dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 19 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Україна - Румунія - Молдова Проблемні питання сучасних українсько-румунських стосунків (Частина 1)

Проблемні питання сучасних українсько-румунських стосунків (Частина 1)

Анатолій Круглашов

Україна та Румунія, будучи сусідніми незалежними державами, мають доволі складну та суперечливу історію взаємин. Часом в ній можемо знайти епізоди, які не відповідали загальновизнаним принципам добросусідства та взаємодопомоги. На початку 90-х рр. ХХ сторіччя вони досягли рівня небезпечного загострення та конфліктності. Пізніше, з підписанням повноцінного Договору про дружбу та добросусідство у 1997 р., ці відносини почали позначатись тенденціями до поступової гармонізації, як результат пошуку прагматичних форм і засобів партнерства, насамперед, у тих питаннях, що становлять спільний інтерес Києва та Бухареста. А цих питань насправді не бракує. Згадаємо серед них потребу обох країн у забезпеченні власної енергетичної незалежності, необхідність реалізації спільних торгово-економічних ініціатив та проектів, збільшення рівня безпеки в Південно-Східній Європі, перш за все, у регіоні Чорного моря, подальший пошук можливостей для повноцінного партнерства в рамках європейських та євроатлантичних процесів.

В цій статті  автори зупиняться на розгляді головним чином однієї із найбільш впливової і, водночас, чутливої для українсько-румунських стосунків проблеми. Це – формування позицій двох держав до існуючого між ними кордону, еволюцію їх поглядів та підходів до територіальних дискусій, що негативним чином позначали атмосферу їх стосунків. Відзначимо, що ця проблематика, внаслідок її особливої важливості для обох країн, вже не раз широко розглядалась українською та румунською науковою спільнотами, а ще біль широко відображена вона у різного ґатунку публіцистичній літературі двох країн.

Донедавна підходи українських та румунських дослідників до двох зазначених питань суттєво відрізнялись. Ці відмінності охоплювали широкий спектр питань, починаючи із засадничих принципів аналізу двосторонніх взаємин, завершуючи тими висновками, прогнозами та пропозиціями, які обидві сторони робили щодо минулого, сучасності та перспектив взаємин двох держав. Тим не менше, поступово діалог поміж політичними й інтелектуальними елітами сусідніх країн набуває значно більшої відкритості, прагнення до взаєморозуміння, готовності до перегляду виключно національно-детермінованого історизму. Науковці по обидва боки міждержавного кордону починають спільно замислюватись над розв’язанням широ¬кого спектра існуючих проблем, шукаючи не винуватців в історії, а спільні інтереси у сучасності та прийдешності, що починає все більше відповідати поширеній та культивованій ЄС системі європейських цінностей,  культурі толерантності та прагнення до порозуміння й консенсусу. Вочевидь, така позитивна тенденція торує собі шлях крізь серйозні бар’єри – задавнені етнонаціональні стереотипи, складну історичну спадщину, сформовану в колективній пам’яті народів-сусідів, а часом і через рецидиви про вокативних великодержавницьких прагнень частин вищої політичної еліти (стосовно територіальних претензій, ці закиди мають підґрунтя лише щодо деяких румунських політиків), обмеженості як уваги, так і тих ресурсів, які Київ  та Бухарест виділяють на оптимізацію взаємин двох країн і народів тощо.   

