dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 24 Июля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Интервью Інтерв'ю з народним депутатом України Сергієм Головатим (ПР)

Інтерв'ю з народним депутатом України Сергієм Головатим (ПР)

Народний депутат України Сергій Головатий

Проблема полягає не у формі правління, а в рівні політичної культури суспільства і передовсім – політиків.

Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з народним депутатом України Сергієм Головатим.

- Чи вважаєте Ви конституційну реформу 2004 року життєздатною?

- Я свою позицію щодо цього озвучував з самого початку і вона до сьогодні є незмінною. Те, що сталося 2004 року з конституцією я не вважаю реформою, оскільки реформа — це те, що має на меті поліпшення. А те, що відбулося 5 років тому, привело до погіршення. Це — псевдореформа, а з точки зору юридичної вона здійснювалась у нелегітимний спосіб, з порушенням самої конституції, з порушенням процедури внесення змін до конституції. Тому, коли я очолював Національну комісію зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, будучи міністром юстиції України у 2005—2006 рр., згадана комісія дійшла висновку, що так звана конституційна реформа 2004 року, є нелегітимною від самого початку і не повинна ніколи мати юридичних наслідків. Проблема полягала лише в тому, що такі політики, як глава держави Ющенко та інші, погодилися з цим і визнали цю реформу легітимною. Я вважаю: те, що робиться в неконституційний спосіб, жодним чином не можна визнавати легітимним.

- Ви виступаєте за пропорційну, мажоритарну чи мішану систему виборів до парламенту?

- Діюча нині виборча система має бути змінена, і це вже ні в кого не викликає сумніву. Я був категорично проти і лишаюсь противником імперативного мандату, який нероздільно пов'язаний із виборами за виключно (стовідсотково) партійними списками. Ця система ніколи не дає людям змоги справді реалізовувати свої права на вибір своїх представників у парламент. Запровадження такої системи було шляхом у зворотній від демократії бік. Я гостро критикував президента Ющенка за те, що він підписував закони про імперативний мандат і про стовідсоткові пропорційні вибори за партійними списками як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях. Україна конче потребує повернення до європейських демократичних стандартів, які існують у країнах сталої розвиненої демократії, де люди мають безпосередній вплив на формування свого депутатського корпусу. Нині в Україні люди позбавлені такої можливості.      

- Нині вдаються до спроб репрезентувати як панацею вибори за відкритими списками...

- Це все ніщо інше як словоблуддя. Це відволікає увагу від справжніх проблем. Адже сам термін “закриті списки” є умовним, бо при реєстрації в ЦВК партії подавали списки, які друкувалися в “Голосі України” та “Урядовому кур'єрі”, тобто були відкриті для виборців, якщо було бажання з ними ознайомитися. Для пересічної людини набагато зрозумілішим було те, що відбувалося ще за радянських, точніше за горбачовських часів. Я тоді обирався до Верховної Ради Української РСР, і виборці знали, що від компартії в моєму окрузі балотується комуніст Олійник, а від Народного руху Сергій Головатий, було кілька незалежних кандидатів, і люди мали змогу обирати з десятка-півтора кандидатів. Оце потрібно повернути, щоби люди на виборчій дільниці в бюлетені мали можливість бачити прізвища конкретних кандидатів — партійних або навіть і незалежних, обирати їх після вивчення оцінки їхніх програм, біографій, особистих якостей тощо. На місцевих виборах подібний підхід потрібний і поготів, бо там депутати мають вирішувати вкрай конкретні питання буденного життя людей з урахуванням усіх місцевих умов та особливостей. Там партійні списки просто неприпустимі, що доводить і європейська практика. Пропорційні вибори на місцевому рівні не відповідають європейським стандартам.

- Ви за президентську, парламентсько-президентську  чи парламентську Україну?

