dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 20 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Периодика Європа не шоколад, натомість вже військовий блок (Перевод - Марии Лобацеевой)

Європа не шоколад, натомість вже військовий блок (Перевод - Марии Лобацеевой)

Мілорад Екмечич

Сьогодні питання  Косово розглядається на сесії Генеральної асамблеї ООН. Приводимо в перекладі з сербської думки відомого  історика Мілорада Екмечича щодо висування умов для Сербії, долю великих держав, сумну еволюцію Америки, утиски малих країн і народів тощо.

Громадянська війна в Югославії 1992-1995 рр., яка відбувалася в рамках американської аксіоми, що сербський народ не може відродити державу, яку створював два попередні століття і що на політичному рівні мусить лишитися у фрагментарному стані, без вищого ступеня єдності – нагадує у розмові для „Вечірніх новин” академік Мілорад Екмечич задля оцінки трагічних подій у своїй найновішій книзі „Довгий рух між різнею і пашнею. Історія сербів нового часу 1492-1992”. Він підкреслює, що ця аксіома не зникла, лише її бомби замінила „політика висування умов”.

Про резолюцію, яку Сербія подала до Генеральної асамблеї ООН після висновків Міжнародного суду щодо самостійно проголошеної незалежності Косово, до оформлення якого він, хоча і був покликаний, та не захотів брати участь („я ніколи не писав про Косово”),  каже, що „успіхом буде вже те, якщо світ навколо неї поділиться, бодай і з втратою для сербського народу”.

Це одне з наших великих змагань за людей і за держави, які будуть проти США. Було б бажано, щоб їх було чим більше. Але навіть якщо їх буде чверть, чи лише одна п’ята, це наш здобуток. Світ не має права допустити, щоб Америка потай утискала малі держави і народи.

І.Андрич 1919 р. бачив сербську історію як „фатальну лінію”, яка „без зупину рухалася між різнею й пашнею”. Які процеси й події нас змушують і надалі дивитися на майбутнє „крізь пітьму”?

Папа Римський і Ясеновац

США вважають Рим духовним центром усього світу. І деякі сербські правителі наслідують цей курс... – Папа Войтіла 1984 р. остаточно створив „Світовий Альянс” зі США. Америка отримала свій Інструмент імперії. Папа прийняв масонські організації й американську соціальну та політичну систему, якій раніше церква критично протистояла. Звідти розпочався екуменізм, тобто тиск аби всі церкви об’єднувались в єдине духовне ціле, центр якого буде в Римі. Але це провалилося. США отримали для себе більше ніж мільярд католиків по світу. Спроба, щоб й іслам із також більше ніж мільярдом віруючих увійшов до того святого ковпака, не вдалася. У цьому потрібно було більше консультуватися з російським патріархом. Там знають, яку рясу носити. Очевидно, що ні єпископи сербської православної церкви в певних важливих питаннях суголосні. Що стосується мене, кожного разу шлях папи до Нішу проходить крізь Ясеновац. Розкол у нашій церкві був би катастрофою рівною розпаду Югославії 1992 р.

Передусім процес створення об’єднання нових „великих сил”. Свого часу я сам написав дві праці щодо Хантингтонової книги про сутичку цивілізацій. Цей вислів через британське радіо ввів до літератури Арнольд Тойнбі. Теза Тойнбі побудована на основі його чисельних розвідок про цивілізації. З-понад кількох тисяч визначень цивілізації, Тойнбієве є найвідомішим, що це культура, яка широко представлена (culture write large). Тойнбі вірив, що цивілізації стикаються, і що кожна окремо, перетинаючись із західною цивілізацією, стає її підлеглою та зникає. За зразок він взяв Турецьку республіку й кемалістичне перетворення, у сенсі, що іслам був утиснений і засуджений до зникнення.  Хантингтон усе це перейняв до своєї теорії, але із протилежним висновком – незахідні цивілізації не стають підлеглими й не зникають. Сьогодні вони настільки зміцніли, що переймають керівництво, а західному світу загрожує небезпека колосальної історичної поразки. Щоб вистояти, Захід має лише один вибір, згуртуватися навколо США й захищатися.

Яким чином набувається статус „великої сили”? Як буде виглядати майбутній клуб світових велетнів?