У цьому контексті, важливо й цілком доречно відзначити, що пошук нових наукових підходів до аналізу та пропозицій вирішення проблем двосторонніх взаємин відбувається за активною, а часом й ініціативною роллю такого наукового центру як Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Зокрема, тут, на факультеті історії, політології та міжнародних відносин тривають наукові пошуки в царині досліджень регіональної безпеки та співробітництва в Центральній та Південно-Східній Європі. А в їх рамках особлива увага науковців приділяється вивченню минулого та сучасного стану україно-румунських взаємин. Значна роль у генеруванні цих зусиль належить колективу тих науковців, які працюють на кафедрі політології та державного управління, а також більш широкому їх об’єднанню в форматі громадської організації політологів – Буковинському політологічному центру (початок творення БПЦ – з 1995 р.). Як наукове, так і організаційне значення має важливий комунікативний формат регулярного спілкування інтелектуалів з обох сторін міждержавного кордону, започаткований за ініціативою одного з авторів цієї статті – Круглашова А.М. В наслідок підтримки цієї ініціативи як у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, так і Канадським інститутом українських студій Університету Альберти та Фондом Фрідріха Еберта постійною стала доволі масштабна конференція „Україна – Румунія – Молдова: історичні політичні та культурні аспекти взаємин у сучасному європейському контексті”, яка відбулась у Чернівцях відповідно у 2001, 2004, 2007 та 2010 рр. Її перетворення на постійно діючу вимагало й надалі потребує від організаторів чималих зусиль. Утім, ці витрати сил та енергії виправдані тим, що цей науковий форум може стати початком належної інституціалізації такого потрібного країнам-сусідкам постійного, професійного діалогу науковців та практиків-управлінців.

Серед науковців чернівецької школи досліджень українсько-румунських стосунків окремо варто наголосити на значенні доробку у цій царині проф. Олександра Добржанського, Володимира Фісанова, Юрія Макара, доцентів Ігоря Буркута, Ганни Скорейко, Василя Холодницького, Ігоря Піддубного, Сергія Гакмана, Сергія Осачука, Богдана Боднарюка, а також кандидатів політичних наук Ірини Петрової, Максима Петрова та інших.

У науковій літературі з теми розвідки переважає неоднозначність оцінок як українських, так і румунських вчених щодо змісті та якості стосунків двох держав, зокрема з приводу визнання кордону між ними, що зумовлено його формуванням в історично неоднозначних умовах, які породжували гострі суперечки між сусідніми державами та їх політичними елітами. Стосунки між Румунією та Україною особливо загострилися на початку 1990-х рр., коли офіційний Бухарест виснув низку територіальних претензій до України. З укладенням базового договору між Україною та Румунією в 1997 році, «територіальне питання» між обома державами почало відходити на другий план з правової точки зору, але й до сьогодні у стосунках між обома країнами залишаються невирішеними низка проблем, розгляду яких присвячене це дослідження.

В першу чергу, в статті розглядаються історичні умови формування українсько-румунського кордону, його правовий статус та ті окремі питання, які все ще ускладнюють взаємини між Києвом та Бухарестом. Автори роблять окремі висновки щодо можливостей подальшої співпраці України та Румунії не лише на двосторонньому, але й на регіональному та загальноєвропейському рівнях, адже останні відкривають нові перспективи для розвитку як обох країн-сусідок, так і взаємин поміж ними. Хочемо також висловити щиру вдячність нашим колегам – проф. Ротар Н. Ю., доц. Юрійчуку Ю. А., к. політ. н. Петровій І. В., які брали участь у проведеному в 2007 р. у ЧНУ під науковим керівництвом проф. Круглашова А.М. експертному дослідженні прикордонної інфраструктури кордону між Україною та Румунією. Їх оцінки та зібрані матеріали також допомогли нам під час написання цієї розвідки.

І. Історія дискусій щодо кордонів

Україна як незалежна держава має низку все ще невирішених питань із юридичним закріпленням її кордонів. Після розширення НАТО та ЄС на схід, вона опинилась між кордонами пострадянських держав, з одного боку, та кордонами Північноатлантичного альянсу (НАТО) та ЄС з іншого. Це надало її геостратегічному становищу певної амбівалентності і недостатньої визначеності в плані гарантій власної національної безпеки. Хоча офіційний Київ неодноразово заявляв про своє прагнення повноцінної інтеграції в європейські та євроатлантичні структури, поступ України на цьому напрямку залишався невідповідним її прагненнями та амбіціями, а також  досягненнями  у цій сфері її західних сусідів. З приходом до влади нового Президента України  - В. Януковича та проголошенням Києвом відмови від курсу на євроатлантичну інтеграцію, ствердженням політики позаблоковості взагалі постає питання як про геостратегічні орієнтири Києва, так й спроможність країни забезпечити свою безпеку фактично на самоті. З іншого боку, розширення Європейського Союзу та НАТО все ж таки позитивно вплинуло на систему організації значної частини державного кордону України. Це передчасно стверджувати щодо українського кордону із Росією, але доречно відзначити цей позитивний вплив на розв’язання цілого комплексу питань із західними сусідками України, включно із Румунією, протяжність кордону з якою складає 608,4 км, і де до сьогодні залишаються невизначеними деякі територіальні питання.

