dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Разделы Интервью Інтерв’ю із Людмилою Філіпович, зав. відділом історії релігії і практичного релігієзнавства Інституту філософії НАН України

Інтерв’ю із Людмилою Філіпович, зав. відділом історії релігії і практичного релігієзнавства Інституту філософії НАН України

Інтерв’ю із Людмилою Філіпович

- Якою Ви бачите еволюцію у сфері релігії та міжцерковних відносин за період від 1990 р. і дотепер. І чи можна взагалі говорити про еволюцію в цій сфері?

- В експертних колах прийнято вживати слово «зміни» щодо релігійної сфери, а не «еволюція», часова протяжність якої не вкладається в десятиліття і передбачає виразну сукупність багатьох змін, причому сутнісних, які зачіпають свідомість і спосіб життя не одного покоління. Чи є у нас підстави вважати, що свідомість українців, а тим більше їхнє життя істотно змінилося за ці 20 років? Незважаючи на щорічне збільшення кількості тих, хто визнає себе віруючими (у 2010 році про це заявило 71% опитаних в Україні – за результатами досліджень Центра Разумкова), духовний і моральний стан суспільства гірший, ніж за радянських часів, коли віруючими себе вважали не більше 10%. Я вже не кажу про принципи і норми, за якими живуть такі «віруючі» люди. Цікаво, чи ті 300 кримінальних справ, які знаходяться у прокурорському впровадженні щодо високопоставлених чиновників, стосуються самоідентифікованих атеїстів і невіруючих? Переконана, що переважна більшість з них активно виявляли свою віросповідність під час колективних різдвяних чи пасхальних екскурсій до храмів. То ж, яка ціна такій релігійності? Навіщо Богу ті, що згадують про Нього надаремно і чинять не по-християнські?

А справжні зміни сталися у сфері свободи віровизнань, свободи релігії, свободи совісті. Дійсно, в Україні наступила пора свободи – вільно сповідувати ті цінності, які людина вважає для себе смисложиттєвими, вирішальними і визначальними. Релігія вийшла з підпілля, еміграції, стану маргінальності, перетворилася на фактор, законний, суспільно-визнаний, реабілітований у свідомості людей, індивідуального і громадського, публічного, інтелектуального, мистецького та іншого життя. Віруючі реально відчули, що у них є право і можливість сповідувати, діяти і жити відповідно до своїх переконань. Україна в релігійному плані утвердилася як поліконфесійна держава, в якій рівноправними є всі церкви і релігійні організації, поважають всіх віруючих, попри їхній персональний релігієвибір.

Але ця цінність - свобода, дарована нам при народженні, може бути втрачена, забрана, ліквідована. Сповзання в бік тоталітаризму, нехтування демократичними нормами, зневажання людини, переслідування за її погляди, неповага до особистості взагалі, а віруючої зокрема – реальна загроза нині.

Те саме стосується і міжконфесійних відносин. Майже 20-річний досвід спілкування віруючих, їхніх духовних лідерів, тобто церков, в цілому виявився позитивним. А навіть таким, що не має аналогів у світовому масштабі. Я маю на увазі діяльність Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Хоча, давайте правду казати, тут були конфлікти, протистояння, які не зняті й досі. Але загальна міжконфесійна атмосфера в Україні відносно стабільна, толерантна, цивілізована. От якби в практику налагодження взаємин між різними церквами не втручалися деякі структури (міжнародні політичні і релігійні центри, окремі державні органи і державні мужі, інші церкви та біляцерковні  й громадські інституції, ті чи інші ЗМІ, а інколи навіть професійні провокатори), то конфесії скоріше б знайшли порозуміння між собою. І це зробити віруючим людям, на моє глибоке переконання, легше, оскільки вони всі знають про відповідальність перед Богом.

Але знов таки, коли в релігійному житті країни з’являються такі видимі ознаки одновекторної політики держави щодо церкви, які говорять про державні преференції якійсь одній церкві, коли робляться спроби створити державну церкву і при цьому ущемляються інтереси решти християнських церков (не говорячи про інші релігії), то годі чекати міжконфесійного миру. Тут як в родині, де багато дітей, які надзвичайно чутливі до проявів батьківської любові і зразу помітять, кого люблять батьки більше, а кого менше. Несолодко батьківським любимчикам в колі братів і сестер.

