dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 19 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Периодика Юлія Тимошенко: геть від альянсу!

Юлія Тимошенко: геть від альянсу!

Юлія Тимошенко: геть від альянсу!

До останнього часу віддушиною Віктора Ющенка залишалася міжнародна діяльність. Герой Помаранчевої революції з понівеченим обличчям, він став для Заходу живою легендою – у 2005 році Ющенко здійснив дипломатичний "прорив".

Тоді новообраний президент отримав право виступити на трибунах провідних законодавчих органів світу – його зі сльозами на очах зустрічали депутати в німецькому Бундестазі, американському Конгресі та на сесії Європарламенту в Страсбурзі.

Солідні політики як діти вдягалися у помаранчеві шарфи на знак солідарності з Ющенком. Під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі влаштували показ "короткометражки" про Майдан, а новообраного президента зустрічали в залі стоячи.

Трагедія сучасного Віктора Ющенка в тому, що через чотири роки двері, які так гостинно для нього відкривалися, тепер так само щільно зачинені.

Президент без рейтингу, неспроможний до дій, він виглядає в очах заходу "кульгавою качкою".

І в кращі часи Ющенко не відрізнявся тим, що втілював у життя домовлене на переговорів. А зараз, коли всім очевидно, що термін його перебування на посаді відміряний січнем-лютим 2010 року, дискутувати про довгострокову перспективу з ним втратило сенс.

Це знайшло свій відбиток і в міжнародних відносинах.

Минулого місяця Віктор Ющенко шукав контакту з президентом Франції Ніколя Саркозі. За інформацією "Української правди", відповідні служби зверталися з проханням про організацію зустрічі Ющенка і Саркозі у Парижі, однак французький лідер відмовив.

Після цього Ющенко подав заявку на телефонну розмову, однак отримав негативну відповідь навіть на це.

Тому тим більш болючою для Ющенка стала новина, що 4 березня на запрошення того самого Саркозі до Парижу їде Юлія Тимошенко. Секретаріат втретє спробував організувати контакт президентів Франції та України, і втретє отримав відмову.

На Банковій ця категоричність була сприйнята як упередженість. "Це неправда. Згадайте, минулого року президент Франції двічі зустрічався з Ющенком. Просто його розчарування надто велике", - поділився в розмові з "Українською правдою" наближений до переговорів дипломат.

Це – не перший симптом зміни кон’юнктури для українського президента на міжнародній арені. Цього року Ющенко не поїхав до Давосу, оскільки служби не змогли забезпечити йому гідний рівень переговорів.

Особливо контрастною була трансформація стосунків Ющенка та Ангели Меркель. У березні 2005 року Ющенка як героя приймали в Берліні. Він удостоївся рідкої честі виступити на засіданні Бундестагу, де Ангела Меркель слухала промову президента в ролі лідера тодішньої опозиції.

Вони обійнялися на очах всього залу, після чого відбулася окрема зустріч новообраного президента та майбутнього канцлера. Меркель, як тоді очікувалося, буде значно лояльнішою до України на фоні промосковського Шредера.

Однак кредит стосунків було спустошено. Перший раз Меркель хотіла приїхати до України наприкінці 2007 року, однак не змогла цього зробити, оскільки не було створено коаліцію – та, відповідно, не був призначений новий прем’єр-міністр, з яким вона могла би вести переговори. Німецькі дипломати в Києві передавали до Берліну – оформлення коаліції затягується через інтриги Банкової.

Меркель спіткав той же синдром, що і мільйони українців. Наскільки сильною було її захоплення Ющенком, настільки ж великим стало розчарування.

Дипломати переповідають про препаскудніший настрій у Меркель після телефонної розмови з Ющенком, який чомусь вирішив присвятити "переговори" темі Голодомору та становленню української нації – тоді як канцлер воліла говорити про міждержавні стосунки. Однак повноцінного діалогу не вийшло – за словами джерел, під час телефонного монологу Ющенко в прямому сенсі слова не давав німкені вставити слова.