Принципово важливо зазначити те, що після проголошення незалежності, Україна не висувала територіальних претензій до жодної з країн, а також ніяким чином не ставила під сумнів існуючий на 1991 р. свій державний кордон з будь-якою із своїх держав-сусідок. Проте така відповідальна й твереза політика не призводила до зняття претензій до новопосталої самостійної держави з боку її сусідів. Найгостріші дискусії виникли у взаєминах України з Росією, і вони, на жаль, залишаються у низці питань нерозв’язаними. Але наступним, за степенем проблемності залишається українсько-румунський кордон. І ця констатація є справедливою, попри те, що для територіальних претензій до України з боку Румунії немає жодних юридичних підстав, що офіційно визнається і навіть наголошується Бухарестом. Адже сучасні кордони Європи (в тому числі й України) були закріплені низкою чинних міжнародних договорів і угод, які визнані та ратифіковані румунською стороною. Це, зокрема, такі міжнародно-правові документи як Паризька мирна угода 1947 р., Гельсінський заключний акт 1975 р., Паризька хартія для нової Європи ОБСЄ 1990 р. тощо. Незважаючи на таку, здавалось би, очевидну правову однозначність й солідну міжнародно-правову основу, політичні реалії двосторонніх взаємин Києва та Бухареста дещо відрізнялись від юридичних.

Тому, торкаючись правового статусу українсько-румунського кордону доречно коротко звернутись до історичного аспекту його формування. Не має сенсу та можливості вдаватись ретроспективу віддалених від нас часів, починаючи від прадавніх часів Дакії або пізнішого періоду піднесення Київської Русі, які можуть неминуче заводитимуть на хисткий грунт спекуляцій про етнічні ареали предків сучасного українського та румунського народів, доволі рухливих та умовних меж їх розселення. Не варто також звертатись до сумнівних за своєю сучасною науковою вартістю проблем тяглості, а, тим більше, сумнівного правонаступництва середньовічних держав в умовах багаторазових радикальних змін політичної карти Європи нового та новітнього часу. Це, на нашу думку, навряд чи повинно бути предметом аналізу сучасних політологів та спеціалістів із міжнародних відносин та права. Такі нюанси радше може задовольняти академічну цікавість дослідників історичного минулого Румунії та України, і відповідного впливу уявлень про ці питання на національну самосвідомість наших народів. Політичні ж реалії сучасної Європи визначаються насамперед їх повоєнним врегулюванням, тими кордонами, які постали внаслідок Другої світової війни та наступної еволюції європейської і світової міжнародно-правової системи. Попри часом зрозумілий й аргументований скептицизм щодо справедливості пост-ялтинського врегулювання, сам концепт „справедливості кордонів”, на якому цей скептицизм переважно ґрунтується, видається дуже суб’єктивним і заснованим на однобічно трактованих фактах, а отже існуючі зусилля, спрямовані на їх ерозію та ревізію варто розглядати як один із небезпечних та загрозливих викликів сучасній системі регіональної, європейської та світової системи безпеки. Навпаки, позитивно сприймаємо зусилля щодо збереження тих основоположних структур стабільності та безпеки, які можуть існувати та ефективно діяти за умов взаємного визнання й поваги до існуючого стану кордонів, зокрема в регіоні Східної Європи.

