежності та боротьба з нацизмом і комунізмом.

Однак це лише частина правди. Як писав еміграційний історик Іван Лисяк-Рудницький, ОУН від початку свого існування мала тоталітарний характер і була захоплена фашизмом та народним соціалізмом. Про клімат, що панував всередині організації, свідчить поширюваний в ній "Декалог" з новими заповідями. Сьома з них звучала: "Не завагаєшся здійснити найбільшого злочину, якщо того вимагає добро справи". А десята: "Будеш прагнути до поширення сили, слави, багатства і території української держави шляхом поневолення іноземців".

Цей своєрідний "моральний кодекс" однаково не узгоджується з християнською етикою і з цінностями, на яких сформована Європейська Спільнота. Неприйнятна також вибрана українськими націоналістами практика знищення політичних противників. Це все немає шансів на схвалення не тільки більшістю громадян України, але й також жителів Європи.

У подібній ситуації досьогодні знаходяться інші народи, наприклад, хорвати чи словаки. Єдиним моментом у ХХ ст., коли вони могли похвалитися власною державністю, був період ІІ світової війни. Отже, могли б прокламувати офіційний культ своїх героїв, котрі вибороли їм незалежність: Анте Павеліча і ксьондза Йозефа Тісо. Однак так само хорвати, як і словаки одинаково, будуючи свою ідентичність після повалення комунізму, не рішилися включити обох цих вождів до свого національного пантеону. Ніхто не відмовляв їм в патріотизмі. Виявилося, що це однак замало. Обтягуючими обставинами, які переважили над заслугами обох політиків, були тоталітарна ідеологія та участь у геноциді.

Сьогодні в Хорватії і Словаччині є люди, які вшановують пам’ть Павеліча і кс. Тісо. Держава їм цього не забороняє, але теж не вплутує туди свого авторитету. В цій царині панує широка згода інтелектуальних і політичних еліт – існує загальне переконання, що такий культ був би шкідливий для якості суспільного життя. Інстинкт державотворення підказує хорватам і словакам, що апофеоз обох вождів призвів би до нових поділів у суспільстві і був би фатальним сигналом для європейського суспільства. Тому в цих державах була б неможлива така ситуація, як наприклад в Україні, де президент Ющенко взяв участь у відкритті пам’ятника Климу Савуру – керівнику УПА на Волині, який найбільшою мірою відповідає за злочини проти поляків.

Важко собі уявити кращу звістку для Кремля, ніж інформація про уславлення Бандери в Україні. Таким способом московські пропагандисти отримують сильну зброю в руки. Російські медіа повні повідомлень про  "героїзацію нацистської спадщини" у Львові і Києві. Україна подається як непередбачувана держава, спроможна будувати свою ідентичність тільки за фашистськими прикладами. Як здогад з’являється навіювання, що виключно російський протекторат над Україною в стані запобігти відродженню привидів минулого. У багатьох західних столицях ця аргументація падає на благодатний ґрунт. Тим більше, що важко закинути росіянам брехню, якщо пригадати, що ОУН-УПА схилялася до тоталітарної ідеології і відповідає за різню цивільного населення. Сумнівно, щоб у такій ситуації Західна Європа викресала з себе ентузіазм на захист України від зазіхань Росії.

Варто пригадати, що український національний рух був значним чином контрольованим радянськими спецслужбами. Коли розпочалася перебудова, частина новоповсталих націоналістичних організацій була напряму керована КДБ, зокрема, Націонал-соціалістична партія. У такій ситуації зростає можливість спричинення провокації, напр. у відносинах із поляками чи євреями. Це симптоматично, що в період війни у Придністров’ї у 1992 р. напіввійськове формування УНСО набирала загони добровольців, які боролися на боці тамошніх сепаратистів проти влади Молдавії. Тим самим українські націоналісти підтримували російські військові імперські інтереси.

Що далі?

Все, що вище написано, повинне привести до висновку, що націоналісти, апелюючи до спадщини Бандери, не можуть сподіватися в Україні на широку суспільну підтримку. І так є. Результати всіх парламентських виборів показують, що вплив націоналістів у суспільстві маргінальний. Більше мандатів їм вдається отримати тільки на місцевому рівні в п’яти західніх областях країни. Це власне там на рівні самоврядування, невдовзі після проголошення української незалежності, з’явився культ Бандери. Однак він ніколи не зумів вийти за межі того регіону.

Новий імпульс йому надала тільки помаранчева революція, а особливо розкол в таборі переможців. Посварені між собою Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко ведуть суперництво за ім’я більшого патріота. Тобто  розпочали добиватися  голосів національного електорату і загравати з середовищем націоналістів, які в західних областях можуть переважати. У цей спосіб феномен Бандери вийшов поза межі Західної України. Його популяризації сприяє факт, що в історії України ХХ ст. немає занадто багато героїв, на яких можна послатися, аби зміцнити ідентичність народу. Союзник Пілсудського, Семен Петлюра, так як не зумів переконати у своїх планах більшість українців у 1920 р., так сьогодні не в стані переконати їх нащадків у своїй легенді.

Це недостатнє пояснення. У хорватів і словаків ще менше кандидатів на героїв ХХ ст., однак політичний розум (глузд), громадянська мужність і державотворчий інстинкт спричинили до того, що вони зуміли усунути із свого національного пантеону ті постаті, на яких була тягарем відповідальність за злочини і які не мають шансу на те, щоб об’єднати навколо себе більшість суспільства.