Апофеозом став візит Ющенка на самміт Європейської народної партії навесні 2008 року. Під час перерви в сесійному засіданні передбачалося, що український президент підійде до канцлера, обміняється фразами, та домовиться про більш детальну розмову. Однак, за словами очевидців, Меркель від Ющенка просто відвернулася...

Український президент, який у перші місяці свого повноважень виглядав "іконою" для заходу, на п’ятий рік став схожим на Леоніда Кучму в останні місяці володарювання.

Можливо, від діалогу з Ющенком не відмовляються так відверто, але організувати його дедалі складніше, хронометраж переговорів намагаються звести до мінімуму або відкласти в часі.

Підтвердженням цієї тенденції став візит Ющенка до Лондону в розпал газової війни. Президент спробував заручитися підтримкою Британії, яку мало обходили перебої з постачанням газу.

"Я був здивований часом, на який була запланована ця зустріч. Російський газ складає всього 2% від того, що споживає Британія. До того ж, що може зробити Гордон Браун? Він зателефонував російському президентові Дмитру Медведєву, але сумніваюся, що це щось змінило..." – переповідає свої враження лондонський експерт Саймон Пірані.

Звичайно, про ізоляцію не йдеться. Але якщо "пізнього Кучму" радо зустрічали тільки в Москві та столицях Середньої Азії, то "пізньому Ющенку" легко домовитися про контакти лише з Саакашвілі, Качинським та прибалтійськими лідерами.

Натомість президенту дедалі складніше налагодити діалог з Заходом. Прикладів тому чимало.

Так, Ющенку доводилося робити малозмістовні поїздки до Німеччини – начебто на вручення премії "Квадрига" – оскільки не вийшло домовитися про зустріч з Меркель. Або з різницею в кілька днів літати до США, бо під час першого візиту не вдалося провести переговори з американським керівництвом.

До речі, тоді Ющенко сам зробив собі ведмежу послугу. За кілька тижнів до виборів у США була очевидною перемога Обами, але він разом з Саакашвілі продемонстрували прихильність до МакКейна.

Згадувати про холодну війну в стосунках Ющенка з Росією – це взагалі наступати на болючий мозоль Банкової. Москва вдає, що просто не помічає Ющенка – хоча той міг би грати на протиріччях, закладених у стосунках Путіна та Медведєва.

Але заява президента України в канун роковин Голодомору, коли він почав закидати Медведєву відмову приїхати на жалобні заходи до Києва, перекреслила будь-які сподівання на потепління після грузинських подій.

Нішу президента в міжнародних контактах дедалі активніше посідає Юлія Тимошенко, хоча за Конституцією це не її компетенція. Вона давно стала фавориткою в Москві, а Григорій Немиря створив їй репутацію на Заході.

Взагалі призначення Немирі віце-прем'єром було одним з найбільш вдалих кадрових рішень Тимошенко. Завдяки йому Тимошенко не лише отримала прямий контакт з Джорджем Соросом, а повністю заволоділа думками європейських чиновників.

У цьому сенсі знаковою стала поїздка Тимошенко до Брюсселя на жіночий форум навесні 2008 року.

Спочатку передбачалося, що Тимошенко на переговорах з держсекретарем Кондоліззою Райс супроводжуватимуть п’ятеро осіб з представництва України у Брюсселі. Про цей формат домовилися дипломати. Однак буквально перед початком зустрічі за наполяганням Немирі людей, підпорядкованих Володимиру Огризку, не пустили всередину. Юлії Тимошенко не потрібні були зайві вуха...

Тоді ж, замість запланованої вечері з інвесторами, прем’єр віддала перевагу неформальним зустрічам з керівником Європейської народної партії Вільфредом Мартенсом і радником Хав’єра Солани Піркою Тапіола. Тимошенко талановито плела мереживо інтриги – основною темою цих розмов був Ющенко, який "заважає уряду проводити європейські реформи".

Почуте передавалося далі. Згодом ці двоє – Мартенс і Тапіола – стали союзниками Тимошенко у її конфлікті з Ющенком. І коли український президент за кілька тижнів прибув на самміт Європейської народної партії, Мартенс випросив у Ющенка зустріч. Тривала вона в декілька разів довше, ніж планувалося за протоколом, і весь час Мартенс присвятив тому, що читав лекцію Ющенку на тему перешкод, які він створює Тимошенко.

