dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 19 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Интервью Наш Нафтогаз – це типова модель стагнації

Наш Нафтогаз – це типова модель стагнації

Михайло ГОНЧАР

Серія бесід Володимира Канаша з президентом Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайлом ГОНЧАРОМ.

- Оскільки Ви давно зажили репутації як експерт з проблем національної енергетичної безпеки, пропоную обговорити саме ці проблеми. Природно, за одним присідом весь обшир згаданої тематики не подолати. Отже, повернімося на півтора десятиліття назад, коли перспективи розвитку незалежної України багатьом ввижалися досить оптимістичними. Дійсність, на жаль, розвіяла чимало подібних ілюзій, хоча не варто впадати у цілковитий розпач.

- Якщо ми говоримо про проблематику енергетичної безпеки, то існують певні базові речі, які незмінні незалежно від того, чи йдеться про Україну, Японію або ж, скажімо, Польщу. Звісно, в тому разі, коли уряд і влада загалом хочуть досягти енергетичної незалежності чи, принаймні, зменшити зовнішню енергетичну залежність держави. Втім, 18 років, що минули, можна з цілковитою підставою вважати періодом змарнованих шансів. Справді, на початку 90-х років були певні ілюзії стосовно того. як швидко можна досягти стану енергетичної незалежності, існували якісь не зовсім адекватні уявлення. Водночас (мушу повторювати) не можна нехтувати певними базовими речами, які слід постійно враховувати і через які пройшли деякі інші країни.

- А в нас роки пішли на винахід неоковирного «українського  енергетичного велосипеда», який, на жаль, не мав гальмівних пристроїв, а прямував до зупинки з назвою «Безвихідь»...

- Показово, що є варіанти успішного вирішення енергетичних проблем країнами, які мали гірші стартові позиції, ніж Україна. Ось приклад Чехії, яка отримала політичну незалежність на два роки пізніше за Україну (саме тоді ця країна вийшла зі складу чесько-словацької федерації). Чеська республіка продовжила (а практично розпочала) процес унезалежнення країни від  Росії як єдиного джерела постачання нафти. Ще в рамках Чехословацької Федерації був започаткований проект, який мав на меті створення трубопроводу для отримання нафти з терміналів Середземномор'я, але тоді, в рамках федерації практично нічого не було зроблено. Все кардинально змінилося з отриманням Чехією незалежності. Три роки перегодом нафтопровід був введений в дію і, отже, диверсифікує своє нафтопостачання. Чехів не збентежила досить серйозна для державної компанії вартість проекту.

- Елемент ризику у здійсненні проектів такого типу, звісно, завжди присутній.

- Але це було передбачено тим проектом енергетичної безпеки (а за безпеку потрібно платити). Чехія реалізувала цей проект. І пізніше, коли надходили пропозиції від російської сторони (причому економічно привабливі) щодо використання цього нафтопроводу в іншому напрямі для транзиту російської нафти до Німеччини, чехи постійно відповідали: «Ні». Все дуже просто: у    чехів був інший пріоритет – створити диверсифіковане енергопостачання, посилити свою енергетичну безпеку. І вони не відхилялися і не відхиляються  досі від цього принципу.

- Наш правлячий клас міг би скористатися з цього досвіду...

- Наші очільники нічому не навчилися і, здається, не мають наміру цього робити. Водночас впродовж часу, що минув, інші країни, перш за все деякі країни колишнього Радянського Союзу, досягли стану енергетичної незалежності, спираючись на чинник власних ресурсів.

- Маєте на увазі Азербайджан, Узбекистан, Казахстан, Туркменістан? Але ж їхні енергоресурси суттєво більші за українські.

- Туркменістан ще з радянських часів був одним з провідних видобувників газу; тому ті родовища дістались йому практично у спадок. Що ж стосується Азербайджану, наприклад, то його нафта, яка видобувалась з родовищ поблизу Баку (вони розроблялись бурхливо ще на початку ХХ століття),.  значною мірою вичерпалась. А нові родовища були на шельфі Каспійського моря, але країна перебувала ще в стані війни...

- ...Крім Карабахського конфлікту з Вірменією, певний час тривали серйозні внутрішні сутички...

- Завдяки справді титанічним зусиллям Гейдара Алієва ситуація стабілізувалася, а вже 2006 року чинний президент країни Ільхам Алієв мав усі підстави заявити про досягнення стану енергетичної безпеки.

- Україна теж має власні енергоресурси, хоча вони з першого погляду не співставні з тими, що мають, скажімо, Азербайджан або Казахстан. Втім, не слід забувати про наш шельф Чорного моря, який, звісно, потребує значних капіталовкладень і залучення іноземних компаній з сучасними технологіями.