Не кожна велика держава є „великою силою, а лише та, яка це доведе заздалегідь за прописаним переліком умов. Вона мусить мати велике за чисельністю населення, сильну економіку, яка в змозі створити армію, стратегічне розташування у світі (географія, рівень розвитку). Найголовніше, щоб цей статус не дарувався, натомість він мусить завойовуватись у великих війнах. Від 1945 р. ці критерії дещо змінилися. В.Черчилль думав, що це буде країна, яка може виховати п’ять мільйонів військових. Оманливе поняття „супер сили”. Воно виникло у фазі, поки система нових „великих сил” ще не була створена, коли найпершими були лише дві супер сили, а зараз передбачається, що до цього списку ввійде Китай, Індія, Латинська Америка, ЄС, Росія й одна ісламська країна, яка об’єднає мільярд мусульман по світу.

Що це буде означати на практиці?

Процес побудови об‘єднання „великих сил” передбачає, що й США, як це трапилося зі СРСР раніше, втратить роль єдиної супер сили, яка будує єдину світову імперію. Завтра це будуть народи, які мають понад мільярд людей, а менш чисельні в небезпеці втратити цей статус. Росія є найбільшою країною у світі, має населення більше ніж у Японії, з перспективою або об’єднати всі слов’янські народи колишнього СРСР, або їх знову окупувати. Я зважав на цей процес у майбутньому. Я не лише песиміст по відношенню до майбутнього мого народу, а взагалі. Боротьба за нове об’єднання „великих сил” завжди перемелює наші кістки. Деякі вважають, що Третя світова війна неминуча після 2025 р. Нас ніхто не охороняє, а для Америки сербо-фобія те саме, що був антисемітизм для нацистів.

Мощі Святої Петки

Третє видання „Довгого руху” ви доповнили новими відомостями...Раніше я не був у змозі використовувати ренесансні „Коментарі свого часу” Людовіка Црієвича-Туберона. Їх дуже гарно переклав із латинської мови хорватський лінгвіст Владо Разар, через два роки після видання моєї книги. Найвидатніший там є опис падіння Белграду 1521 р. Про перенесення мощів Святої Петки до Константинополю Црієвич-Туберон казав, що їх у султана вимагали серби, які були відібрані для прогону до Константинополю, а за іншими даними це султан зробив сам. Вірогідно цей другий варіант більш достовірний. Вагомою є й вставка про непорозуміння сербських воєвод на чолі зі старійшиною Благоє Нешковичем 1944-1945. з офіційною політикою до сербів, яку проводив Й.Тіто. Б.Нешкович думав, що потрібно здійснити обмін угорців і сербів, а албанці мають право на автономію лише в одному окрузі, стільки вони злодіянь учинили, що, і того буде забагато.

Усе більше говориться про неоосманізм та повернення Туреччини на Балкани. Анкара вбачає в Рашській області ісламський регіон?

Я не впевнений, що мої переконання завжди точні й мають рацію. Про велику кількість речей тут багато висновків на дуже обмеженій інформативній базі. Я вірю, що я не помиляюся, що переструктуралізація системи «великих сил» і є світовим майбутнім. Великим питанням є те, яка могутня ісламська держава об’єднає мусульман з усього світу, а їх налічується понад мільярд. Найкращим варіантом для цієї ролі виглядає Туреччина. Вона відходить від кемалістичної традиції лаїцизму. Десять років тому на одному з наукових засідань Сербської академії наук найвидатніший живий турецький історик Халіл Іналджик усіх здивував теорією про те, що мусульманство для Туреччини є неминучістю. Найдивніше це було чути від науковця, який викладав у Чиказькому університеті. Іналджик уважає, що всі реформатори в історії Туреччини помилялися, бо не брали до уваги роль звичайного народу. Так і Кемаль Ататюрк виключив іслам із суспільного життя. У майбутньому, говорить Іналджик, без звичайного народу не буде можливим будь-що осягнути, а звичайна людина, як і цілий народ, не виключає іслам.

Чи може Туреччина знову стати «великою силою»?