Ще трохи згодом, у травні 2008, вийшла стаття трьох євродепутатів від Європейської народної партії, де вони висунули Ющенку аналогічні звинувачення.

Банкову дратувала власна незграбність у дипломатичній грі. Але Ющенко не побачив у цьому ні власної провини, ні свого оточення – він образився на... ЄНП та проігнорував зустріч з делегатами партії у Києві.

Так буквально за рік Тимошенко перетворилася на фаворитку Європейської народної партії – хоча зовсім нещодавно, у 2006 вона позиціонувала себе прихильницею протилежного ідеологічного утворення – "Соціалістичного інтернаціоналу". Однак Немиря переконав лівацьку за поглядами Тимошенко зробити ставку на європейських правих – і вона не прогадала.

Немиря ефективний, бо вміє вирішувати питання швидко і жорстко. І йдеться не лише в його здатності організувати публікацію лояльної для Тимошенко статті за підписом європейських політиків.

Наприклад, після того, як Ханне Северінсен перестала бути доповідачем ПАРЄ по Україні, їй запропонували місце позаштатного радника голови Верховної Ради Арсенія Яценюка.

Однак питання зіштовхнулося з непереборними бюрократичними складнощами – не могли знайти... фотографії Северінсен потрібного формату для особової справи.

В уряді не обтяжувалися такими формальностями і переманили Северінсен до себе.

Останній приклад – ланч Віктора Пінчука в Давосі, де Немиря на чужому майданчику усіх переграв. Він вкотре створив Тимошенко в очах гостей імідж "мучениці в ім'я антикорупційних схем".

Протиставити Немирі в команді президента нікого. Багато років, ще з Нацбанку, особистим "спін-доктором" Ющенка був Олег Рибачук.

Однак від Рибачука, який до останнього мав статус позаштатного радника, відмовилися – його звільнили через критику дій Віктора Балоги.

Коли на службу до Ющенка заступив Віталій Гайдук, у 2006 році в секретаріаті ввели спеціальну посаду заступника глави з міжнародних питань. Однак нещодавно Олександр Чалий звільнився. Сьогодні це місце вакантне. Закордонний напрямок поки веде інший заступник Балоги - Андрій Гончарук, однак досвіду саме політичних контактів закордоном у нього недостатньо.

За рахунок зміщення західних акцентів з Ющенка на Тимошенко відбувається непомітна для ока, але системна трансформація зовнішньополітичного вектору України.

Курс на вступ до НАТО, оголошений президентом, зазнав поразки. Дві спроби отримати План дій по членству в Альянсі протягом 2008 року провалилися. ПДЧ нереальне для України і в 2009 році – всередині України в цьому напрямку не зроблено нічого.

Близьке закінчення президентських повноважень Ющенка ознаменується тим, що на чолі України зникне провідник ідеї євроатлантичної інтеграції. Фаворити наступних виборів – Юлія Тимошенко і Віктор Янукович – є опонентами НАТО.

А єдина відмінність між Тимошенко і Януковичем в тому, що він це робить публічно, а вона – камуфлює за словесними конструкціями про те, що Україна інтегрується до "європейської системи колективної безпеки", якої насправді не існує, і яка навряд чи виникне навіть наприкінці другого терміну гіпотетичного президентства Тимошенко.

Для розуміння Тимошенко знаковими є події навколо Плану дій щодо членства в НАТО.

Ющенко після обрання лідерки БЮТ на пост прем’єр-міністра ініціював листа до Альянсу з проханням про надання Україні ПДЧ. Це – формальна процедура, яка засвідчує готовність уряду виконувати План дій щодо членства.

За твердженням тодішнього міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, аналогічного листа обіцяв підписати і Янукович, коли в 2006 році Ющенко подав його кандидатуру на посаду прем’єра. Однак Янукович цього не зробив – а в Брюсселі під час засідання Комісії Україна-НАТО прямо заявив, що Україна відмовляється від ПДЧ.