Українська дипломатія та науковці, в свою чергу, бачать логіку та обґрунтованість формування сучасного міждержавного кордону наступним чином. 15 вересня 1947 р. набув чинності Паризький мирний договір з Румунією, який встановив сухопутну ділянку українсько-румунського кордону (включаючи кордон по р. Тиса, Прут та Дунай). Цей договір підбив підсумки Другої світової війни і встановив основи повоєнного територіального розмежування в Європі. Паризький мирний договір підтвердив легітимність включення до складу України Північної Буковини та Південної Бессарабії. Зауважимо, що ці території були й є донині заселені переважно українцями, у котрих були певні підстави розглядати їх перебування в складі „Великої Румунії” з 1918 р. як незаконне. У статті 1 Договору зазначено, що „кордони Румунії, показані на доданій до Договору карті, будуть такими, якими вони існували на 1 січня 1941 року…”. Українська РСР, політичною спадкоємницею якої стала сучасна Україна, ратифікувала мирний договір з Румунією 13 вересня 1947 р.  Разом із цим, Паризький мирний договір лише загально окреслив кордон України з Румунією. Для його делімітації на картах великого масштабу та демаркації на місцевості 4 лютого 1948 р. між урядами СРСР та Румунії було укладено Протокол про уточнення проходження радянсько-румунського кордону. „Протокол має всі атрибути міжнародної угоди, і немає жодних підстав вважати його не чинним, незважаючи на той факт, що Румунія на той час перебувала у стані примусу”, – наголошує, наприклад,  колишній посол з особливих доручень МЗС України проф. В. Василенко. Стан цього примусу, що варто нагадати, в свою чергу, був викликаний обставинами, спричиненими наслідками політичного вибору та характером участі Румунії в Другій світовій війні.

Натомість, румунські дослідники продовжують висловлювати інші судження. Проблеми делімітації морських просторів у Чорному морі, як і інші політико-територіальні питання могли б бути вирішені відразу після розпаду СРСР, у дусі добросусідства, із дотриманням історичних та юридичних прав обох сторін, вважає румунський політичний експерт, професор  Морської Академії „Мірча чел Бетрин”, Домінуц Педурян. На відміну від української дипломатії та науковців, він дотримується думки, що неприпустимо вважати радянсько-румунські угоди від 1948-1949 рр. юридичною підставою для делімітації континентального шельфу у Чорному морі, оскільки „Румунія на той час знаходилась під фактичною військовою окупацією Радянського Союзу”. Відповідно до таких міркувань румунського вченого, переважна більшість радянсько-румунських угод не мають юридичної сили, оскільки вони не визначалися волею Румунії як суб’єкта міжнародного права та волею румунського народу як носія та єдиного джерела державної влади. Якщо проф. В. Василенко зазначає, що Протокол про уточнення проходження радянсько-румунського кордону має всі атрибути міжнародної угоди, наголошуючи тим не менш на присутність примусу з боку СРСР, то Д. Педурян вважає так звану „військову окупацію” із елементами примусу – фактором, що мінімізує значення та юридичну силу згаданої міжнародної угоди. Але цей ревізіоністський підхід може бути застосований, з незначними винятками, ледь не до всієї, сформованої у попередню епоху, в тому числі й стосовно самої Румунії та навіть її сучасних територій, які вона нерідко отримувала під «примусом» щодо своїх сусідів, їх колишніх суверенів.

23 травня 1948 р. між Румунією та СРСР було укладено ще один протокол, згідно якого острів Зміїний „був повернутий Радянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу СРСР”. Ще одним кроком, здійсненим у 1940-х роках Румунською та Радянською державами у даному напрямку, стало підписання Акту про демаркацію та Протоколу-опису проходження лінії радянсько-румунського державного кордону 27 лютого 1949 р. за результатами роботи змішаної демаркаційної комісії. Нарешті, після доволі тривалої перерви, вже 27 лютого 1961 р. у Бухаресті було підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Цим документом завершено формування правової основи діючого українсько-румунського кордону.

