dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 19 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Парламентские хроники «Хлопці! Збираймося й ходімо, куди скажуть керівники!»

«Хлопці! Збираймося й ходімо, куди скажуть керівники!»

Владимир Канаш

Цю фразу я почув ранку 3-го грудня від одного з молодиків біля станції метро «Арсенальна», коли йшов в напрямку будинку Верховної Ради України.  Виходячи із символіки на одязі, хлопці належали до прихильників опозиційних сил. Втім, гадаю, схожий настрій був також у їхніх політичних суперників. Ба більше, щось схоже я чув і у кулуарах Верховної Ради. Так що ж казали того ранку в парламенті «керівники», коли політична напруга досягала майже свого апогею?

В кулуарах на другому поверсі побачив постать нашого відомого діяча, який на початку 1990-х уособлював радикальні верстви суспільства, хоча протистояння у тодішньому суспільстві ще набрало теперішніх відверто брутальних рис. Це був Степна Хмара. За кілька хвилин один з провідних нардепів-регіоналів Владислав Лук’янов спитав у мене, чи я не бачив Степана Хмару. Я вказав на протилежний бік зали. А згодом поцікавився, що було предметом їхньої розмови. Пан Владислав коротко відповів: «Давно не чув такої кількості матюків». «Кому він їх адресував?» − спитав я. «Здається всім, а особливо – ситуації, в якій перебуває країна… А загалом нормальна була бесіда».  

В кулуарах другого поверху спочатку було досить порожньо. Представники преси й телебачення переважно окупували балкон на третьому поверсі. В центрі уваги перебував молодий медійник Мустафа Наєм, який напередодні фігурував

 у багатьох ефірах як жертва брутальних беркутівців. Втім, зовні (зокрема, на його дзеркально голеній голові) якихось слідів цієї брутальності не було помітно. І ходу мав, як завжди, пружну й впевнену. Чомусь згадав віршований уривок із першої радянської звукової кінострічки «Путівка у життя»: «Мустафа дорогу стропил, Колька Свист по ней ходил. Мустафа по ней поехал, А Жиган его убил». Нині Мустафа, здається, якимсь дивом уникнув  подібної трагічної розв’язки». До речі, за два дні пан Наєм давав розлогі інтерв’ю, хоча його фах передбачає зворотні дії.

Володимир Олійник, один з найактивніших спікерів Партії регіонів так прокоментував ситуацію перед голосуванням пропозиції про відставку уряду:

«Опозиціонери підготували резолюцію про відставку уряду. У таких випадках нормальні політики пропонують також нову урядову програму, орієнтовний склад нового уряду. Натомість вони лише вигукують: “Геть!” та “Від-став-ку!”

Якби ж опозиція поставила завдання сформувати уряд національної довіри, то в тому був би якийсь сенс. І навколо цього можна було би запровадити якусь конструктивну процедуру, послухати їхню програму… Але коли вони тупо кажуть «Геть!» і нічогісінько не пропонують», 

Діаметрально протилежної думки дотримувався  Павло Розенко з УДАРу:  «Нормальне рішення у нинішній ситуації − відправити уряд у відставку. А Партія регіонів пропонує створити слідчу комісію. Але ж ми знаємо, що подібні комісії (скільки їх створювалося?!) практичного наслідку не мали.  Тому ми вважаємо, що не треба затягувати, а приймати рішення негайно! І нехай уряд прийде в зал! А Микола Янович Азаров боїться людей! А план дій після відставки ми маємо. Давайте спочатку відправимо уряд у відставку, а потім поступово будемо виправляти ситуацію».

Коли я зауважив ветерану українського парламенту, а нині екс-нардепу Івану Зайцю, що знову все залежить від голосів комуністів, він категорично заперечив: «Що Ви кажете?! Все одно бракуватиме голосів. Слід було всіма способами не доводити до голосування! Все одно опозиція не збере достатньої кількості голосів. Слід було постійно тримати все у напрузі…»  Що означає «постійно тримати у напрузі», до якої межі, Іван Олександрович не пояснив.

Тим часом на парламентську трибуну раз по раз виходили представники різних фракцій. Лідер УДАРУ Віталій Кличко, як завжди, не без проблем долав російський акцент, читаючи текст виступу з папірця.  Його колега Каплін істерично вигукнув: «Прошу припинити геноцид парламенту!» Очільник «Свободи» Олег Тягнибок спочатку рубанув: «Сьогодні або ніколи!». Схоже (якщо забігти наперед за наслідками голосування) він напророчив оте «ніколи». А далі свободівський лідер народив справжній шедевр, говорячи про те, шо обіцяє опозиція різним верствам населення: «Прагнемо, щоби пенсіонер міг нормально доживати свої останні дні!»

Наслідком того засідання було цілковите фіаско прихильників негайної відставки уряду, який на вимогу опозиції все ж зайняв місця в урядовій ложі. Згідно з регламентом вдатися до чергової відставки уряду можна буде лише наступного року.

Упродовж наступних годин і сесійних днів опозиція блокувала президію і трибуну Верховної Ради, а спроби спікера подолати впертість опозиційників на погоджувальних радах виявилися марними. Ситуація для  представників опозиційних партій, схоже, нагадує стан цугцвангу в шаховій партії, коли будь-який хід веде лише до погіршення позиції. Щоправда, бездіяльність парламенту погіршує становище не лише супротивників діючої влади, але й країни в цілому. Щодня Верховна Рада заборговує суспільству низку конче потрібних йому законів. Беззаконний вакуум – це нонсенс для країни, яка прагне вийти на європейський рівень розвитку.