Домовленість, що Тимошенко підпише такого листа, була досягнута ще протягом створення коаліції. Тоді ж в коаліційну угоду записали відповідний пункт. Але коли прийшов час оформити епістолярне послання до НАТО, прем’єрка дала задній хід.

Щоб зняти з себе відповідальність, Тимошенко поставила вимогу, аби листа підписав також Арсеній Яценюк. Спікер це зробив, що викликало збурення у парламенті – Партія регіонів влаштувала шоу з надуванням кульок і блокуванням трибуни.

Цинізм ситуації в тому, що підпис Яценюка під листом до НАТО взагалі не вимагається. Але залучення спікера спровокувало кризову ситуацію, яка потім лягла в основу депеш акредитованих у Києві дипломатів країн НАТО про неготовність України до ПДЧ.

А те, що найактивнішим учасником згаданих подій був Нестор Шуфрич, лише підсилили підозри прихильників теорії змов, що вся операція з початку до кінця була зрежисована і узгоджена з прем’єр-міністром.

Справжні наміри Юлії Тимошенко остаточно стали зрозумілими Заходу в січні 2008 року.

Під час візиту до Брюсселю вона відмовилася взяти участь у засіданні Комісії Україна-НАТО, де їй були би поставлені прямі запитання про бачення євроатлантичних перспектив. Тимошенко обмежилася лише рукостисканнями з генсеком Альянсу на ганку штаб-квартири, завчасно відправивши журналістів до аеропорту, щоб не створювати собі зайвих негативних інформаційних приводів.

Сьогодні лідери західних країн, які виступають проти вступу України до НАТО, в особі Тимошенко знайшли зручного переговірника. Вона декларує європейський вибір, боротьбу з корупцією і залучення іноземних інвестицій – тобто поводиться як старанна учениця.

І головне: Тимошенко для Ангели Меркель і Ніколя Саркозі – це їх внутрішній союзник, яка не тисне на них з вимогою прийняти Україну до НАТО, тобто не створює Старій Європі зайвих проблем, не відволікає їх від внутрішніх негараздів і не провокує загострення у стосунках Парижу чи Берліну з Москвою.

Знаковою в політичній кар’єрі Тимошенко стала поїздка до Мюнхену, де 6-7 лютого 2009 року вона взяла участь у конференції з питань міжнародної безпеки.

"Якщо ви бачите, що у вікні горить світло, це не привід стукати в двері", - окреслив там Саркозі політику щодо розширення НАТО. Тимошенко поводилася повністю у відповідності до побажань французького друга – вона забула, що вступ до НАТО залишається законодавчо закріпленою метою України.

Промова Тимошенко в Мюнхені стала декларацією, якою вона бачить Україну за свого президентства.

Там немає НАТО, там є неіснуюча "Європейська система колективної безпеки", і там Тимошенко прямо називає причину, чому Україна не буде членом НАТО – негативне ставлення до цієї ідеї в Москві.

Тимошенко не говорить про кроки, якими вона могла би переконати суспільство в правильності євроатлантичної інтеграції – прем’єр просто говорить: "Україна не хоче в НАТО, і це – нормально".

Тимошенко не агітує Альянс залишити Україні шанс, вона не просить Брюссель діяти без оглядки на Кремль. Натомість Тимошенко між рядків закликає створювати утопічну спільну систему безпеки, яка об'єднала би Україну, Росію та Європу.

Наявний інструмент колективної безпеки в особі НАТО, який може приносити результат вже сьогодні, Тимошенко замінює сурогатом, якого не існує в природі. Багаторічні зусилля українських дипломатів в напрямку НАТО перекреслюються в ім'я міфу: шанси на втілення "Європейської системи колективної безпеки" приблизно ж такі, як на прокладку газопроводу "Білий потік", який Юлія Тимошенко рік тому їздила рекламувати до Єврокомісії.

Геополітична концепція українського прем'єра здалеку нагадує гасла Дмитра Табачника та Андрія Деркача, які наприкінці 1990-х створили групу "В Європу – разом з Росією".