- Звичайно, в радянський період наші внутрішні енергоресурси були значною мірою виснажені. Але навіть за тими даними, які нині наводять  українські геологи, ці запаси досить серйозні як для європейської країни. Що ж до. запасів чорноморського шельфу, то тут українська влада нагадує собаку на сіні: самі не можемо дати ради й інших не пускаємо. Тим більше, що видобуті тут нафта і газ підуть головним чином на внутрішній ринок України. Важливо створити відповідні умови, і тут ми підходимо до  теми реформування внутрішнього енергетичного ринку. Нині маємо абсолютно ненормальну ситуацію, коли на внутрішньому ринку за одними цінами нафта реалізується на псевдоаукціонах, де скуповується тими самими компаніями в межах однієї промислово-фінансової групи. З газом ситуація дещо інша, але в принципі схожа: мі віддаємо перевагу тому, щоби платити 200 доларів за тисячу кубометрів газу і субсидувати економіку російської монополії «Газпрому», тоді як своїм видобувникам платимо втричі менше. І, отже, не розвиваємо свій газовидобуток, занапащаємо його.

- Але ж відомий наш постулат, що в Україні для потреб населення використовується виключно власний газ.     

- Саме так. Адже за європейськими вимірами ми видобуваємо чимало газу – 21 мільярд кубічних метрів на рік.

- І ось тут неодмінно виникає важлива проблема. Адже можна, як колись говорив Менделеєв, опалювати асигнаціями. Повсякчас ми звикли звинувачувати в своїх проблемах зовнішні  чинники. Саме так наша влада скаржиться на зростанні газових цін. Але дорогий продукт треба і поготів використовувати якомога ефективніше. А що маємо нині? Період дешевого газу просто розбестив усіх його користувачів.

- Високі ціни на газ, звісно, змушують замислюватись. Але знов-таки наявність двох цін – на газ імпортований і газ власного видобутку – є кричущим нонсенсом з точки зору економіки  будь-якої країни.

- В нас це – звичайне явище. Імпортні ліки в Україні суттєво дорожчі за вітчизняні,  а імпортний цукор – дешевший.

- Різні ціни на газ існують, але залежно від того, яку кількість газу бере покупець – більшу чи меншу. Втім, методологія ціноутворення однакова для всіх.  Не повинно бути так, що на одному ринку існують дві ціни на газ. Тоді це створює ідеальний простір для різних зловживань і махінацій. І тому звичайно, ціни на газ для населення, які подаються владою у вигляді великого соціального блага, насправді такими не є. Адже це практично лягає зворотнім тягарем тих хронічних боргів державного Нафтогазу, який недоотримує частину виручки. Якщо ми поглянемо на співмірні компанії з сусідніх європейських країн – Польщі, Словаччини, Австрії, Угорщини, - то побачимо за останні десять років відчутні тенденції розвитку. А в нашого Нафтогазу особливої динаміки не видно. А в останні роки – це типова модель стагнації. Але оскільки такий статус зберігається, то, мабуть, це вигідно політико-фінансовим угрупованням, які опосередковано контролюють свою частку того нафтогазового пирога. Їм вигідний бізнес, коли борги і відповідні проблеми припадають на державну компанію, а прибутки розподіляються через офшорні компанії та йдуть у приватні кишені.

- Гаразд, а у згаданих (і не згаданих) східно- і центрально-європейських країнах, де існують подібні до українського Нафтогазу компанії, чому  спостерігається зовсім інша картина? До речі, скидання коштів в офшори - це не наш винахід. І офшор виник не після 1991 року.

- Офшор сам собою є ані добром, ні злом. Це поширена фінансова практика. Але трапляються приклади, коли офшорні компанії спрямовані на здійснення фінансових оборудок. І в українському бізнесі офшорні оборудки перетворилися на звичайне явище. В країнах східної й центральної Європи пішли іншим шляхом. Там сформували добру законодавчу базу, яка вивела певні фінансові потоки в прозорий сектор. Ті країни, які стали членами Європейського Союзу, імплементували своє національне законодавство в базові положення законодавства ЄС. Так, і там не все перебуває в ідеальному стані, лишається чимало проблем, але, як кажуть, нам би їхні проблеми! І ще одна принципова відмінність: згадані країни поставили своїх монополістів під пильний державний контроль, а також під громадський контроль і працюють над створенням конкурентного середовища, лібералізацією ринку, аби працював принцип: кожний споживач має право обирати собі.  постачальника і кожний постачальник може обирати собі споживачів. У нас це неможливо.

- Неможливо – в категоричний спосіб?

- В межах існуючих реалій неможливо. Слід запроваджувати правові реформи, щоби подібне стало можливим. Колишні країни соцтабору пройшли шлях, починаючи від схожих з Україною стартових умов.

- З тією лише відмінністю, що вони перебували в лабетах соціаліститчної системи господарювання значно менший термін.

- У нас існує ще один серйозний чинник, який не можна недооцінювати, а саме: коли розпочалося інтенсивне зростання цін на газ, наш монопольний постачальник з російського боку став використовувати механізми неформальних впливів, аби зберегти свій газовий сектор в Україні. Щоправда, останнім часом спостерігаються певні тенденції на урядовому рівні, які позитивно спрацьовують для того, щоб Україна розірвала зачароване коло на ймення «реформування без розвитку». Скільки розпочиналося реформ в Україні за останні роки – і жодна з них не була реалізована, бо практично ніколи не визначалися  терміни завершення реформ. Те, що відбувається  всередині енергетичного сектору, нагадує біг по колу. А витрати при цьому колосальні.

Далі буде