dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 20 Июля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Интервью Об'єкт “укриття-2”: історія, яка має нас чомусь навчити

Об'єкт “укриття-2”: історія, яка має нас чомусь навчити

Петро Кривошеєв

Розмову веде Володимир Канаш

Петро Кривошеєв — людина, яка нині переобтяжена різними званнями і титулами (професор, віце-президент Академії будівництва України, академік Академії інженерних наук України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений будівельник України, директор Державного науково-дослідного інституту будівельних конструкцій). Я знаю його понад півстоліття, з тієї давньої пори, коли ми вчилися в Київському політехнічному. І відтоді він завжди справляв враження людини врівноваженої, яка впевнено говорить лише про те, що знає досконало. Десь на початку 2000-х ми перетнулись на засіданні київської містобудівної ради , і тоді я довідався, що Петро Іванович безпосередньо займається проблемами чорнобильського саркофагу (офіційно — об'єктом “Укриття”). Тоді у мене склалось враження, що Кривошеєв занепокоєний станом справ з убезпеченням саркофагу і що проект нового “Укриття”, розроблений за участі очолюваного ним інституту, намагаються зсунути на узбіччя, а віддати перевагу зарубіжному варіанту.

За час, що минув, багато що змінилось в країні і в долі згадуваного об'єкту. Але Петро Кривошеєв на долю не скаржиться. Він вважає, що найголовнішим є не задоволення особистих амбіцій, а успіх справи, до якої він долучився і в яку вклав свої знання, досвід і вміння досягати компромісу.

Починаючи бесіду с Кривошеєвим, я зажадав, щоби виклад історії з саркофагом і навколо нього був ґрунтовним і максимально об'єктивним.

Володимир КАНАШ: Зробимо так, щоб пересічна людина збагнула всі перипетії з “Укриттям” і позбулась вигадок, пліток і різноманітних версій, які накопичились навколо нього.

Петро Кривошеєв: Проблема об'єкту “Укриття” виникла, власне, вже тоді, коли він зводився: адже все робилося в шаленому темпі під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Зауважу, що наш Науково-дослідний інститут будівельних конструкцій залучався до окремих завдань, але до спорудження “Укриття” не долучався. Весь комплекс робіт виконували підприємства й організації тодішнього союзного міністерства середнього машинобудування, яке опікувалося, зокрема, проблемами ядерної енергетики. Коли саркофаг був збудований, державна комісія визначила йому термін існування на 30 років. Хоча ця споруда була невнормована, зважаючи на її унікальність. Тобто всередині були руїни, а навкруги — споруда, яка мала не допустити потрапляння в навколишнє середовище радіаційних потоків, пилових радіаційних викидів, а до того ж не створювати загрози зрушень паливно-ядерних мас, аби не виникла непередбачувана ядерна реакція. 

В. К.: Згадані тридцять років, певно, надавались, аби був час розробити й збудувати щось кардинально надійніше за саркофаг?

П. К.: Саме так. Але вже 1989 року було зрозуміло, що стан конструкцій споруди викликає занепокоєння. Адже, повторюю, спочатку  роботи велись практично без креслень, без належного обґрунтування. Постало питання: що робити далі й як відслідковувати динаміку змін. Саме тоді в Москві, у Держбуді СРСР я брав участь у нараді, куди запросили тих, хто будував “Укриття”, і працівників Інституту ім. Курчатова. На наш інститут було покладено роль головної організації, яка відслідковуватиме стан будівельних конструкцій. Ми мали розробити загальносоюзу програму із залученням різних інститутів, де дуло би передбачено подальші дії на “Укритті” приблизно протягом 5 років.  Ця програма була підготовлена 1991 року, а перед тим наші фахівці у співпраці з фахівцями Москви і Ленінграда провели попередні обстеження. Були визначені больові точки конструкції, і це виявилося дуже складною проблемою, оскільки слід було знайти висококваліфікованих фахівців, які не мали досвіду роботи в умовах високої радіаційної забрудненості і які погодилися би займатися тією небезпечною справою. Подальша робота ускладнилась розвалом СРСР...

В. К.: І ви лишилися, по суті, сам на сам з цією проблемою?

П. К.: Саме так. Тоді представники Чорнобильської АЕС звернулись до нас з проханням продовжувати свої дослідження. Ми зібрали всю документацію по всьому Радянському Союзі, яка стосувалася  спорудження “Укриття”, потім налагодили системне дослідження по елементах споруди. А 1993 року тодішнім нашим Мінчорнобилем та Академією наук України був  оголошений міжнародний конкурс щодо технічних рішень для “Укриття”.

