dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 20 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Периодика Зовнішня політика України: пошук зрадників і цапів відбувайл

Зовнішня політика України: пошук зрадників і цапів відбувайл

Анатолій Орел, генеральний директор Центру міжнародних і порівняльних досліджень

Менш ніж за рік світ довкола нас радикально змінився. І якщо існує людина, якій ми повинні дякувати за ці зміни, то такою людиною є, безперечно, Президент США Барак Обама. Крутий зовнішньополітичний розворот Обами наробив багато галасу, як у своїй власній країні, так і в світі. Ми звикли думати, що цінність прогресивних ідей настільки очевидна, що її відразу розуміє кожен. Нічого подібного. Не можу пригадати жодного політика подібної вагової категорії, чия політика із самого початку викликала б одночасно широке схвалення і таку ж запеклу критику.

Проте більшість тих, хто належить до українського зовнішньополітичного істеблішменту, ще не зуміла повною мірою усвідомити «сюрпризи» обамівської політики. Причина в тому, що з 2005 року зовнішня політика України була політикою вірного сателіта адміністрації Буша і, відповідно, розглядала весь світ переважно в чорно-білих тонах.

Результати такої однобокої прихильності очевидні і добре відомі.

Україна вплуталася в нову холодну війну з Росією.

Київ провалив проект членства в НАТО. Кількість прихильників НАТО скоротилася з 32% у 2002 році до жалюгідних 13% у квітні 2009 року, за даними Центру Разумкова – авторитетного і незалежного джерела.

Україна не змогла відстояти заявку на надання Плану дій щодо членства в НАТО, і нині перспективи її членства видаються вельми ефемерними, якщо не нульовими взагалі.

Відносини України з більшістю європейських країн значно погіршилися через наполегливі спроби обтяжити двосторонній порядок денний конфронтаційними питаннями, починаючи з НАТО і закінчуючи ГУАМом і внутрішніми політичними конфліктами.

Величезний світ, який лежить за межами трансатлантичної зони, був забутий. Зовнішня політика України виявилася надмірно переобтяженою ідеологією.

Коли правління Буша спливло, вся хибність геополітичного вибору України зразка 2005 року постала в усій своїй непривабливості. Очь чому нашому зовнішньополітичному керівництву були потрібні цапи відбувайли за очевидні зовнішньополітичні провали.

Першим "цапом" стала, звісно, Росія. Але цього здалося мало, і невдовзі наші "бушисти" почали й на ключові європейські країни навішувати ярлик колабораціоністів, які продали Україну Кремлю і зрадили атлантичну солідарність за вигідні газові контракти.

У вересні ж цього року відмова Обами від розміщення систем ПРО в Східній Європі внесла і самого Президента США в список буцімто "зрадників".

Аналіз всього того,  що наші симпатики Буша писали і висловлювали в українських ЗМІ за минулий місяць, зводиться, переважно, до двох тез.

По-перше, на їх думку, Росія стає дедалі агресивнішою, і конфлікт з Україною практично неминучий.

По-друге, Захід нібито зрадив Україну в якійсь "священній війні", залишив її наодинці, і тому єдина надія полягає в опорі на власні ресурси. Для цих людей тільки війна й ізоляціонізм стають єдиним виходом з безвиході хибного зовнішньополітичного вибору.

Після президентських виборів архітектори зовнішньої політики країни останніх п`яти років повинні або покаятися в гріхах, або зійти зі сцени. Іншого не дано.

Що стосується зовнішньої політики України після президентських виборів, то дозволив би собі заявити таке: хоч би хто переміг на них, продовження політики Ющенком не буде.

Можу припустити, що, починаючи з лютого 2010 року, зовнішня політика України базуватиметься на трьох головних постулатах.

Перше. Відновлення нормальних добросусідських відносин з Росією. В останні два роки ніякого діалогу на рівні голів держав у буквальному розумінні не велося. Дуже сподіваюся в зв`язку з цим, що нарешті припиняться і "газові війни".