Проте нова політична ситуація, що почала змінювати загальний контекст питання про кордони почала формуватися після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. На початку 1990-х рр. постчаушеськівська Румунія, а точніше її нове політичне керівництво, що походила з кола його близьких соратників, перебуваючи в складній соціально-економічній та вкрай нестабільній внутрішньополітичній ситуації, почало шукати вихід із неї на шляхах реанімації в офіційному політичному дискурсі ідеї Великої Румунії. Остання бачилась значній частині її тогочасної політичної та духовно-культурної еліти країни саме в кордонах 1918 р. Крім того, цей «великий» національний проект, комфортний для травмованих кризовим періодом розвитку постреволюційної державності почуттів еліти та співгромадян формат «ідеальної Батьківщини» був покликаний сконсолідувати, інтегрувати румунську націю навколо її нової, хоча й, насправді, переважно неономенклатурної влади. Вона ж почувалась незручно віч-на-віч із суспільством, яке втратило попередню тоталітарну цілісність і перебувало в драматичному пошуку нового політичного та ціннісного консенсусу, що не одразу міг набути демократичних вимірів, опертих на загальноєвропейські, а не ретро-націоналістичні цінності. Натомість великодержавні амбіції, які, власне, не втрачали впливовості та, відповідно, щезали в румунському публічному дискурсі і за комуністичного режиму, відгравали гіперкомпенсаторну функцію за тяжкий стан країни та невдачі її нового керівництва, на той час ще надто тісно пов’язаного з персоналіями одіозного режиму Ніколає Чаушеску. Надихаючий та мобілізуючий таким чином проти зовнішніх „ворогів” ідеал відновлення національно-державної величі був сприйнятий не в європейській якості демократичного, соціального поступу, а у більш наочних вимірах боротьби за „повернення втрачених територій”, що розумілося як важливий засіб здобуття незначного зовнішнього престижу країни. Такий підхід, на наш погляд, слугував нашвидкуруч створеним із уламків політичних конструкцій національного минулого проектом майбутнього. Але й в такому вигляді він був достатньо вигідний тогочасній правлячій еліті, тим більше, що знаходив відгук у дезорієнтованій комуністичним режимом і драматичними колізіями перехідного періоду масової свідомості пересічних румунів. До того ж, такий національний проект, набуваючи форми мовчазного пакту еліт із суспільством, дозволяв першим досягати власних політичних цілей з найменшими ресурсними витратами, спрямовуючи суспільну увагу на досягнення фантомних цілей політичного курсу. А суспільство ж отримувало захоплююче видовище - можливість споглядати віртуальний світ затятої боротьби політичних провідників за цілі, які вимагали величезного напруження сил політиків, дозволяли їм позувати перед власними виборцями в вигідному для себе світлі, але не вели до жодного практичного результату.

В такому контексті посткомуністична правляча еліта Румунії здійснила ряд кроків, які стали суттєвим провокуючим чинником ескалації придністровського конфлікту в Молдові, а також вдалась до заходів, які обґрунтовано були розцінені офіційним Києвом як вкрай недружні щодо України.

Не торкаючись дискусійних аспектів загального напрямку дій Бухаресту спрямованих на відновлення  Великої Румунії, зупинимось на більш детальному розгляді тих кроків, які помітно ускладнили та на роки затьмарили розвиток україно-румунських взаємин. Так, вже 24 червня 1991 р. румунський парламент ухвалив „Декларацію парламенту Румунії щодо пакту Молотова-Ріббентропа та його наслідків для країни”. Ця декларація містила заклик для президента, уряду та всіх політичних сил країни повернути румунські землі, анексовані внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа. У документі визначалась категорична вимога повернути Румунії Південну Бессарабію, округ Герца та Північну Буковину. Відповідаючи на ці запити та очікування парламенту та політичної еліти, репрезентованої ним, тогочасний румунський президент І. Ілієску наголошував: „Ми будемо наполягати на переговорах щодо належності „етнічних” румунських земель, зокрема Північної Буковини, що відійшла до України за радянсько-німецьким пактом 1940 р.”.