В. К.: І, попри суцільний безлад в новій країні, можна було сподіватись на пристойний результат?

П. К.: Як не дивно, надійшло близько 400 пропозицій з різних країн, від різних об'єднань, зокрема, і західних. Певно, спрацював неабиякий інтерес, який чорнобильська тема викликала в світі. Діапазон отриманих пропозицій був найширший: від справді цікавих, технічно обґрунтованих до містичних. Пропонували, наприклад,  відправити все, що лишилося від 4-го блоку ЧАЕС, на Марс або занурити ті залишки під землю, на глибину понад кілометр.

Наш інститут, природно, брав участь в конкурсі. Ваш покірний слуга теж фігурував як один з експертів. Весь масив пропозицій був покладений в основу подальших робіт. А згодом розпочалося створення міжнародної програми для створення захисної споруди, всередині якої надалі можна вести цілий комплекс робіт, при цьому звівши до мінімуму різні ризики. Головне завдання: цю споруду звести, аби вилучити близько 200 тонн ядерного палива, що перебуває в “Укритті”.  До того ж слід було запобігти виходу радіоактивного пилу тощо. На основі аналізу нашого інституту було виявлено 29 больових точок (конструкцій, вузлів тощо). Ми проводили дослідження на моделях для визначення ресурсу пошкоджених елементів конструкції “Укриття”.

В. К.: Хто фінансував ці роботи?

П. К.: На першому етапі, звісно, Україна, а вже згодом, коли затвердили міжнародну програму SIP, за допомогою так званої “комісії Кучма-Гор” залучали кошти міжнародної спільноти для створення Чорнобилського фонду. Цей фонд був створений у Європейському банку реконструкції та розвитку (ЄБРР). Власне, надалі цей банк почав відслідковувати усю роботу як інвестор і контролювати цільове їхнє витрачання.

В. К.: Мабуть, ця остання функція була найважливішою, особливо якщо брати до уваги практику “лихих 90-х?

П. К.: На жаль, подібна практика не втратила своє актуальності й досі. І тому ЄБРР не втрачає пильності. А тоді водночас було створено групу донорів, які теж брали участь (за принципом “хто скільки може”) у фінансуванні проекту та його здійснення. Є у фонді і внесок України  - 50 мільйонів доларів. Були певні проблеми з Росією: тодішній представник Російської Федерації в ООН спочатку пояснив відмову брати участь у фонді тим, що Росія також постраждала від Чорнобильської катастрофи. Втім, потім  з Росією це питання уладнали.

В. К.: Судячи з усього, участь російських фахівців у проекті не припинялась?  

П. К.: Хотів би наголосити, що з російськими  інститутами ми продовжували успішну співпрацю, і це було важливо, оскільки російські вчені й проектанти були фахово підготовлені у проблемах атомної енергетики. До того ж чимало з них були ліквідаторами на ЧАЕС. Ці контакти тривають і понині. Хоч варто сказати, що за цей час українські фахівці набули досвіду і опанували всю проблематику “Укриття”.

В. К.: Але ж ми знаємо чимало важливих проектів, втілення яких нескінченно гальмувалось браком коштів...

П. К.: Коли технічні пропозиції були розроблені у першому наближенні, дійшли висновку, що для підсилення й убезпечення всіх конструкцій потрібно вкласти кілька мільярдів доларів, а на той час такої суми у згаданому фонді ще не було. Отже, ми пішли шляхом вилучення з проекту менш небезпечних зон і запропонували наступну стратегію: слід підсилити лише найнебезпечніші зони і зробити над старим саркофагом нове укриття, що дасть змогу експлуатувати систему впродовж 100 років. За цей період можна буде розробити принципово нові технологічні методи для вилучення ядерного палива, демонтажу конструкцій тощо.

В. К.: А з великого масиву пропозицій, що надійшли на конкурс, більшість їх виявилася непридатною?

