dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 17 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Україна - Румунія - Молдова Проблемні питання сучасних українсько-румунських стосунків (Частина 2)

Проблемні питання сучасних українсько-румунських стосунків (Частина 2)

Анатолій Круглашов, Марін Герман

В першій половині 1990-х років до проблеми кордонів з Україною охоче звертались національні політичні партії та громадсько-політичні організації, окремі сенатори і депутати, діячі культури та мистецтва Румунії та Молдови. Вони небезпідставно розраховували заробляти на демонстрації своєї твердої патріотичної позиції відповідний символічний, а нерідко й цілком матеріальний владний капітал. Внаслідок таких різноспрямованих дій Бухареста та Києва в середині 1990-х років українсько-румунські відносини ще більше загострилися. Новим поворотом до їх подальшого ускладнення стала проблема о. Зміїного. Серед інших причин, дещо несподіване загострення уваги до цієї здавалось би „точкової” проблеми викликане не лише відомостями про великі поклади нафти та газу в цьому районі Чорного моря. Адже шельф біля острова багатий на поклади нафти і газу, що підтвердили дослідження українсько-американської групи з „Одесморгеології” та компанії „Вестерн Джеофізікал”, які провели розвідку у згаданому регіоні. На думку фахівців, тут може перебувати 1/3 українських запасів нафти та 1/4 нерозвіданих запасів газу. Щоправда, стосовно цих покладів та можливості їх промислового використання існують і значно менш оптимістичні погляди експертів.

Інший чинник, що збуджував інтерес політиків в Бухаресті щодо полеміки навколо Зміїного пов’язаний із можливістю, завдяки перегляду легітимності володіння Україною окремою територією, поставити під сумнів правомірність ліній кордону між нею та Румунією в цілому, створити відповідний прецедент та підстави для подальшої його ревізії. У грудні 1995 р. румунська сторона оприлюднила заяви, в яких висловлювався протест щодо належності о. Зміїний до України. Про існування нової проблеми у взаєминах сусідніх країн заявив у парламенті міністр закордонних справ Румунії Т. Мелешкану, який повідомив про відмову України повернути цю територію румунській стороні і пообіцяв звернутися до міжнародного суду в односторонньому порядку. Таким чином, проблема Зміїного отримала комплексний характер, із суто територіальної набувала також і значення економічної суперечки, особливо важливої в умовах гострих проблем із енергетичною залежністю обох країн. Румунська дипломатія виявилась напрочуд послідовною й вкрай наполегливою в просуванні інтересів Бухареста щодо острову Зміїний та, особливо, територіальних вод навколо нього. Натомість, молодій українській дипломатії бракувало належного вишколу, тих знань і вмінь, які дозволяли б їй гідно протистояти своїм бухарестським колегам. В наступному, 1996 р., Румунія денонсувала Протокол 1948 р., який передбачав перехід о. Зміїний до складу СРСР. Проблема о. Зміїний, створена румунською стороною, суперечила Гельсінському акту 1975 р., гальмувала процес вироблення та підписання українсько-румунського Договору про дружбу та співробітництво.

Разом із цим, почали відбуватися певні зміни у пріоритетах румунської позиції стосовно України. Поступово ідеал відновлення Великої Румунії починав втрачати свою пріоритетну привабливість та актуальність в очах тієї прагматичної частини національної еліти, яка розуміла як його нездійсненність, так і реальні й перспективні негативні наслідки для статусу й престижу країни у разі подальшого проведення курсу на „реінтеграцію” певних територій. Такий курс був очевидно несумісним із євроатлантичними та європейськими прагненнями румунської еліти та суспільства, про що їм неодноразово заявляли партнери з НАТО та ЄС. Під тиском цих переконливих впливів та нових геополітичних обставин Румунія здійснила зустрічні кроки до пожвавлення українсько-румунської співпраці, що проявилося в заявах високих посадових осіб Румунії щодо дружби і співробітництва з Україною, униканні ними відвертих висловлювань щодо належності і повернення земель.

Чималу, гармонізуючу двосторонні взаємини роль, відіграло те, що за вимогами Північноатлантичного альянсу, країна-кандидат не могла розраховувати на поступки у переговорному процесі щодо вступу до НАТО у випадку наявності територіальних суперечок з іншими країнами. Підтвердженням цього став виступ посла США в Румунії А. Мозес в університеті м. Клуж-Напока, в якому він чітко заявив, що розв’язання питання щодо вступу Румунії в НАТО залежить від того, чи будуть підписані базові договори з її сусідами – Угорщиною і Україною. Крім того, укладання договору вимагав і активний переговорний процес у Європі, зокрема у межах французької ініціативи про розробку Європейського пакту стабільності, ме¬тою якого було однозначне підтвердження визнання європейськими країнами існуючих між державами кордонів та дотримання прав національних меншин за існуючими європейськими стандартами.