Українська сторона не мала підстав реагувати із очікуваним Бухарестом розумінням на такі недвозначні заклики та претензії щодо територіальної цілісності та кордонів України. 5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР у відповідній заяві розцінила дії румунської сторони як висування територіальних претензій до України, підкресливши, що це суперечить загальновизнаним принципам міжнародного права. Проігнорувавши ці зауваження та негативну реакцію України, офіційний Бухарест продовжив курс на ревізію правових засад існуючого кордону. Це підтвердило ухвалення 28 листопада 1991 р. румунським парламентом нової Заяви – на цей раз проти участі населення так званих „румунських територій”, – північної частини Буковини та південної частини Бессарабії – у всеукраїнському референдумі щодо державної незалежності, який мав відбутися 1 грудня того ж року. Незважаючи на таке відверте недружнє втручання у внутрішні справи новопосталої незалежної держави, лише цим кроком парламент Румунії у своїх зусиллях зі „збирання усіх румунських земель” не обмежився, вирішивши вдатися до тактики інтернаціоналізації суперечки з сусідньою країною. Для цього в тій же самій Заяві, він звернувся із закликом до сусідніх парламентів та урядів інших країн у своїх актах про майбутнє визнання незалежності України не поширювати його дію на ці „спірні” території. Наступальну позицію Парламенту поспішив підтримати й Уряд Румунії, який оприлюднив аналогічну за сутністю заяву, де ці вимоги були конкретизовані.

Такий відверто провокуючий напруженість підхід різко суперечив діючим нормам міжнародного права, загрожував появою нового вогнища нестабільності та потенційного військо-політичного конфлікту у регіоні Північно-Східної Європи, і без цього переобтяженою «багатою спадщиною» ескалацією міжетнічної ворожнечі та міждержавної ворожості. Тому не дивно, що як очікувано обурена реакція України, так і, що ще важливіше, негативний міжнародний резонанс змусили тогочасний Бухарест відмовитись від відвертої демонстрації настільки радикальної позиції та обрати у зовнішній політиці, бодай зовні пристойнішу, більш помірковану,  лінію поведінки. Проте у першій половині 1990-х рр. вплив радикальних політичних сил на офіційну позицію румунського уряду, який стимулював до продовження обраного реваншистського курсу, залишався досить потужним. Так, наприклад, у 1992 р. президент країни І. Ілієску знову зажадав подолання „наслідків пакту Ріббентропа-Молотова” і пропонував Україні побудувати „спільний культурний простір”.

Під подоланням перших малось на увазі визнання „незаконності”, а отже й безпідставності володіння українською державою територіями, які між 1918 та 1940 рр. перебували у складі Румунії, а, відповідно, й відмови від них на користь першої. Для ліпшого осмислення мотивів осудження румунським парламентом Пакту Молотова-Ріббентропа варто проаналізувати промову В. Мойша, члена Палати Депутатів, одного із активних прихильників ідеї анулювання наслідків радянсько-німецького пакту. На його думку, Бессарабія та Північна Буковина були анексовані СРСР відповідно до Пакту Молотова-Ріббентропа, в якому зазначалося, що Радянський Союз маніфестує деякі інтереси стосовно цих територій. В ультимативній ноті від 26 червня 1940 р., адресованій румунському уряду, СРСР вимагав повернення Північної Буковини та Бессарабії до його складу. Уряд Румунії намагався виграти час та відповів, що згідний мирно вирішити поставлене питання. Повторна нота радянського уряду, у формі ультиматуму, зафіксувала, що Румунія повинна евакуювати вище згадані території. В кінцевому підсумку, Румунія евакуювала територію Північної Буковини та Бессарабії де і була установлена радянська влада. Проте, В. Мойш зазначає, що у ході діалогу між СРСР та Румунією не йшлося про визнання кордонів, або про офіційну відмову від права володіти певними адміністративними одиницями. Процес обмежився готовністю евакуювати війська із територій вказаних в радянській ноті. Тобто йдеться про відступ, викликаний потенційним примусом із боку СРСР. Іншими словами, у „радянських нотах не дискутувалися кордони, йшлося лише про евакуацію Північної Буковини та Бессарабії”. Навіть більше, у Паризькій мирній угоді від 10 лютого 1947 р. було зафіксовано, що кордони Румунії, будуть такими, якими вони існували на 1 січня 1941 року (за винятком кордонів між Румунією та Угорщиною). Отож, на думку цього румунського парламентарія, сучасні кордони між Румунією та Україною визначаються Пактом Молотова-Ріббентропа, точніше радянською нотою, на яку румунський уряд однозначно так і не відповів. Тому, де факто, Паризька мирна угода автоматично скопіювала цілі положення із Пакту Молотова-Ріббентропа. В. Мойш вважав, що кордони між Румунією та Україною мали б спиратися на двосторонні угоди, підписані до 28 червня 1940 р.