П. К.: Та хіба лише вони?! Пригадую, як ще 1989 року ленінградськими фахівцями за нашою пропозицією було розроблено варіант, згідно з яким мали весь саркофаг забетонувати — зробити щось на кшталт сучасної піраміди Хеопса, засипати її землею, а потім засадити лісом і отримати своєрідну пам'ятку про страшну техногенну катастрофу. Але тоді співробітники Інституту Курчатова виступили з категоричним запереченням, зауваживши, що в подібному випадку ядерне паливо всередині може поводитися непередбачувано і наслідки цього важко спрогнозувати. Це був один з 400 запропонованих варіантів. При цьому кожна з тих пропозицій проходила прискіпливу міжнародну експертизу, а потім обговорювалася, якщо це було можливе, за присутності автора (авторів), аби виключити можливість помилки, яка може бути фатальною.

В. К.: І все ж слід було йти далі...

П. К.: Далі зголосилися на зстосування двостадійної методики. Тобто на першій стадії мало здійснюватись зміцнення, або так звана стабілізація існуючої конструкції, а потім — перейти до зведення “Укриття-2”. Для другої стадії треба було вирішити 3-4 завдання, і, отже, провели тендер, який виграли різні організації. Далі був створений міжнародний консорціум. До нього увійшли американська та британська компанії, а також українська група КСК (до нього входив і наш інститут). Ми виграли тендер на пакет А (тобто будівельний) і опрацювали стратегічні основи всієї роботи. Перш за все розробили ідеологію стабілізації будівельних конструкцій і виходили з того, що проаналізували больові точки, всі можливі наслідки, конструктивні рішення, які слід було виконати. При цьому не можна було забувати про вплив радіації при проведенні робіт (і відповідно суворо дотримуватись радіаційних норм, тобто не більше 2 бер, після чого працівник мав повернутись до роботи в тій зоні не раніше, ніж за рік).

В. К.: Можна собі уявити, якою мала би бути кількість залучених до цього проекту людей...

П. К.:  Коли ми підрахували обсяг робіт, то виходило, що треба було б пропустити через цей об'єкт мало не все доросле населення України. Природно, це було нереальне завдання, і тому ми почали вводити обмеження: спочатку зупинилися на 15 зонах (втім, і це було непідйомним завданням). Отже, згодом вийшли на вісім найбільш важливих зон. Ми підрахували, що цього вистачить на 15 років. Далі за усталеним порядком слід було розробляти робочу проектну документацію Але американські партнери зажадали надто велику суму і Банк ЄБРР не погодився на це. Як наслідок — наш консорціум розпався. Точилися дискусії що до того, чи можна всю роботу доручити українській стороні. Нас підтримали міжнародні експерти, і згаданий український консорціум КСК розробив проектну документацію. Для його реалізації провели ще один  тендер, який виграли російські та українські будівельні компанії. А ми би здійснювали авторський нагляд і відслідковували втілення проекту повною мірою.

В. К.:  Отже, все наче мало уладнатися...

П. К.: На жаль, постійно виникали непердбачувані проблеми, оскільки об'єкт  є унікальним: скільки його не досліджуй, він все одно міститиме загадки. Втім, для нас важливо, що підсилення головних аварійних ділянок було вирішено, і це давало можливість підсилити конструкції із запасом на 15 років. Це відкрило шлях до другої фази робіт. Після копіткого відбору варіантів зупинилися на трьох: один  –  рамна система, другий — так званий док-кесон (ми розробляли його разом з відомим у космічній галузі дніпропетровським КБ “Південне”, а назва походить від плавучого доку для вилучення ядерного палива з підводних човнів).  Малось на увазі, що на відстані від “Укриття” зводиться багатоповерхова споруда з консолью, яка після насування на об'єкт накриє його, потім влаштовуватимуться бокові та торцева конструкції. Отже, в цьому випадку ми б отримали можливість працювати всередині, використовувати механізми. А третій варіант був приницпово відмінний: це арка, яка також будується на відстані і потім також насувається на об'єкт.  Коли ми робили аналіз цього варіанту, розставили свої пріоритети: по-перше, рама, по-друге, док-кесон, по-третє, арка (зарубіжний варіант). І ми запропонували ще один раз все переглянути, для кожного варіанту отримати детальніші конструктивні рішення і вже потім дійти висновку, яке з них найбільш вдале.

Але ЄБРР і група міжнародних експертів все ж таки наполягали на арочному варіанті.  Ми вели дискусії щодо цього...

-...І якими були ваші контраргументи?