Незважаючи на ці нові обставини, румунська дипломатія прагнула досягнення як стратегічних, так і тактичних цілей Бухареста. З одного боку, для Румунії було вельми важливо підписати базовий договір з Україною, оскільки це стало однією з умов входження Румунії до НАТО. Але з іншого, політичне керівництво країни намагалось застерегти за собою право висувати територіальні претензії стосовно о. Зміїний, оскільки це відповідало політичним та економічним інтересам Румунії. Тому переговорний процес між Україною та Румунією тривав надзвичайно складно й вкрай напружено.

Нарешті, після тривалих зусиль і потужної підготовчої роботи дипломатів, 2 червня 1997 р. у румунському місті Констанца було підписано українсько-румунський Договір про дружбу і співробітництво. Попри часом нищівну критику й істерично-негативні оцінки із боку націонал-радикалів, 8 липня 1997 р. він був належно ратифікований румунською стороною. 17 липня того ж року його ратифікувала Україна. Договір набрав чинності 22 жовтня 1997 р. У ст. 2 Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією зазначалось, що „Договірні сторони підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон, і тому утримуватимуться відтепер і в майбутньому від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони”. У другій частині цієї ж статті підкреслено, що „Договірні Сторони укладуть договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та спеціальних економічних зон в Чорному морі”.

Таким чином, Румунія, з одного боку, належно формально-юридично підтвердила принцип „недоторканості” наявних кордонів з Україною, проте, з іншого боку, самі ці кордони тоді залишилися без подальшого юридичного закріплення. О. Зміїний став не єдиною проблемою, через яку так і не відбулось остаточне юридичне закріплення сучасного українсько-румунського кордону. Інша, менш відома і більш локальна проблема виникла в Рахівському та Тячівському районі Закарпатської області України. На одній із ділянок кордону відбулась його модифікація через поступову зміну природного ландшафту. Відповідно до Договору 1961 р., денонсованого в односторонньому порядку Румунією, лінія кордону тут проходить по середині русла річки Тиса, яке, як і русло будь-якої річки, з часом змінюється через природні причини – паводки. Оскільки географічно так склалося, що український берег нижчий, і тому під тиском течії річки він поступово відходить углиб території України. Починаючи з 1961 р. українська сторона втратила понад 270 га землі. Дане питання можна вирішити, якби Румунія погодилась підписати демаркаційні документи, за якими державний кордон стає постійним (прикладом саме такого підходу є угоди України з Угорщиною, Польщею, Словаччиною).

Після підписання великого договору 1997 р. румунська сторона продовжувала претендувати і на п’ять українських островів, що знаходяться у гирлі Дунаю. Українська сторона дотримувалася іншої позиції щодо їх належності, вважаючи, що передача їх під юрисдикцію Румунії суперечитиме принципу непорушності кордонів, зафіксованому в українсько-румунському базовому договорі. І хоча у базовому Договорі про відносини добросусідства та співробітництва між Україною і Румунією сторони зобов’язалися розв’язати питання режиму кордонів до 2000 р., питання про повноцінну демаркацію кордонів між двома країнами ще не вирішено остаточно. Важливим кроком у цьому напрямку стало підписання 17 червня 2003 р. у Чернівцях Договору між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Підписаний договір підтверджує лінію українсько-румунського кордону, визначену договором 1961 р. як радянсько-румунський кордон. У Договорі також зазначено, що лінія державного кордону є незмінною (якщо Україна та Румунія не домовляться про інше) і що розділи І та ІV, в яких зафіксовані положення про незмінність кордону, „будуть автоматично продовжені на нові п’ятирічні періоди і не підлягають денонсації”.

Підписання договору було справедливо високо оцінено як румунськими, так і українськими медіа, які одночасно звернули увагу на його проміжний характер. Сторони тоді ж зобов’язалися до 2004 р. завершити переговори з делімітації континентального шельфу, але дане питання залишається все ще невирішеним.