Думаю, Україні не потрібно шукати якихось нових, унікальних підходів до роботи з Росією. Достатньо поглянути на те, як європейці розвивають відносини з Москвою. А ці відносини грунтуються на простому принципі: попри всі відмінності і труднощі, без діалогу і переговорного процесу не обійтися.

Якщо ж ми, українці, бажаємо таких же добрих відносин з Росією, які є у більшості європейських демократій, не потрібно для цього ні торгувати національними інтересами, ні повертатися до відносин васальної залежності. Достатньо поводитися як європейці, бути обережними у висловах і прагматичними в житті.

Друге. Збалансовані відносини із Заходом. Абсолютно неприпустимо навішувати на західні демократії ярлик "зрадників". Сподіваюся, що нові керівники нашої зовнішньої політики не стануть поводитися подібно до пана Огризка, який кілька днів тому публічно висловився проти партнерства України з Францією, Італією і Німеччиною у зв`язку з тим, що ці країни нібито "керуються не стратегічними інтересами безпеки, а власною егоїстичною позицією" («Дзеркало тижня» № 36 (764) 26 вересня — 2 жовтня 2009).

Сподіваюся, що після виборів повноцінний діалог на всіх рівнях з європейськими столицями буде негайно відновлений. Переконаний, що саме через двосторонній діалог з європейськими країнами, а не через участь у проектах брюссельської бюрократії проходитиме магістральний шлях європейської політики України.

Третє. Зовнішня політика України стане прагматичнішою. Інтеграція в Європейський Союз залишиться стратегічною метою, проте практична співпраця визначатиметься виключно нашими інтересами.

З одного боку, політично сьогодні Україна так само далека від членства в ЄС, як і в середині 90-х років. З іншого боку, практична співпраця України і ЄС дійшла до таких конкретних і важливих питань як поглиблена зона вільної торгівлі і дорожня карта на шляху до безвізового режиму.

У світлі цієї подвійної ситуації вважаю, що Україна повинна чіткіше позначити свою європейську політику з деяких важливих питань.

Нам потрібно припинити нескінченно добиватися від євробюрократії політичних сигналів про членство. У нинішній українській ситуації постійного політичного протиборства зовнішні сигнали не стануть достатнім стимулом для прискорення реформ. Переконаний в тому, що Україна повинна спочатку достатньо внутрішньо дозріти до такого ступеня, щоб Брюссель міг бути готовим до переговорів про членство у будь-який час без всяких умов, як у випадку з Норвегією чи Швейцарією.

Для успішного розвитку відносин з Європейським Союзом Україна не потребує ніяких багатосторонніх форматів, на зразок "Політики сусідства" або "Східного партнерства". Київ весь час заявляв про незадоволення "Політикою сусідства", а "Східне партнерство" для нас – лише перелицьована версія останньою.

Україна – достатньо сильна держава, щоб дозволити собі незалежний двосторонній порядок денний у відносинах з ЄС, не покладаючись ні на які багатосторонні формати. Росія і Туреччина вважають себе достатньо незалежними країнами, щоб чинити саме так. Переконаний, що це могла б робити і Україна.

Справжню суть "Східного партнерства" можна легко зрозуміти, якщо поглянути на його фінансування. Порівняймо ті самі 600 млн. євро, тобто по 25 млн. на кожну країну щорічно, з будь-якою іншою статтею бюджету ЄС, наприклад, з сільськогосподарськими субсидіями, які тільки в 2008 році складали 40,9 млрд. євро. І тут ми чітко бачимо, які насправді пріоритети ЄС.

Поки не існує перспективи членства для України – а для тих, хто ще в цьому сумнівається, пан Солана остаточно розставив всі крапки над "і" в своєму недавньому виступі в Гарвардському університеті, - для України не існує реальної європейської інтеграції в повному розумінні цього слова.

