dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 19 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Периодика Думки щодо тринарного конфлікту

Думки щодо тринарного конфлікту

Думки щодо тринарного конфлікту

…Тільки почав думати про тринарний конфлікт, і відразу ж прийшло узагальнення про землю обітовану: в українській традиції немає антагоністичного конфлікту між ідеалом і дійсністю (а це, по суті, найзагальніший конфлікт людського суспільства), існує можливість досягнення ідеалу. Це накладає відбиток на сам ідеал, який позбувається (чи, точніше, ніколи не набуває) “захмарності”, на саму дійсність, яка ніколи не трактується песимістично, а навпаки, є практично земним раєм. А головне – з’являється третій елемент конфлікту, тут вирішальний – те, що дає змогу гармонізувати конфлікт, зробити його неантагоністичним. Що це за елемент – поки що не маю переконливої відповіді. Здається, це буде мораль. Бо в принципі мораль у нашій традиції набуває трохи іншого значення, ніж у сусідів: до чисто біологічних, інстинктивних чинників у ній додаються не містичні абстракції заборонного характеру, а навпаки, дуже конкретні конструктивні рекомендації.

Тринарний конфлікт повинен мати посередника, причому цей посередник є і в західній культурі. Скажімо, сюзерен – теж посередник між індивідом і суспільством. Або бог, який теж виконує чи не найперше роль посередника. Але і в першому, і в другому випадках цей посередник ілюзорний, точніше вирішення конфлікту відбувається через підстановку. Від усіх соціальних конфліктів людина “звільняється” тим, що відвертається від них, замість того повертаючись до бога чи господаря. Тобто конфлікти не розв’язуються, вони принципово не можуть бути розв’язані на своєму, адекватному їм рівні. Вони просто відмітаються як неактуальні вищим рівнем – владою.

Маю крамольну думку: третім полюсом конфлікту в українській традиції є не зовнішня сила, здатна розчавити людину, за що її треба боятися. Тут третій полюс – принципово інше явище: слабкість, яка потребує сили з боку людини. Це явище – дитина, лоша, теля, порося, посаджена рослина, природа, земля і т.д. Мотивом подолання конфлікту чи його стримування в західному варіанті є страх перед вищою силою. В українському – навпаки: любов до слабшого, яка потребує об’єднання сторін конфлікту задля забезпечення належного догляду слабшому. Десь тут повинна бути смислова вісь принципового протиставлення хліборобської культури завойовницькій.

Для мене тут важливий проміжний фініш: західна культура шукає вирішення конфлікту нагорі, тоді як українська – внизу. Третій елемент західного конфлікту є вирішальним, активним, тоді як людина виступає пасивним об’єктом, на який спрямовується дія влади. В українській традиції активною є саме людина, яка спрямовує свою силу на нижчий об’єкт. Принципово різняться в такому висвітленні мотиви розв’язання конфлікту: в одному випадку це буде ненависть і страх, який її долає, в іншому – подолання ненависті любов’ю.

Зовсім інакше виглядає і загальна картина людського перебування на землі, людського життя. Я вже давно писав, що на Заході людина трактується як гість, який прибуває непроханим в “юдоль скорботи”. В житті таку людину чекають тільки страждання й випробування, і місія життя людини – витерпіти, щоб потрапити в царство небесне, тобто повернутися додому, в той рай, з якого її свого часу за гріхи з позором виперли. Варіант цієї місії, призначений для єретиків – перемогти цей світ, дорівнятися до Бога, стати безсмертним у цьому світі, а не в потойбіччі. Тоді людина усвідомлює себе як завойовник у ворожому таборі й цілком логічно воює з усім світом, силою здобуваючи своє в ньому місце. Ці дві моделі в основі спільні, але одна має релігійне забарвлення, інша ж цілком секуляризована. Треба буде подумати над відмінностями між ними, але зараз для мене важливо інше: однотипна концепція особистості. Вихованих на таких принципах індивідів можна лише силою примусити жити в одному суспільстві, в одному соціумі.

В українській традиції місія життя людини цілком відмінна. По-перше, людина в світі не гість, а господар. Її народження чекають не тільки батьки, а вся природа, їй усі раді. Вона відразу потрапляє в ідилію, і місія її життя – зберегти цю ідилію. Людині треба знайти своє місце в ній, свою сродну працю, щоб нікому не заважати й приносити користь своїм життям. Тому конфлікт у разі виникнення трактується не як єдино можлива норма, а навпаки: як катастрофа, що несе загрозу всій ідилії. Конфлікт небажаний, його треба негайно вирішувати, причому так, щоб не нашкодити нікому. Людина, що потрапляє в силове поле конфлікту, підготовлена не до конфліктного існування, а до гармонійного життя, тому для неї самої конфлікт небажаний і нестерпний, як і для інших. Вона всіма силами прагне його позбутися, гармонізувати своє існування з оточенням. Тому вирішення будь-якого конфлікту між двома носіями такої психології не просто реальне, воно необхідне. І культурна традиція дає набір варіантів не для розвитку цього конфлікту й силового вирішення, а цілий букет протилежно спрямованих способів – несилових, гармонійних, мирних. Силове рішення в такому контексті не виключається, але набуває значення катастрофи.

Корені утопії, утопічного світогляду криються десь тут. У західній традиції тринарний конфлікт теж має принципове значення. Але він спрямований зовсім в інший бік: людина тут виступає пасивним об’єктом, на який спрямовується сила влади. Людина живе в постійному конфлікті, вона недосконала, несамостійна, сама собі шкодить своєю нерозумністю і гріховністю. А тому абсолютно нездатна обійтися жодної миті без нагляду. Погонич наставляється згори, має зазвичай напівбожественне походження, тому передає цю свою властивість династично, спадково. Влада повинна бути від бога – основне правило західної культури, покликане закріпити не лише фізичне, а й містичне право завойовницьких родів на владарювання. Повстання тоді трактується не лише як персональний замах на права аристократа, а й бунт проти божої волі. Тому й розглядається воно завжди з погляду повної невідповідності всім найсвятішим законам. Одне діло, коли повстання очолює аристократ, і зовсім інше – коли виходець із простолюду. Демократія за тисячоліття існування влади зуміла добитися тільки одного важливого кроку до зміни цих законів: сьогодні більш-менш вільно до влади може потрапити будь-хто. І це була справді мало не вселенська революція, коли виникли Сполучені Штати.

В Україні ці процеси відбувалися зовсім інакше, на принципово іншій ідеологічній базі. Влада була винятково виборною, спадкової аристократії не існувало в принципі, весь народ був соціально однорідним. Влада здійснювалася з зовсім іншими цілями, у владу приходили не для вигоди, а заради іншого: служіння громаді. Певна річ, спокус влади зазнавали й траплялися дуже часті відступи від цих правил, але й каралися вони досить послідовно. Принаймні існують і постійно використовуються механізми контролю над владою з боку поспільства і час від часу вони спрацьовують. Навіть на найгірший випадок існує стресовий механізм: Чорна рада.

Джерело:  geoconcordia.com