- Знов-таки вимушений вдатися до застосування і в цьому випадку такого поняття як “словоблуддя”. Цим займаються політикани і нефахівці, передовсім гравці політичних змагань. Проблема полягає не у формі влади чи правління, бо згадані варіанти — це питання теорії влади, які знайшли своє місце у монографічних дослідженнях науковців та в підручниках для студентів юридичних, історичних, політологічних факультетів. Це не є проблемою для дебатів у парламенті або обговорень у колі виборців, бо виборці не є експертами у питаннях теорії права, політології чи філософії. Таким словоблудом політики (швидше – політикани) замилюють очі людям з єдиною метою – забезпечити особисті, а не суспільні інтереси. Європейська політична і юридична культура, політична спадщина забезпечують розмаїття форм правління. Унікальним є те, що в Європі практично немає суто президентської форми правління, а за межами континенту вона вкорінилася лише у США, що стало наслідком історії та кровопролитної громадянської війни. Тому нині прагнення запустити дурман у голови українських виборців щодо тієї чи іншої форми правління (чи президентської, чи президентсько-парламентської, чи   парламентсько-президентської) має на меті заплутати людей. Проблема полягає не у формі правління, а в рівні політичної культури суспільства і передовсім –  політиків. Ми маємо надзвичайно низький рівень політичної культури. Після прийняття української конституції 1996 року ми отримали шанс для зростання політичної культури, яка зовсім була відсутня за радянських часів. Нагадаю: починаючи десь з кінця 80-х років минулого століття з'явилися  паростки громадянського суспільства, народжувалися неформальні громадські об'єднання, вже давалося взнаки політичне багатоголосся, і до 1996 року українське суспільство поволі йшло по висхідній лінії. Але після прийняття конституції, коли були визначені правила гри, і коли  ці правила політичної гри стали обов’язковими і для політичних діячів, і для державних інститутів влади, розпочався рух у зворотній бік. Правила гри, тобто принципи і норми конституції, її вимоги, стали не до вподоби політикам, які одразу ж вдалися до пошуків того, як їх можна було б обійти – чи шляхом недотримання або ж і відверто усвідомленого порушення, чи шляхом спроб внесення змін за допомоги маніпулятивних референдумів. Ці явища особливо далися взнаки у період так званих помаранчевих подій. Мені однаково, яка то революція – чи  більшовицько-ленінська, чи помаранчева імені Ющенка-Тимошенко. Революції не ведуть до суспільного блага, бо вони робляться в неконституційний спосіб. На жаль, українське суспільство від 1996 року розвивається не по висхідній, а дедалі більше заглиблюється в атмосферу безладу, безкультур'я, занепаду цінностей (перш за все моральних), і тому ще раз наголошу: проблема полягає не у формі політичного правління, а у рівні політичної культури. Та й про совість політиків не варто забувати...

- Ви за однопалатний чи двопалатний парламент?

- Це питання свого часу порушив президент Кучма на маніпулятивному референдумі. До цієї теми нещодавно повернувся і президент Ющенко. Але, як і у багатьох інших речах, тут віє президентською некомпетентністю. У мене склалося враження, що президент озвучує те, що йому мало зрозуміло і стосовно чого він не дуже переймається, аби набути відповідних знань. Як свідчить практика, і передовсім європейська, питання заснування одно- чи двопалатного парламенту завжди супроводжувало процес формування державності. На його вирішення визначальний вплив мали такі чинники як специфіка структури суспільства, специфіка економіки певної країни, а також ті, що об'єктивно зумовлювали у тій чи іншій країні потребу його унормування. У більшості країн, де засновано двопалатні парламенти, це було зумовлено такими чинниками, як федералізм або регіональне розмаїття, що відбиває потребу представництва інтересів різних регіонів чи земель, різних адміністративних одиниць (зокрема, автономних) для прийняття збалансованих або компромісних рішень з проблем національного розвитку. Отже, двопалатні парламенти ми бачимо у федеративних країнах, тому що верхня палата — це представник суб'єктів федерації. Є країни й унітарні, які мають двопалатні парламенти. Але це складалося історично і внаслідок формування державності знизу, еволюційного розвитку. Ми зафіксували в Конституції, що Україна є унітарною державою, хоча маємо одну автономію, яка відповідно має свою конституцію. Втім, заради однієї автономії творити другу палату немає сенсу. А те, що вітчизняні „винахідники” просторікують стосовно потреби в другій (вищій) палаті начебто для представництва регіонів, взагалі позбавлено здорового глузду. Яких регіонів? Хіба що тих, які були утворені  в комуністичну добу відповідно до потреб адміністративно-командної системи тоталітарного режиму? Адже очевидним є те, що саме тоді було штучно створено області на основі негласної норми щодо чисельності членів компартії. По війні було утворено Дрогобицьку область, а потім схаменулися і досить швидко це рішення було скасоване. У 1954 році штучно “склеїли” Черкаську область з частин Київської, Полтавської, Вінницької та Кіровоградської областей. І що? Ми повинні творити нині сенат буцім-то для представництва  подібних регіонів?! Нагадаю: ще в установчих та в подальших документах Руху, починаючи від 1990 року, ми приділили особливу увагу цій проблемі. Я особисто причетний до написання концепції українського державотворення, яку Четвертий з'їзд Руху схвалив у 1992 році, саме в тій її частині, де йдеться про бачення Рухом територіальної організації нашої держави. Якраз тоді у мене було спільне з покійним В'ячеславом Чорноволом бачення, як слід було б вирішувати таке питання. Ми тоді вважали (а я дотримуюся цієї позиції донині), що для України в перспективі треба скасувати поділ, що дістався нам у спадок від командно-адміністративної системи сталінського гатунку, та замінити його цілковито новим – тим, що історично притаманний Україні внаслідок її природного розвитку. Адже тривалий історичний період Україна де-факто було поділена на землі: Донеччина, Галичина, Таврія, Волинь, Поділля, Слобожанщина тощо...  Земельний поділ – це і є те відображало б історично, природно-кліматично, лінгвістично-культурно й економічно обумовлену багатоманітність українського суспільства. Така реформа могла б перш за все радикально скоротити видатки на утримання роздутого адміністративно-управлінського апарату, а також випрацювати так би мовити імунітет від централістсько-авторитарних чи автократичних тенденцій та завершити і утвердити демократизацію центральної і місцевої влади. Можна навести чимало прикладів саме такого адміністративного поділу в різних державах унітарного типу. От тоді – в разі здійснення подібного реформування – уже можна було б порушувати питання і про реальну потребу у верхній палаті українського національного парламенту. А ті пропозиції, які ми почули нещодавно від Віктора Ющенка, -- то вони йдуть не від розуму, а від його  відсутності.