Натомість реальними залишаються відносини між двома партнерами, кожний з яких виходить з власної егоїстичної позиції, а компроміс може бути тільки взаємоприйнятним. А ЄС не має морального права нав`язувати Україні ніяку "домашню роботу".

Інтеграція до Європейського Союзу повинна залишатися нашою стратегічною метою, проте імплементація acquis communautaire повинна відбуватися тільки там, де це відповідає нашим інтересам.

Безвізовий режим для українців – одна з таких сфер. Тому Україна повинна взяти до уваги всі аспекти, що викликають стурбованість ЄС в сферах безпеки, міграції, видачі паспортів та інших.

Але зовсім інша справа – зона вільної торгівлі, де Київ перебуває в менш вигідній позиції, ніж Європейський Союз. Захист прав наших виробників товарів і послуг не повинен бути принесений в жертву спробам досягти угоди в стислі терміни. Тут дуже показовий приклад Росії, яка не поспішає починати переговори за аналогічною угодою.

Україна як велика, технологічно розвинена держава, має серйозні інтереси за межами Європейського Союзу. Ми прагнемо здорового балансу в наших торговельних відносинах з усіма партнерами, як на Заході, так і на Сході.

І тому ми не хотіли б, щоб наші партнери ставили нас в позицію, в якій ми повинні будемо робити жорсткий вибір між Сходом і Заходом. Це особливо стосується співпраці в енергетичній сфері.

Наприклад, Брюссельська конференція щодо нашої газотранспортної системи в квітні 2009 року не стала добрим зачином, бо призвела до ускладнень в нашому діалозі з Росією. Ми вважаємо, що угоди в цій сфері можуть мати тільки тристоронній характер, з урахуванням інтересів усіх партнерів.

Четверте. Вважаю, що Україна більш зважено підійде до аналізу власних інтересів у відносинах з країнами свого геополітичного оточення. І в партнерстві з ними виходитиме не з ідеологічних догм, а з реального прагматичного національного інтересу.

П`яте. Нова зовнішня політика не матиме довіри без чіткого вибору у сфері безпеки. У цьому контексті деякі кандидати на пост президента України виступають за прийняття нового закону про основи зовнішньої політики, з тим, щоб прибрати членство в НАТО з-поміж цілей зовнішньої політики і повернутися до принципа неприєднання до військових блоків, урочисто проголошеного в Декларації про державний суверенітет України від 1990 року.

Постійний позаблоковий статус означав би, що жодна держава не вважатиме Україну джерелом загрози. Цей статус жодною мірою не суперечитиме європейському вибору країни. Якщо Україна коли-небудь у майбутньому вступить до ЄС, то ЄС всього лише одержить ще одну позаблокову країну на додаток до шістьох, які вже є.

Сьогодні позаблоковість є єдиною зовнішньополітичною платформою, здатною об`єднати Схід і Захід країни. Її підтримують переважна більшість населення України у всіх регіонах.

Не менш важливо і те, що позаблокова Україна зможе зробити значний внесок в успіх політики Обами з "перезавантаження" відносин між США і Росією, які не будуть обтяжені конфліктними "українськими" питаннями.

Одні кандидати в президенти підтримують ідею позаблоковості, інші обережніші. Проте в будь-якому випадку, хто б не переміг на виборах, Україна де-факто залишиться позаблоковою державою, а членство в НАТО – в кращому разі – буде риторичним гаслом без жодних наслідків для повсякденного життя. Водночас розвиватиметься взаємовигідна співпраця України з НАТО як з важливим гравцем у сфері міжнародної безпеки.

І останнє, не менш важливе. Ніякий результат виборів не відмінить ключові принципи української державності: демократію, економічний лібералізм, європейське покликання і підтримання добрих відносин з усіма сусідами. Результатом вірогідних змін стане зовнішня політика, яка відповідатиме інтересам всього народу України, а не збанкрутілих політиків, котрі так і не змогли зрозуміти, в якому напрямку веде нас історія.