dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Україна - Румунія - Молдова Тенденції розвитку транскордонної співпраці України та Румунії в контексті євроінтеграційних процесів (Частина 1)

Тенденції розвитку транскордонної співпраці України та Румунії в контексті євроінтеграційних процесів (Частина 1)

Наталія Ротар

Транскордонне співробітництво є однією з найбільш поширених специфічних форм міжнародної діяльності регіонів. Зважаючи на особливу політичну та економічну значущість, у зовнішньоекономічній діяльності прикордонних регіонів можна виділити три складові. Перша, яка визначає сутність транскордонного співробітництва, пов’язана з вирішенням суто місцевих проблем, зокрема підтримкою існуючих соціальних і культурних зв’язків населення прикордонних регіонів, прикордонної торгівлі, спільного вирішення комунальних та екологічних питань, надання медичних, освітніх та культурних послуг тощо. Друга складова обумовлена співробітництвом прикордонних територій у сфері спільного виконання загальнодержавних функцій, пов’язаних з транспортним сполученням, охороною кордонів та забезпеченням захисту національного економічного простору, запобіганням та ліквідацією наслідків стихійних лих. Третя складова пов’язана з прямою і посередницької зовнішньоекономічною діяльністю прикордонних територій, обсяги якої залежать від економічного потенціалу, структури господарства, розвитку міжнародної транспортної інфраструктури.

Зміст і динаміка транскордонного співробітництва визначаються загальним рівнем співпраці сусідніх країн і пов’язаними з ним проблемами безпеки держави. При усіх інших рівних умовах, більш сприятливі умови для транскордонної співпраці виникають тоді, коли країни межують найбільш розвиненими частинами. Рівень соціально-економічного розвитку прикордонних територій суттєво впливає на зміст транскордонної співпраці, різноманітність його напрямів і сфер. Тим самим, воно перетворюється на помітний фактор розвитку регіональної економіки. Показовою в цьому відношенні є трансформація міждержавних кордонів між країнами ЄС – з поглибленням європейської інтеграції вони поступово перетворилися на адміністративні кордони. Умовне зникнення кордонів усередині ЄС багато в чому стало результатом розвитку транскордонної співпраці на основі Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями від 1980 р. Згідно з Постановою Верховної Ради України від 14 липня 1993 р. наша країна приєдналася до цієї конвенції, яка сьогодні, разом з двома протоколами, є частиною національного законодавства. Згідно з пунктом 1, статті 2 конвенції «транскордонне співробітництво» означає будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними общинами або властями, які знаходяться під юрисдикцією двох або декількох Договірних Сторін, та на укладання з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей. Транскордонне співробітництво здійснюється в межах компетенції територіальних общин або властей, визначеної внутрішнім законодавством». Таке розуміння суті та функціональних особливостей транскордонного співробітництва надало специфіки діяльності транскордонних регіонів та транскордонних інститутів та стимулювало процеси європейської інтеграції.

Ще один документ – «Декларація Асамблеї Європейських Регіонів щодо регіоналізму в Європі» – визначає такі базові принципи транскордонного співробітництва: регіони мають активізувати на двосторонньому та багатосторонньому рівнях внутрішнє та транскордонне співробітництво поміж собою з метою здійснення спільних проектів; регіони, що мають спільні кордони, просуватимуть транскордонне співробітництво у відповідності з чинним внутрішнім законодавством та міжнародним правом; враховуючи внутрішнє законодавство та міжнародні угоди між державами, регіонам у межах їх повноважень буде надано право укладати транскордонні угоди; у межах законодавчих рамок кожної держави, яка має до цього відношення, регіони матимуть право створювати спільні дорадчі або виконавчі органи. Дії цих органів повинні підпорядковуватися процедурам компетентних судів так само, як і діяльність регіональних органів. Таким чином, характерними рисами європейського типу транскордонної співпраці є по-перше, широкий розвиток інституційного аспекту співпраці в умовах збереження досить жорсткого митного і візового режиму транскордонного руху для країн-нечленів ЄС; по-друге, широка участь в ньому органів державної влади та органів місцевого самоврядування на основі договорів з аналогічними територіальними органами влади сусідніх країн.

В країнах ЄС інституціоналізовано декілька форм транскордонного співробітництва: по-перше, це транскордонне співробітництво за принципом ad hoc, яке передбачає спільні дії територіальних громад або місцевих влад по обидва боки кордону, спрямовані на вирішення конкретної проблеми транскордонного характеру або співпрацю в окремих галузях, де вони мають спільні інтереси; по-друге, це міжрегіональні асоціації, метою яких діяльність в європейських інституціях у вигляді груп впливу та сприяння співробітництву, що ґрунтується на спільних інтересах, потребах і сподіваннях; по-третє – єврорегіони, що утворюються з метою узгодження спільних дій між територіальними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, що мають спільний кордон, які спрямовані на координацію взаємних зусиль і здійснення узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності у відповідності до національних законодавств і норм міжнародного права для розв’язання спільних проблем в інтересах людей, які населяють його територію по обидва боки державного кордону.