Політична позиція В. Мойша стосовно українсько-румунського кордону спирається на деякі наукові розробки румунських дослідників. Так, Е. Фокшіану вважає, що Пакт Молотова-Ріббентропа має негативні політико-територіальні наслідки для сучасної Румунії. Навіть більше, румунський науковець дотримується думки, що Паризька мирна угода не може слугувати в якості юридичної підстави для делімітації кордону між Україною та Румунією, оскільки саме у цій угоді зафіксоване положення про те, що забороняється територіальний перерозподіл окремих регіонів внаслідок війни. Хоча в цій Угоді йшлось, за універсальною логікою права, про майбутні, а не попередні війни, логіка вищенаведених аргументів Е. Фокшіану зводилась до того, що Паризька мирна угода сама собі суперечить. Таким чином, на цих прикладах можна спостерігати, що у 90-х рр. минулого століття певне коло румунських науковців спробували ініціювати, в рамках теоретичних систем різноманітних наук, обґрунтування певної територіальної ревізії за допомогою осудження та довільної теоретичної інтерпретації  базових угод та договорів, на яких спирається сучасна міжнародно-правова система. Із цих історико-політичних мотивів, вже 24 червня 1991 р. румунський парламент ухвалив згадану нами „Декларацію парламенту Румунії щодо пакту Молотова-Ріббентропа та його наслідків для країни”, в якому зазначалося наступне: „В ім’я Румунського Народу, Парламент Румунії осуджує цей пакт як ab initio, як недійсний та неправильний. Такими самими мають вважатися й прямі наслідки таємних домовленостей між Сталіним та Гітлером…”.

На ці закиди та аргументи українська сторона відповідала роз’ясненнями, що міжнародно-правова система, яка визначала територіальну цілісність Румунії та України, а отже, й кордони поміж ними, не спирається на ці справді ганебні документи, а базується на чинних актах міжнародного права, створених країнами – учасницями післявоєнного врегулювання. Що ж стосується самих сталінських дій на початку Другої світової війни, Україна не може нести за них політичну та моральну відповідальність, та й сама засуджує його діяльність, оскільки зазнала численних втрат від сталінської політики. Зі свого боку, українська сторона висунула контр-вимогу до румунських партнерів по перемовинам – засудити окупацію українських земель румунськими військами у 1918 р. та ті домовленості Антонеску та Гітлера, які призвели до окупації значної території України в роки Другої світової війни.   

Незважаючи на такий несприятливий, загрозливий клімат у взаєминах, що формувались, на початку 1992 р. Румунія все ж таки визнала незалежність України. 1 лютого 1992 р. у Давосі (Швейцарія) відбулась зустріч президентів і міністрів закордонних справ України і Румунії, під час якої було підписано Спільне комюніке про встановлення дипломатичних відносин.

Проте територіальні питання не були зняті з порядку денного двосторонніх відносин. Румунська дипломатія обрала лінію на постійне нагадування про існування невирішених територіальних проблеми з Україною, адресуючи ці послання як самій Україні, так і міжнародному співтовариству. Її вона й надалі послідовно дотримувалась. Така наполеглива поведінка й тиск на офіційний Київ безперечно загострювали відносини між двома державами, свідченням чого стало відкладання підписання угод про українсько-румунський кордон. Упродовж 1993–1995 рр. румунська сторона надіслала до МЗС України декілька нот, оголосивши (в односторонньому порядку і з порушенням існуючих норм міжнародного права та відповідної процедури) Договір про режим радянсько-румунського кордону 1961 р. та Протокол про уточнення лінії проходження радянсько-румунського державного кордону від 1948 р. такими, що втратили чинність. В такий спосіб офіційний Бухарест в односторонньому порядку намагався дезавуювати договірно-правову базу українсько-румунського державного кордону з тим, щоб штучно створити ситуацію формування міждержавного кордону „із чистого листа”. Щоправда, водяними знаками на цьому зовні чистому листі проглядалися впізнавані контури Великої Румунії взірця 1918 р.

Далі буде…