-  Ми доводили, що арка вразлива тому, щло має розпор. І якби можна було перехопити цей розпор якоюсь конструкцією, то арочний варіант був би можливий. Але за даних умов, коли під арку потрапляє саркофаг, жодні конструктивні з'єднання неможливі. Основні розпорні зусилля (вертикальні й горизонтальні) сприйматимуться лише фундаментами. А коли згадати, що там геологічні умови не дуже сприятливі (неподалік розташована річка Прип'ять, існують підземні води тощо), то цілком зрозуміло, що стійкість фундаментів буде проблематичною. Але наші застереження не були взяті до уваги. ЄБРР та зарубіжні експерти наполягали на своєму варіанті. І навіть не погодились на наш компромісний варіант — перетворення док-кесона на арку. Потім знову був тендер на розробку ТЕО (техніко-економічного обґрунтування), або, як прийнято говорити на Заході, - концептуального проекту. Отже, це було доручено американській компанії і нас почали переконувати, що ми повинні долучитися до цієї роботи як консультанти. Ми від такої пропозиції відмовились: адже в міжнародній практиці існує принцип: якщо ти брав участь у розробці якогось проекту на тендерній основі, то ти не маєш права бути причетним до іншого проекту з тієї серії. Тоді ЄБРР почав шукати форму, аби ми на наступних стадіях якимсь чином брали участь в проекті.

В. К.: По суті, українській стороні викрутили руки.

П. К.: Нам дали назву “інженер-клієнт”. Тобто ми мали від імені замовника відслідковувати всі події, пов'язані з втіленням проекту, і виконувати безліч завдань (вести розрахунки, подавати варіанти тощо). З точки зору нашої нормативної бази це йменується науковим супроводом. Потім наші працівники співробітничали з французькими  та американськими партнерами. Втім, коли американці представили нашим державним експертним органам документацію, вона виявилась зовсім не в стилі нашої нормативної бази. Тому нам було доручено (а точніше — нас примусили) розробити стадію техніко-економічного обґрунтування в системі наших нормативних документів. Цю громіздку роботу ми виконали, і її було покладено в основу тендера на виконання тих робіт.  Тендерна комісія працювала “під прапором” ЧАЕС, але під наглядом ЄБРР. І було обрано французьку групу “Новарка”, в якій були фахівці з різних країн.  Нині ця робота розпочалась, хоча перед тим були тривалі переговори, відпрацьовувались фінансові питання. Контракт підписаний в секретаріаті президента восени 2007 року, а перед тим нашу групу викликали до президента. Ми йому доповідали про перебіг подій, зокрема, про підводні камені, з якими можна стикнутися в процесі втілення проекту. З тих пір час від часу нас долучають до роботи як інженер-клієнтів. Зауважу: в нас відбулося переформатування нашого консорціуму, тому що київський “Енергопроект” за погодженням з ЄБРР і ЧАЕС забрали від нас і включили до групи “Новарка”.

В. К.: Знов-таки відверті елементи тиску...

П. К.: В серпні цього року був підписаний контракт, же ми фігуруємо як інженер-клієнт. А “Новарка”  розробляє всю документацію, з нами консультуються, ми робимо свої зауваження. Наші фахівці їздили в Париж, і, оскільки розрахунки арки дуже складні, навколо наших зауважень тривають дискусії. Скажімо, ми наполягаємо, щоб при розрахунках зважали на проблеми, які можуть виникнути в разі пожежі на арці, що неминуче позначиться на фундаменті споруди. Не можна ігнорувати також навантаження від снігу, від можливих смерчів, землетрусів.  Саме зараз ми готуємо обґрунтування з цих приводів. Здається, “Новарка” не дуже зацікавлена враховувати подібні корективи, оскільки це впливає на загальну вартість робіт. Ми ж з таким підходом погодитися не можемо: адже “Новарка” зробить свою справу і піде. Згодом ця група цілком вірогідно розпадеться і потім кінців не знайдеш. А ми (тобто Україна) лишиться з усім комплексом проблем, що можуть виникнути в процесі експлуатації. На зустрічі в президента ми наголошували на цих проблемах і підкреслили, що після завершення робіт уся документація має лишитися в Україні.

В. К.: І так насправді буде?