Для України основною організаційною формою транскордонного співробітництва є єврорегіони, практика функціонування яких в останні роки показала свою ефективність у справі ліквідації бар’єрів для вільного руху людей, товарів, послуг, капіталів. Сьогодні у Європі налічується понад 180 єврорегіонів і їх кількість продовжує зростати. Найбільш активно проблеми єврорегіональної співпраці між Україною та Румунією досліджують одеські та чернівецькі науковці. Зусиллями останніх, під керівництвом проф.. А.Круглашова один раз на три роки проводяться наукові конференції, на яких обговорюються політичні, економічні, культурні, інтеграційні та транскордонні проблеми у трикутнику Україна ¬– Румунія – Молдова.

У сучасній політичній науці сформульовано декілька інтерпретацій транскордонної співпраці та однієї з її базових форм – єврорегіонів. І. Студенніков характеризує єврорегіон як форму «транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, що мають спільний кордон, яке спрямоване на координацію їх взаємних зусиль і здійснення узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності у відповідності до національних законодавств і норм міжнародного права для вирішення спільних проблем і в інтересах людей, що населяють його територію по обидві боки державного кордону». Н.Луцишин використовує більш широке розуміння цього явища, інкорпоруючи в аналіз транскордонної співпраці поняття транскордонний регіон, яке визначає як наявність щонайменше двох територій різних країн, що мають спільний державний кордон, між якими встановились тісні виробничі і соціально-економічні зв’язки. Формалізації розуміння суті єврорегіону та транскордонного співробітництва з українського боку мав сприяти Закон України «Про транскордонне співробітництво», прийнятий 24 червня 2004 р., згідно з яким транскордонне співробітництво є спільними діями, спрямованими на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством. У свою чергу єврорегіон – це організаційна форма співробітництва адміністративно-територіальних одиниць європейських держав, що здійснюється відповідно до дво- або багатосторонніх угод про транскордонне співробітництво.

Ми погоджуємося з І.Студенніковим, що основною вадою цього закону є його моральна застарілість вже на момент прийняття: (1) закон фактично ігнорує роль транскордонного співробітництва як інструменту територіального/регіонального розвитку; (2) розробникам закону не вдалося подолати домінуючого серед українських органів державної влади різних рівнів погляду на транскордонне співробітництво як переважно інструмент економічної співпраці, адже явище транскордонного співробітництва є набагато складнішим і охоплює ширше, ні економічні питання, коло аспектів життєдіяльності мешканців прикордонних територій; (3) закон законсервував існуючі форми державної фінансової підтримки транскордонного співробітництва, а фактично її відсутність; (4) закон не враховує зміни механізму підтримки транскордонного співробітництва з боку ЄС, зокрема нових інструментів добросусідства і реформування відповідних програм Європейської Комісії – Phare/Tacis CBC та INTERREG – після оголошення повідомлень «Ширша Європа – сусідство: нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами» від 11 листопада 2003 р. та «Прокладаючи шлях для запровадження нового інструменту відносин з країнами-сусідами» від 1 липня 2003 р. Водночас, зауважимо, що позитивним моментом для забезпечення продуктивності транскордонного співробітництва є те, що суб’єктами транскордонного співробітництва визнаються насамперед територіальні громади, їх представницькі органи, і тільки потім місцеві органи виконавчої влади України, що взаємодіють з територіальними громадами та відповідними органами влади інших держав у межах своєї компетенції, встановленої чинним законодавством та угодами про транскордонне співробітництво.

Викладене вище розуміння суті та значення транскордонного співробітництва та єврорегіонів, визначимо тенденції розвитку транскордонної співпраці України та Румунії в контексті євроінтеграційних процесів. Становлення двосторонніх та транскордонних відносин між двома країнами відбувалося складно й суперечливо. На початковому етапі вихідним посилом румунських властей була теза про те, що східний кордон країни відсутній, оскільки кордон по Дністру був визначений СРСР в односторонньому порядку і нав’язаний під тиском зброї. Крім того, висловлювалася думка, що «румунсько-українські кордони не гарантовані міжнародними договорами, тому можуть бути переглянуті, оскільки на момент підписання документів Україна не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі в їх підписанні». Зрештою це призвело до відтермінування підписання будь-яких договорів про двосторонні відносини, який Україна та Румунія підписали у м. Констанца 2 червня 1997 р.

До Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, який став результатом тривалих і бурхливих дискусій політиків двох сторін, були включені положення про розвиток співробітництва, зокрема і у його транскордонних формах. Зокрема, згідно зі статтею 5 договірні сторони визнавали необхідність зміцнення та розширення співробітництва в рамках міжнародних організацій, включаючи регіональні та субрегіональні, а стаття 8 констатує, що «Договірні Сторони відповідно до положень Європейської Рамкової Конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями заохочуватимуть і підтримуватимуть безпосередні контакти та взаємовигідне співробітництво між адміністративно-територіальними одиницями України і Румунії, зокрема у прикордонних зонах. Вони також сприятимуть співробітництву між адміністративно-територіальними одиницями обох держав в рамках існуючих, а також новостворюваних єврорегіонів «Верхній Прут» і «Нижній Дунай», до участі в яких можуть запрошуватися адміністративно-територіальні одиниці інших зацікавлених держав. Договірні Сторони діятимуть в напрямку включення цього співробітництва в рамки відповідної діяльності європейських інституцій».