Ще рано говорити про трансформацію Туреччини в нову імперію. Це прийшло на порядок денний через американську підтримку, щоб майбутня велика сила Туреччини стала їхнім союзником. Так вони думали й про Іран, доки на його престолі сидів один світський цар. Америка підштовхує Туреччину до Балканів, Кавказу, центральної Азії, і відвертає її від Ізраїлю та Близького сходу. На мою думку, Туреччина  рухається до вершини супер сили понад своїми можливості, щоб об’єднати увесь ісламський світ. Союз із Америкою є союз лицаря й конюха. Туреччина не буде конюхом. На Балканах може виникнути безлад, але Балкани не є головним підґрунтям для визнання її як нової світової сили. Лише мусульманство вводить Туреччину до клубу «великих сил». І в тому для неї головним противником є США, а не сербський народ.

Наскільки для Сербії продуктивна чи згубна ідея, що Європа не має альтернативи?

Важливими є стосунки ЄС і НАТО. Це нам нав’язується сьогодні, а перспектива щодо Росії ще дуже примарна, хоча й набагато краща.  Європу створюють крок за кроком, змінюють установи, як нашу армію. Ми живемо в ілюзії, що це вирішує народ. Завжди ключовим питанням є, чи може Європа звільнитися від ланцюгів військового союзу, яким керують США. Європа не виявляється в подвійному вигляді лише для нас, як одиниця наднаціональної організації, майже як експериментальна посудина відміни до сьогоднішнього розуміння суверенітету народу. Він завжди засновувався на вільній нації. Це основа природного права людини на свободу. ЄС у грошовому та політичному питанні самостійний від США. Але Європа є й НАТО, у якого єдиним до сьогодні стратегічним планом є проведення воєн по світу. Їх спричиняють і керують США, далеко від Європи – окрім колективного інтересу, щоб зробити неможливим для Сербії бути тим, чим вона завжди була в історії – стратегічним маятником усіх політичних змін на Балканах.

Що є насправді зараз ідеєю Європи?

У різних концепціях можливої європейської організації завжди залишається той ідеал, який в окремій книзі виклав Михайло Джурич. Чи є Європа спільнотою, яка еволюціонує від логіки до логістики, від культури людини до культури військового?

Як писав британський соціолог Каплан у своїй докторській дисертації, ЄС провів заміну міжнародного права на нову „політику висування умов”, що значить, що будь-які стосунки між ЄС і країнами поза ним засновані на принципі, що кожна інша держава свій вступ до ЄС сплачує виконанням конкретних умов. Без цього не розпочинаються переговори й справжнього діалогу не існує.

Привид Югославії

Книгу „Утворення Югославії 1790-1918” ви написали наперекір і вважали твором, „який людина один раз у житті напише й спалить”, а потім ви написали „Довгий рух”, третє видання якого готується зараз до виходу... Якби я зараз запитав себе, чому я вирішив написати ті книги, мусив би собі пояснити, що такий шлях ніколи заздалегідь не визначається. Як у тому жарті, коли король Олександр видав відзнаку військовому з почесного наряду, який сам стрибнув із мосту у воду, щоб принести йому капелюх, який віднесло вітром, а потім питав: „Чи я знаю, хто мене штовхнув?”. „Утворенню Югославії” передувала книга „Історія Югославії”, 1972, яку я писав разом із Володимиром Дедиєром, Симом Чирковичем і Іваном Божичем. Вона написана для міжнародних потреб. Усі видатні югославські політики, а на першому місці державний ідеолог Едвард Кардель, писали, суперечачи один одному. І коли книга розкритикувалася в дискусії широким колом югославських істориків, це стало головною темою нашої культури. Лише пізніше мене повідомили (із боку учасниці  критикування книги), що все почалося зусиллями Володимира Бакарича, щоб знецінити книгу. Я згадую звернення Йор’я Тадича „Привид кружляє Югославією”, яке він спрямував до нашої дійсності...

Цьому висуванню умов, між тим, немає кінця?

Першого разу була умова, щоб ми передали генерала Младича, другого, щоб ми знизили заробітні плати й пенсії аби отримати якийсь там кредит, третього, щоб ми віддали Косово. Неволя полягає в тому, що ми не знаємо, коли ця „політика висування умов” припиниться, тому що вона виглядає як політичне свавілля з боку однієї сторони, яка може його безкінечно імпровізувати.