При чому не праві й ті, хто першим мотивом поведінки прем’єра бачить її запопадливість перед Москвою. Це її внутрішнє переконання – Тимошенко ніколи не виступала за вступ до Альянсу.

Достатньо згадати, що Тимошенко виросла в Дніпропетровську, де в радянські часи не було дисидентів чи закордонних туристів, зате були заводи з виробництва балістичних ракет, спрямованих на країни НАТО.

Ідеологічне середовище, в якому 31 рік свого життя прожила нинішній прем’єр-міністр України, аналогічне до того, в якому знаходився Леонід Кучма. Очікувати від неї самопожертви заради Плану дій по членству в НАТО щонайменше наївно.

Можна багато сперечатися, чи мала повноваження Тимошенко говорити про це – чи виконала чергові президентські директиви? Але виступ у Мюнхені проголошено. Пріоритети розставлено. Курс Тимошенко зрозумілий.

При чому всередині України про зміст сказаного в Німеччині широко не повідомлялося.

Оскільки аудіо-версія промови доступна на сайті мюнхенської конференції, кожен охочий може прослухати її повністю.

"Українська правда" наводить уривки цієї промови Юлії Тимошенко, яка розкриває її зовнішні переконання та остаточно ховає надії прихильників євроатлантичної інтеграції:

"Сегодня много обсуждался вопрос о создании, усилении европейской политики безопасности и обороны. И почему-то во всех выступлениях прямо или косвенно усиление европейской политики воспринимается как некий элемент разделения, отдельности европейской политики от политики НАТО.

Мне кажется, что это нельзя так воспринимать. Это надо воспринимать как абсолютный новый шанс для объединения, новый шанс расширения сотрудничества в системе безопасности и обороны.

В мире есть страны, в том числе в том регионе, который я представляю, которые либо не могут, либо не хотят – и это тоже нормально – вступать в НАТО.

Все мы эти страны знаем поименно. Очевидный пример – Украина.

Украина 14 лет пытается вступить в НАТО, четко декларируя свои намерения, абсолютно открыто подходя к вопросу сотрудничества с НАТО.

Но есть объективные вещи, которые за 14 лет не дали сделать этот шаг.

Во-первых, это ситуация внутри самой страны, где часть страны хотела бы видеть Украину в НАТО, часть – нет.

Но есть вопросы и более высокого уровня. Это – как воспримет Россия, и как это отразится на взаимодействии и партнерстве Европы и России, если Украина и подобные страны будут двигаться в НАТО.

Если замалчивать эти вещи и не поднимать их как проблематику, эти проблемы никогда решены не будут, и мы всегда будем жить с заклинанием – Украина хочет в НАТО, но не может этого сделать по объективным причинам.

Поэтому новое вдохновение этой европейской политики безопасности и обороны, которое я полностью поддерживаю, дает шанс для тех стран, которые не хотят или не могут быть членом НАТО, получить новую идею объединения вокруг единых ценностей в политике безопасности и обороны. В первую очередь, это, безусловно, Россия. Те заявление, которые сделаны и руководством России, и канцлером Германии, и президентом Франции, говорят, что такой шанс есть.

Поэтому я хотела бы видеть Украину участником этой европейской системы безопасности и обороны.

(…)

Украина и Россия не имеют в своей истории жестких конфликтов. Найти линии примирения сейчас очень важно. И я как премьер буду этому содействовать. Я не хочу больше стрессов для ЕС, для любых стран от того, что между Украиной и Россией не урегулированы отношения.

Мы шаг за шагом найдем мудрость двух стран, мудрость двух политических элит свернуть конфликт и поставить сотрудничество с Россией на абсолютно другой базис.

И европейская система безопасности и обороны открывает для этого дополнительные шансы. И не только для наших двух стран. Это будет касаться и других постсоветских стран, которые увидят шанс остаться не одинокими в жестком мире и защитить свои границы более надежно".

(Юлія Тимошенко, виступ на 45-ій Мюнхенській конференції з питань безпеки, 7 лютого 2009 року)

Джерело: УП