16 вересня 2004 р. Румунія офіційно звернулася до Міжнародного суду ООН для вирішення територіальних суперечок із Україною, пов’язаних з делімітацією континентального шельфу та виключних економічних зон в районі Чорного моря. Враховуючи той факт, що згідно угоди 2003 р. Румунія визнає територіальну належність о. Зміїний Україні, сутністю суперечки є різні погляди сторін на принципи розподілу водних (та підводних) ресурсів навколо нього. Серед офіційних аргументів Бухареста на користь територіальної приналежності о. Зміїного до Румунії, можна відзначити посилання на Женевську Конвенцію з Морського Права, яка була прийнята у 1958 р. Румунія апелювала до відомого історичного казусу, який вважається подібним до проблеми о. Зміїного, коли континентальний шельф Північного моря був поділений Німеччиною, Нідерландами та Данією, відповідно до рішення Міжнародного суду ООН від 1969 р. Всіма силами румунська дипломатія прагнула продемонструвати, що о. Зміїний є лише скалою, оскільки відповідно до Конвенції Морського Права від 1982 р., подібні географічні об’єкти, що не можуть самостійно підтримувати власне економічне життя, не надають країні-власнику право на володіння континентальним шельфом та виключними економічними зонами. Враховуючи вище перелічені факти (економічний та природний статус острова, інші подібні рішення Міжнародного Суду ООН) – румунські дипломати обґрунтовували й просували на різних рівнях та у світових медія думку про те, що в цілому о. Зміїний не має суттєво впливати на процес делімітації континентального шельфу. Так, офіційний агент Румунії в Міжнародному суді ООН, Богдан Ауреску, зазначає у своїх мемуарах, присвячених справі делімітації морських просторів у Чорному морі, що румунська сторона завжди дотримувалась цієї позиції, тоді як українська дипломатія демонструвала неабияку позиційну нестійкість.  Б. Ауреску зазначає, що українська сторона неодноразово пропонувала Румунії відкласти на невизначений термін процес делімітації кордону і почати спільні роботи в секторі двохстороннього використання родовищ континентального шельфу Чорного моря. Заманлива, здавалось би, пропозиція України, видається румунському дипломату спробою призупинити процес делімітації та встановити неофіційний контроль над 50% територій, які до офіційного рішення Міжнародного суду ООН мали невизначений юридичний статус. Подібні угоди повинні укладатися після остаточної делімітації територій у Чорному морі, вважає румунський експерт. Зауважмо, що Б. Ауреску представляв Румунію в Гаазькому суді, а також від його імені був написаний офіційний позов румунської сторони в Міжнародний суд ООН.

Якщо деякі українські дипломати стверджували, що справа о. Зміїного повністю перекривається юридичними рамками підписаного 17 червня 2003 р. Договору між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань, то румунська сторона посилалась на так званий Договір Конекс, який був своєрідним додатком до українсько-румунського Договору про дружбу і співробітництво від 2 червня 1997 р. Базовий Договір та Договір Конекс (юридично оформлений як обмін листами між міністрами закордонних справ з узгоджених позицій) передбачали, що в майбутньому мають бути підписані дві міждержавні угоди: про державний кордон (підписаний у 2003 у Чернівцях) та про делімітацію континентального шельфу. В такому разі, це означає, що українська сторона визнала ще у 1997 р., що справа о. Зміїного та континентального шельфу має вирішуватися спеціальним договором. Так, у ст. 4 Договору Конекс зазначено, що у випадку, якщо спеціальний договір не буде підписаний  протягом двох років після початку переговорів (1997 р.), „Уряд Румунії та Уряд України згідні, щоб проблема делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон була розв’язана Міжнародним судом ООН, на вимогу будь-якої із сторін і за умови, що Договір про режим державного кордону набрав чинності…”. А це означає, що Договір від 2003 р. не вирішує питання о. Зміїного, він є лише одним із компонентів Договору Конекс, під яким українські та румунські дипломати поставили відповідні підписи. Тому, Румунія звернулася до Гаазького суду у відповідності із українсько-румунськими міждержавними договорами, наголошували представники румунської дипломатії.