- Чи існує реальна перспектива створення української помісної церкви в коротко- або середньотерміновій перспективі?

Перспектива існує, і навіть реальна. Як і з кінцем світу. Ми, люди, можемо його відтермінувати чи наблизити. Все залежатиме від того, що думатимуть і робитимуть люди в справі наближення до створення помісної церкви. Треба мати концепцію і план (до речі, такі вже були, але не спрацювали), реальні, які врахують настрої, бажання, інтереси учасників цього процесу, саме процесу, в результаті якого створення помісної церкви буде природним і безболісним, як легітимізація вже існуючого порозуміння між усіма, хто претендує бути чи увійти до помісної церкви. Можна, звичайно, проголосити, що така церква вже існує, але від того вона не стає помісною, всеукраїнською. Не можна не погодитися з тими, хто у справі творення помісної церкви хотів би бачити не тільки намагання людей, але й присутність Духа Святого.

- Чи Ви згодні з тим, що спроби РПЦ “грати” на боці УПЦ (МП) здатні привести до розколу не лише в церковній сфері, але й у країні в цілому?

- Я не згодна із такою постановкою питання. РПЦ не «грає» на боці УПЦ, а грубо нехтує нею ж самою даною незалежністю в управлінні українській церкві.

Більше того, РПЦ прагне замістити собою церкву українського народу:

  • накидаючи і вже активно реалізовуючи тут, в Україні, теорію «Русского мира»,
  • майже в повному складі ієрархії МП колективно святкуючи з УПЦ 1020, 1021 річниці хрещення Київської Русі в Києві,
  • проводячи тут синоди своєї церкви,
  • висловлюючи бажання Патріарха Кирила мати громадянство України та патріарші палати на території Києво-Печерської Лаври і додати слово Київський до свого титулу патріарх Московський і всія Русі,
  • відвідуючи українські єпархії та митрополії без участі глави УПЦ митрополита Володимира,
  • принижуючи його тим, що до Синоду РПЦ на рівні з ним як всеукраїнським духовним лідером ввели обласних керівників Дніпропетровської та Одеської єпархій,
  • доручивши митр. Володимиру очолити одну з комісій міжсоборної присутності МП на рівні з іншими керівниками єпархій РПЦ,
  • напряму спілкуючись, в обхід предстоятеля УПЦ, з Президентом В. Януковичем.

Зрештлю, українцям не потрібна РПЦ, щоб розколоти їх як в релігійному, так і світоглядно-політичному плані. Ми і без північного втручання роз’єднані. Але поглибити цей розлам, збільшити рану розбрату, насипати туди солі… Ясно, що РПЦ не діє як врачеватель українського розколу.

- Які фактори могли б відіграти вирішальну або хоча б суттєву роль у зниженні рівня конфліктогенності у сфері міжцерковних відносин?

- В Україні існують конфлікти не між релігіями, а навіть конфесіями, а між церквами, окремими інституціями однієї з них. Небезпека збільшення «гарячих точок» найбільш актуальна для внутріправославних чи внутрігрекокатолицьких відносин, хоча внутріконфесійні проблеми існують і в протестантському, і в ісламському, і в іудейському середовищах. Перед кожною релігійною організацією постає питання внутрішньої єдності, оскільки це все – живі людські організми, які об’єднують таких різних віруючих, хоча й одної віросповідності…Держава апріорі зацікавлена у відсутності проблем в релігійній сфері, тому має створювати умови (правові, фінансові, кадрові, інформаційні тощо) для свободи віросповідань і діяльності церковних структур, якщо вона, ця діяльність, не суперечать законодавству України. Прозора, справедлива, зрозуміла, стабільна політика держави щодо релігійних організацій – один із факторів нормальних міжконфесійних відносин. Загальна атмосфера в суспільстві, яке обрало для себе демократичні і правові принципи життєдіяльності соціуму, теж визначає характер взаємин між церквами. Але це все зовнішнє, яке може тільки сприяти зняттю ворожості, початку будь-якого конфлікту. Головним для мене виступає внутрішня свідома орієнтація кожного громадянина - віруючого і невіруючого - на повагу до життя іншої людини, до її поглядів, переконань, до права іншої особи вчиняти відповідно до своїх ціннісних установок, цінувати й культивувати досвід віруючої людини - як власний, так і чужий.