- Чи є перспектива у багатовекторності зовнішньої політики України?

-  Загалом я не розумію сенсу у визначенні “багатовекторна політика”. Нормальні держави у своїх зовнішніх справах завжди виходять винятково з національних інтересів. Напрям, у якому держава найбільше виграє, - ось це і є вірний зовнішньополітичний вектор. Поняття „багатовекторності” доморощені політики запустили в обіг десь у середині 90-х років, коли практикувалась гра на всі боки задля задоволення чиїхось потреб назовні. Це засвідчило лише низький рівень професіоналізму вітчизняного зовнішньополітичного штабу.  У нашій державі, яка й досі не пристала до справжніх реформ, функціонує досить складно і ніяк не може подолати фазу становлення, ніхто не сформулював ні стратегії зовнішнього розвитку, ні внутрішнього – економічного, політичного, юридичного... Маємо інститути влади, довкола яких точиться боротьба саме за владу, а задля суспільного поступу. Здебільшого люди, що рвуться до владного крісла, потрапляючи туди, використовують його прагнуть жити для самих себе, розподіляючи суспільний продукт.  І те, що нині можна назвати українською державою, істотно відрізняється навіть від Росії, а від цивілізованого Заходу – й поготів. А коли говорити про зовнішню політику, то вона, звичайно, мала б зосередитись на європеїзації України в усіх сферах суспільного життя — політичного, економічного, духовного, інформаційного. На жаль, у нас, окрім гасел і закликів, ніхто нічого конкретного не втілює. За сімнадцять років формального існування незалежної України вона могла б впритул наблизитись до ЄС, попри те, що там є певні досить впливові гравці, яким членство України явно не до вподоби. Можливо, в Брюсселі не були б у захваті від надто сильної й прогресуючої України, але Україна почувалася б упевненою і, можливо, сама б, як деякі країни, і не шарпалася за усяку ціну до Євросоюзу. Але хіба нам завадило би бути в єдиній митній чи, приміром, шенгенській зонах? Чи в єдиній валютній зоні?

- Чи варто Україні постійно експериментувати зі вступом до різних (і малоперспективних, як показала реальність) міждержавних утворень на кшталт ГУАМ?

- Це, як на мене, дитячі ігри, намагання компенсувати комплекс меншовартості. Це, так би мовити, спроба робити вигляд впливових гравців на міжнародній арені замість конкретного поступу на шляху євроінтеграції. До того ж наші партнери по подібних утвореннях самі почуваються, наче шлюпка-плоскодонка у відкритому морі. Згадайте хоча б про Грузію... А решта теж перебуває в зоні ризиків і нестабільності. Нам, здається, вистачає й власного політичного та  економічного безладу.

- Культура в Україні перебуває в занедбаному стані. Які принципи (а не загальні псевдопатріотичні заклики) мають бути покладені в основу нової культурної політики?

- Занедбаний стан культури — це ще м'яко сказано. Культура зазнала великих втрат, а в деяких своїх відгалуженнях вона просто знищена. Принцип тут є один, як у лікарів: не нашкодь! Слід хоча б зберегти те, що накопичено. Не треба знищувати до нуля, бо математично все, помножене на нуль, нуль і дає. Справжній українець є українцем в душі, а не тому, що вряди-годи вдягає вишиванку і хреститься та ставить свічку перед телекамерою, аби довести свою „справжню” українськість. Комуністи за 75 років знищили чимало в галузі культури, але, я сказав би, що наші новітні варвари досягли тут навіть набагато більше за дуже короткий проміжок часу. А теперішній напрям у монументальній пропаганді — майже точна копія радянської (щоправда, тоді справжнім майстрам навіть в ідеологічних лабетах вдавалося творити шедеври, а наші нинішні працюють лише на замовлення і на догоду найвищим посадовцям, та й то почасти з відмиванням грошей на власну кишеню).