У вересні 2008 р. тематика о. Зміїного пройшла через фазу надмірної політизації та стала однією із інформаційних домінант в українському та румунському медіа-просторах. Зазначимо, що саме тоді Україна та Румунія наводили власні аргументи на користь державної приналежності та статусу острова Зміїного у Міжнародному суді ООН у Гаазі. У цей період румунська преса була дуже активною з інформаційної точки зору та намагалася оцінити і спрогнозувати можливі рішення компетентної міжнародної інстанції. Румунська преса критикувала дії української сторони, спрямовані на демонстрацію факту, що на острові може відбуватися економічна діяльність. Посилаючись на висновки експертів, румунська преса писала, що на острові немає питної води, а отже, жити там неможливо. Іронічно сприйняла румунська преса і проекти тодішнього губернатора Одеської області, Миколи Сердюка, що передбачали трансформацію острова у туристичний об’єкт, будівництво церкви, ресторанів та готелів. Румунська преса посилалася на думку різних експертів, які стверджували, що всі ці дії ініційовані українською стороною, не матимуть жодних міжнародно-юридичних наслідків, адже всі вони розпочалися після міжнародного моніторингу ситуації. Згодом, ремарка Бориса Тарасюка про те, що „острів Зміїний належить Україні і жодна міжнародна інстанція не зможе поставити під сумнів територіальну приналежність острова”, кваліфікувалася румунською пресою як ознака позиційної слабкості українського дипломатичного корпусу. В цілому, приклад публічних дискусій навколо статусу о. Зміїного продемонстрував, що дипломатична діяльність є професією не лише самих дипломатів, але й тереном дій медіа-ресурсів, які можуть як підтримувати, так і гальмувати процес вирішення тих чи інших міжнародних питань.

Справа „Делімітація морських просторів у Чорному морі (Румунія проти України)” завершилась в Гаазькому суді 3 лютого 2009 р. Рішення Міжнародного суду ООН є обов’язковим для виконання і оскарженню не підлягає. Очевидно, що це судове рішення виявилось далеко не таким, що повністю влаштовує сторони суперечки, якщо брати за основу таких оцінок їх попередньо офіційно висловлені позиції. Так, наприклад, румунська сторона не змогла підтвердити своїх претензій на визнання Зміїного лише скелею, а не островом. Але й українська сторона мусить відтак поділитися вагомою частиною свого шельфу з Румунією, що багатьма в нашій країні розцінюється як суттєвий програш національної дипломатії. Хоча висловлюються й більш виважені оцінки, які ґрунтуються на переконанні, що це, по своїй суті компромісне рішення, знімає напругу у відносинах двох країн і стає черговим кроком до остаточного вирішення існуючих між ними прикордонних питань. Таким чином, можна стверджувати, що станом на 2009 р. правовий статус українсько-румунського кордону в цілому забезпечений двосторонніми угодами 1997 та 2003 рр.

Водночас невирішеними і в 2010 р. залишаються окремі територіальні питання, що негативно впливає на відносини між двома країнами. Зокрема це стосується різночитань сторонами сутності та шляхів вирішення проблеми довкола каналу „Дунай – Чорне Море”. З відновленням в українській частині Нижнього Дунаю судноплавства по глибоководному судновому ході „Дунай – Чорне Море” перелік українсько-румунських прикордонних проблем збільшилася ще на один пункт розбіжностей. Нової якості набула проблема визначення лінії державного кордону в дельті Дунаю. Здебільшого, у світі річкові кордони між державами проходять по середині головного навігаційного фарватеру. Проте на нижній ділянці Дунаю кордони було встановлено за іншим принципом – триметрової ізобари. Відновлення каналу на Кілійському гирлі Дунаю викликало різні тлумачення країнами-сусідками питання, де ж саме проходить державний кордон між обома державами-сусідками. Українська сторона дотримується того підходу, що територіальні води починаються на глибині 3 метри. Акваторія, що має глибини більше ніж 3 метри вважається судноплавною частиною загального користування. Після відновлення каналу українська сторона змушена була позначити його межі відповідними навігаційними пристроями.

Румунська ж сторона стверджує, що знаки поставлені всього за 4–10 метрів від її берега, тобто у територіальних водах Румунії. Загалом, причиною цього конфлікту Бухарест називає будівництво каналу в заповідній зоні, що суперечить міжнародним документам щодо охорони довкілля. Київ, у свою чергу, дотримується своєї позиції. Відповідно до оцінок Мінтрансу України, очікується, що відновлення судноплавства по каналу „Дунай – Чорне Море” здатне перетягти до 60% вантажопотоку в українську дельту річки. Нині цей показник оцінюється лише в 1–2%. Наразі, попри численні зусилля сторін, цей конфлікт все ще не вирішений, низка раундів переговорів суттєвих результатів так і не принесла. Бухарест продовжує наполягати на тому, що „канал і дельта Бистре не українські”, а румунський уряд висловлював готовність заблокувати роботу каналу через зменшення рівня води у ньому. Остання суперечка явно визначена переважно господарськими інтересами країн, відсутність прогресу в розв’язанні яких додаткового політизує цю проблему.