Саме цей конкретний запис став поштовхом до більш інтенсивного розвитку транскордонного співробітництва між Україною та Румунією переважно у єврорегіональній формі. Із залученням прикордонних регіонів двох держав створено та функціонує три єврорегіони. «Карпатський Єврорегіон» на момент створення (1993 р.) об’єднував прикордонні території України (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області), Польщі, Угорщини, Словаччини. З 1997 р. до складу «Карпатського єврорегіону» увійшли прикордонні повіти Румунії. Правовими підставами для оформлення діяльності Карпатського єврорегіону є Угода між органами державної влади та місцевого самоврядування «Про створення міжрегіональної асоціації Карпатський єврорегіон» та Статут асоціації, ухвалені 14 лютого 1993 р. у м. Дебрецені. Потенційними напрямками діяльності «Карпатського євро регіону» визначалися спільне використання енергетичних ресурсів; вироблення спеціальної політики щодо охорони довкілля; збільшення притоку іноземного капіталу; вироблення програм регіонального розвитку; виробництво конкурентноздатної продукції; сприяння практичному запровадженню місцевих ініціатив; розвиток транспортного зв’язку на території Карпатського Єврорегіону, подолання проблеми недостатньо розвинутої інфраструктури; розвиток сучасної економічної структури регіону; гармонійний розвиток людської інфраструктури; розвиток системи охорони здоров’я, соціального та культурного захисту; різнобічний розвиток туризму; зміцнення європейського та атлантичного співробітництва. Однак аналіз реальних досягнень засвідчує концентрацію зусиль на проведенні міжнародних ярмарок та виставок у містах регіону; інтенсифікації зовнішньоекономічних контактів між територіями; організації конференцій для обговорення спільних проблем п’яти країн; підтримці транскордонних ініціатив вищих навчальних закладів, зокрема утворенні Асоціації університетів Карпатського Єврорегіону; сприянні налагодженню комерційних зв’язків між підприємствами країн Карпатського Єврорегіону (заснування Асоціації карпатських торгово-промислових палат); налагодженні діяльності прикордонних переходів, будівництво моста через Тису на українсько-угорському кордоні; співробітництві з міжнародними структурами, зокрема з Комітетом економіки Європи при ООН, єврорегіоном «Maas-Rijn»; організації спортивних змагань.

Другим, за часом створення, став єврорегіон «Нижній Дунай», заснований 14 серпня 1998 р. в м. Галац (Румунія) на зустрічі керівників прикордонних регіонів України (Одеська обл.), Республіки Молдова (райони Вулканешти, Кагул, Кантимир) і Румунії (повіти Бреїла, Галац, Тульча). На початковому етапі функціонування єврорегіону за участю Одеської обл. та повітів Кагул (Республіка Молдова), Галац (Румунія) єврорегіон отримав фінансову допомогу від європейської співдружності у сумі понад 2 млн. екю відповідно до проекту TACIS для реалізації проектів відновлення, захисту та стійкого поліпшення екологічного стану озер Нижнього Дунаю.

Третім єврорегіоном, в межах якого відбувається транскордонне співробітництво між Україною та Румунією, є єврорегіон «Верхній Прут», створений 22 вересня 2000 р. в м. Ботошань (Румунія). Установчими документами єврорегіону є Угода про утворення єврорегіону «Верхній Прут» та Статут єврорегіону. Засновниками єврорегіону виступили Чернівецька область (Україна), Ботошанський повіт (Румунія), Сучавський повіт (Румунія), Белцький повіт (Республіка Молдова), Єдинецький повіт (Республіка Молдова). Починаючи з 15 жовтня 2003 р. до складу єврорегіону «Верхній Прут» входять Чернівецька та Івано-Франківська області з боку України, Ботошанський та Сучавський повіти з боку Румунії, Фалештський, Єдинецький, Глоденський, Окницький, Ришканський та Бриченський райони з боку Республіки Молдова. Європейським асоційованим партнером єврорегіону є федеральна земля Карінтія (Австрія). Згідно установчих документів, діяльність єврорегіону «Верхній Прут» розгортається за такими напрямками як розвиток і гармонізація торгівельних і економічних відносин; розробка нових проектів співробітництва; розвиток і впровадження передових технологій; екологічна безпека, попередження забруднень басейнів Дунаю, Прута, Сірету, Дністра і Чорного моря, попередження та ліквідація наслідків промислових аварій і стихійних лих, збільшення кількості екологічно чистих виробництв; гармонізація розвитку інфраструктур, енергетичних систем, транспортних та комунікаційних мереж; розширення співробітництва у сферах нормативно-правового забезпечення, науки, освіти, культури, спорту та молоді; охорона здоров’я населення, розвиток туризму і рекреаційної діяльності; забезпечення повної та справжньої рівності осіб, які належать до національних меншин.