П. К.: Сподіваюсь. Але за усіх перипетій головне, що нарешті процес пішов. Ми маємо не те, щоб дуже багато часу, але до  2023 року (після втілення першої стадії зміцнення “Укриття”) ми гарантовані від серйозних неприємностей. Згадана арка має бути побудована до 2012 року, але щодо цього терміну я налаштований песимістично. Хоча принципово  не буде великої трагедії, якщо цей термін зсунеться на два-три роки.  Розпочалися підготовчі роботи: облаштовується зона фундаментів під арку і лінія фундаментів, по яких насуватиметься арка (мій колега нещодавно повернувся з Парижа і там йому демонстрували модель цього процесу). Фахівці “Новарки” працюють на ЧАЕС і в Славутичі. Для реалізації проекту група долучатиме наші будівельні й монтажні організації для різних етапів робіт. До речі, всі матеріали для спорудження і монтажу забезпечує українська сторона, хоч з боку “Новарки” були спроби закуповувати матеріали подешевше. І є ще одна проблема: ми наполягаємо на дослідженнях, експериментальних перевірках на всіх етапах робіт — фундаменти, конструкції, вузли тощо. Крім нагляду за виконанням робіт, перевірки якості, передбачені спеціальні дослідження (скажімо, дослідження конструкції в аеродинамічній трубі). А головне, що після тривалого періоду невизначеності є кардинальні зрушення.  Наголошую: ідеться про унікальну споруду, аналогів якій немає в світовій практиці. І все це підпорядковано одній вимозі: мінімізувати ризики, пов'язані з   локалізацією та консервацією зруйнованого 4-го блоку ЧАЕС. А нове “Укриття”, гадаю, буде лабораторією для науковців ядерної галузі.

В. К.: Які ж висновки з цієї технічної одіссеї?

П. К.: Досить тривала історія проектування і зведення “Укриття-2” теж слугуватиме прикладом (хоч, не в усьому позитивним) міжнародної співпраці  для вирішення надскладних наукових і технічних проблем. Як під час ліквідації жахливих наслідків катастрофи на ЧАЕС були задіяні потужні ресурси усього Радянського Союзу, так і нині для нового “Укриття”  мобілізовані  інтелектуальні й науково-технічні світові ресурси. І в наступні 100 або й більше років там працюватимуть фізики, інженери різних фахів, будівельники. Я  на початку роботи з “Укриттям” говорив: “Політ на Марс  - це менш складна проблема, ніж та, про яку ми зараз говоримо”. Адже в проект Арки закладено термін 100 років з можливостями подовжити його до 300 років.                                                     

В. К.: Чи впливали негативні процеси в політичному, економічному і суспільному житті України, які спостерігаємо протягом майже двох десятиліть нашої новітньої історії на реалізацію цього проекту?

П. К.:  Звичайно, був і є подібний вплив. Постійні структурні зміни (і пов'язана з тим кадрова лихоманка), невизначеність у вирішенні економічних завдань, фінансова нестабільність — все це не додає впевненості нашим західним партнерам. Але те, що цей проект фінансово і організаційно має світовий вимір, великою мірою дає змогу подолати чимало перешкод.

ПІСЛЯМОВА

Мій співрозмовник протягом всієї бесіди був виключно тактовний в оцінці багаторічної історії з проектуванням “Укриття-2”, його помірний оптимізм щодо подальшого розвитку подій заслуговує на повагу. Хоча, як не крути, українських науковців і проектувальників, які здійснили пекельну й винятково складну роботу, не дуже ввічливо відсунули на задній план. Їхню виважену аргументацію стосовно плюсів наших варіантів і мінусів арочного, по суті, ігнорували, надавши українським фахівцям почесне звання “інженер-клієнтів”. Втім, нам до цього не звикати. Коли на початку 90-х Україну позбавили ядерного потенціалу, молодій державі обіцяли чимало. Важко повірити, в те, що наші лідери були настільки наївними, що повірили тим обіцянкам. Нині плекаємо надію на те, що буде переглянуто Будапештський меморандум, що буцімто гарантуватиме Україні цілковиту безпеку. І нині у нас лунають голоси з пропозиціями (чи погрозами?!) відновити в Україні тактичну ядерну зброю. А тоді, понад півтора десятиліття тому варто було просто погодитися на ліквідацію ядерної зброї впродовж певного періоду, по етапах, і після завершення кожного етапу фіксувати, як наші партнери виконують узяті на себе зобов'язання.

Так само слід було чинити, погоджуючись на закриття ЧАЕС і в інших аналогічних випадках. Але то — справи минулі. Єдина надія: з того сумного досвіду наші майбутні лідери зроблять висновки. І тоді Україна нарешті позбавиться репутації вічно упослідженої спільности, і стане нормальною державою.