Незважаючи на низку проблемних питань, що ще залишаються у взаєминах обох країн з питань кордону та територій, все ж таки є вагомі підстави констатувати, що конфронтаційна фаза їх стосунків, яка тривала у період з 1991 по 1995 рр. поступово змінилася періодом пошуків порозуміння та налагодження більш конструктивного діалогу, який завершився договірно-правовим оформленням сучасних кордонів у період з 1997 по 2003 рр. Наступна фаза вирішення окремих існуючих питань, що ще залишились неврегульованими, триває. Вона не розв’язала проблемні питання повністю, але звела їх головним чином до більш локальних проблем, пов’язаних із розмежуванням шельфу навколо о. Зміїного та господарським використанням дельти Дунаю. В останньому випадку румунська сторона отримала монопольне становище і під різними приводами прагне його зберегти надалі. Але, є підстави стверджувати, що ці суперечки носять переважно економічно-господарський, а не ціннісний, програмно-політичний характер.

Важливо відзначити, що вступ Румунії до НАТО та ЄС суттєво і позитивно вплинув на політику її еліти, поступову еволюцію ціннісних орієнтирів всього суспільства. Ці процеси дозволили значною мірою нормалізувати взаємини Києва та Бухареста, відкриваючи перспективу їх добросусідства та стратегічного партнерства. Обидві країни мають суттєві збіги у своїх національних інтересах у регіоні, досягти реалізації яких без взаємної допомоги вкрай проблематично. Перед ними постали й низка загроз та викликів, які потребують спільних, або хоча б узгоджених відповідей та реагування. Україна може більше виграти і на румунському напрямку своєї зовнішньої політики, якщо вона продовжить інтенсивну співпрацю з НАТО та послідовно наближатиметься до воно цінної інтеграції в ЄС. Ці процеси здатні остаточно оформити нормалізацію відносин двох країн на рівні сталого партнерства, проведення відповідальної, солідарної та взаємовигідної політики. Обнадіює те, що на цьому шляху румунський політикум заявляє про свою зацікавленість та готовність сприяти обом стратегічним цілям політики України. Ще важливіше, щоб декларовані наміри та визначені цілі зовнішньої політики Києва та Бухареста знаходили повсякчасне підтвердження у їх відповідних їм справах.

Висновки

Таким чином, українсько-румунські взаємини все ще залишаються складними та проблемними за своїм характером. І значну роль у їх ускладнені продовжують відігравати проблемні ділянки міждержавного кордону. Тут накопичено і донині не знайшли належного розв’язання низка важливих питань, насамперед, розмежування континентального шельфу навколо о. Зміїного, демаркація та господарське використання гирла Дунаю, проходження кордону в басейні річки Тиса.

Разом із вступом Румунії до НАТО та ЄС, Бухарест став проводити більш виважену політику щодо України у вирішення спірних питань із нею. Помітно, особливо ж після 2004 р., зросла інтенсивність двосторонніх контактів на вищому та регіональному рівнях в цілому, пожвавлюється й урізноманітнюється транскордонна, міжрегіональна співпраця. Перспективним її напрямком залишається розвиток інституційної структури та соціально-економічного й гуманітарного проектування на території Єврорегіонів „Верхній Прут” та „Нижній Дунай”. Між двома країнами інтенсифікуються бізнесові, науково-освітні та культурні обміни, активізується транскордонна діяльність інститутів місцевої влади, органів місцевого самоврядування, чисельних організацій громадянського суспільства. Вони все більш активно починають координувати свої зусилля в царині чорноморського співробітництва, подолання загроз регіональної безпеки, зокрема в сфері протидії наркоторгівлі, нелегальної міграції,  соціально-економіного відставання розвитку низки прикордонних територій,  розв’язання Придністровського конфлікту тощо.

Узгоджене сторонами на основі врахування взаємних інтересів вирішення цих питань значною мірою сприятиме належній стабілізації двосторонніх взаємин, переведення транскордонної співпраці між обома державами на рівень стійкого європейського партнерства та такої стратегічної взаємодії, які здобудуть перспективу остаточної стабілізації у випадку втілення в життя Україною своїх європейських інтеграційних прагнень та визначеності із євроатлантичною співпрацею. А це не в останню чергу залежить і від дружньої позиції та системної підтримки цих  зусиль України з боку Румунії.