З іншого боку, США розвиваються в напрямку, який повністю суперечить будь-яким демократичним проектам, які самостійно зародились на європейському підґрунті. По-перше, це була стратегія, яка полягала в тому, що США можуть на двох відокремлених сторонах світу проводити дві великі війни й в обидвох перемогти. Метою такої стратегії було утворення універсальної імперії, якою, наприклад, раніше була Римська, що керуватиме всім світом. З тих пір американський військовий бюджет не зменшується, окрім того випадку, коли президент Б.Обама здійснив необхідні зменшення через фінансову кризу в країні. Військовий бюджет США більший, ніж військовий бюджет решти країн світу разом.  У новинах можна було простежити, що НАТО стане основою політики щодо Китаю. Сербські державні діячі не бачать Європу світовим військовим блоком.

Що насправді залишилось від американської демократії, яка була ідеалом наших „західників” і антикомуністів?

Колись головна демократія світу переросла в поліцейську державу, яку світ до сьогодні ніколи не бачив. Добрица Чосич у промові з нагоди отримання відзнаки за участь в антифашистській боротьбі в посольстві Росії 18.04.2010. сказав, що „у державах, які все більше формуються за моделлю  візії суспільства Дж.Орвела, і поліцією, електронною технікою та технологіями суцільно контролюють особистість, ставлять під загрозу інтимне, онтологічне ядро людської істоти, страх від невидимого контролю й сумнів у всьому стають колективними відчуттями. У таких державах і суспільствах незалежно від демократичного панцирю народжується дух фашизму в нових формах і під іншими назвами”. У цьому і є головне питання – чи є еволюція США від демократичної держави до монстроподібної поліцейської держави, у якій контроль індивідууму здійснюється технікою, яку ніхто ніколи й уві сні не бачив, –  відповідь на виклик ісламського тероризму, чи еволюція американської спільноти, яка б стала поліцейською державою, відбулась би, навіть якщо ісламського тероризму ніколи й не було б. Добрица Чосич правий.  Це і є форма нового фашизму з демократичною традицією й під іншою назвою.

Передбачення В.Вілсона та Дж.Орвела стають реальністю?

Коли В.Вілсон став американським президентом (1913-1921) першою вимогою шефа консерватора Т.Рузвельта було, щоб він відіслав морську піхоту до сусідньої Мексики й увів там демократію. В.Вілсон відповів, що демократію кожен народ створює на своїх вулицях і у власній крові, і вона не вводиться військовою окупацією сильнішої держави. Він побоювався входу Америки до Першої світової війни, хоча й мусив це зробити. Попередньо він усе ж написав, що війна створить велику армію, масовий призов юнаків, один „Військовий клас”, який перетворить суспільство у військовий табір. „Системою шпигунства та таємної агентури” стануть керівники демократії. Президент тієї Америки, справді, перетвориться „від захисника громадянських чеснот...до верховного командира, який муситиме бути готовий вести війну у світі”. Я впевнений, що сербські державні діячі думають, що ми йдемо до шоколадної Європи, а не до військового блоку.

Чи наш вихід із зачарованого кола висування умов є наближенням до Росії, чи зближення ЄС із Росією?

Європейський союз із Росією, а не проти неї, це не є нереальним маренням на яву, а абсолютна реальна річ. Росія реалізовує великі проекти енергетичного союзу з ЄС. Від Росії розтікаються щупальця газопроводу до Китаю й до Європи. Країни, з яких одна передає, а інша приймає газ не в змозі воювати. Це є взаємною домовленістю, що одні проти інших ніколи більше не будуть воювати. Майбутнє Європи намічає співпрацю, можливо навіть і можливий союз двох сторін. Росія вже завелика, щоб бути членом. Ми маємо підтримувати цю політику, а не коли наш політик, який підписує зобов’язання, щоб „Південний потік” проходив крізь Сербію, і паралельно віддає голос за американський проект „Набуко”, який би зв’язав руки Росії по відношенню до Європи. Я не зростав під чужими навіюваннями, щоб я сказав, що робити. Я думаю, що єдине в чому я маю право, це сказати, що народ, який ніколи в історії не жив поза Європою, навіть у якості варварів до приходу на Балкани, має громадянське право ввійти до Європи, а не щоб американський військовий союзник, який знищив норми міжнародного права й увів „політику висування умов” змилувався. Наш вхід до ЄС виглядає як кара, а не як реалізація прав на порядні договори. Ми не можемо ввійти в Європу, яка є в блоці для захоплення світу.

(„Вечірні новини”, 28.08.2010)

Розмову проводив: Мирослав Райкович