dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Україна - Румунія - Молдова Під знаком лілії і зубра: становлення Молдавського князівства та формування його північних кордонів у другій половині XIV - на початку XVI ст. за даними писемних джерел і археологічними матеріалами

Під знаком лілії і зубра: становлення Молдавського князівства та формування його північних кордонів у другій половині XIV - на початку XVI ст. за даними писемних джерел і археологічними матеріалами

Під знаком лілії і зубра: становлення Молдавського князівства та формування його північних кордонів у другій половині XIV - на початку XVI ст. за даними писемних джерел і археологічними матеріалами

Питання формування території Молдавського князівства і входження до його складу земель між Сучавою та Дністром залишається одним з найбільш важливих і актуальних в історіографії, оскільки нерозривно пов’язано з фактом державного становлення та політичного розвитку середньовічної Молдавії. Дана проблема вже тривалий час вивчалася дослідниками різних країн (Д.Кантемір, Н. Йорга, К. Джуреску, Ш. Горовей, І.-А. Поп, Ш. Штефанеску, Т. Мурешану, П. Параска, М. Руссєв, В. Статі, Б. Тимощук, О. Масан, С. Пивоваров, М. Чучко та ін.), проте поступове розширення джерельної бази, в тому числі й виявлення нових археологічних матеріалів, дозволяє більш детально реконструювати події, що відбулися у другій половині XIV – на початку XVI ст. в окресленому регіоні.

Відомо, що становлення молдавської державності відбувалося в умовах, коли угорські та польські правителі прагнули поставити під свій політичний контроль сусідні східні території, в тому числі й землі Галицько-Волинського князівства, що залежали від монголо-татар. У 1340 р., після смерті князя Юрія-Болєслава, польський король Казимир ІІІ Великий (1333-1370) здійснив похід на Галич, оволодів Перемишлянською та Львівською землями. Проте після його повернення в Польщу до влади в Галичі прийшли бояри, які перед тим звернулися по допомогу до татар. Похід польських військ на Галицько-Волинське князівство в 1340 р. дав королю Угорщини Карлу І Роберту (1308-1342) сприятливу нагоду для наступу на території, розташовані на південний схід від Карпат. Приводом до походу стала мученицька смерть двох ченців-францисканців (міноритів) у Сіреті (1340 р.). У 1343 р. війська угорського короля Лайоша І (Людовіка) Анжуйського (1342-1382) продовжили воєнну кампанію проти татар та їхніх союзників на південнокарпатських землях. Перші зіткнення виявилися безрезультатними для королівських військ. Відновивши наступ на території східніше Карпат у 1345 – 1346 рр., угорці досягли успіху, відтіснивши татар до устя Дністра та Дунаю. Особливу роль у цьому відіграла перемога угорського війська на чолі з комесом секлерів А. Лакфі над татарами у битві поблизу Романа, що мала місце 2 лютого 1345 р. У 1347 – 1349 рр. Угорське королівство поширило свою владу й на східнороманське територіально-політичне утворення у долині Молдови, створивши там до моменту анексії поляками Галицької Русі оборонну “марку” на чолі з королівським намісником воєводою Драгошем із Джулешті.

У літописних джерелах виникнення Молдавської землі однозначно пов’язується з переходом Драгоша зі своїми людьми з Марамуреша за Карпати, в ході полювання на зубра. В інтерполяції Симеона Даскала до літопису ХVІІ ст. Григоре Уреке описується, як волоські пастухи з Марамуреша під час полювання опинились в районі сучасного м. Сучава, де знайшли пасіку русина Єцко, котрий повідомив їм, що “місця безлюдні… тут панують лише звірі й птахи… і простягаються вниз, до Дунаю, а вгору до Дністра і Прута, де межують з Країною ляхів… Зрозумівши ці слова, мисливці поспішили в Марамуреш, звідки вивели своїх людей у цей бік та інших побудили; оселились спочатку біля гір й поширились по Молдові вниз. А Єцко пасічник, як дізнався про поселення марамурешців, відразу ж попрямував і він в Країну ляхів, привів багато русинів й оселив їх по річці Сучава вверх і по Сірету до Ботошан”. Далі літописець повідомляє, що “серед пастухів, котрі потрапили в ці місця, був Драгош, який прийшов з Марамуреша, найповажніший з них. І вони поставили його старшим серед них”.

Цю легенду можна знайти і в інших молдавських книжників XVII – XVIII ст. Зокрема, в книзі Д. Кантеміра “Опис Молдавії”, написаній на початку XVIII ст. латинською мовою, зазначено, що “... Драгош, син воєводи Богдана, вирішив перейти гори у східному напрямі з трьомастами мисливців. Під час цієї мандрівки він випадково натрапив на слід дикого бика, якого молдавани називали зімбру. Переслідуючи його, мисливці спустилися до підніжжя гір. Улюблена собака Драгоша на кличку Молда гонила звіра, котрий кинувся до річки і там був уражений стрілами мисливців. Собака кинулася за зубром в бурхливу річку, і швидка течія її поглинула. На згадку про цю подію Драгош назвав цю першу на його шляху по цей бік гір річку Молдовою... і побажав, щоби на гербі нового воєводства було зображено голову дикого бика – зубра”. Загалом, наведені вище літописні оповідання про заснування Молдавії містять як реальні факти, так і пізніші легендарні нашарування, що потрапили до праць XVII – XVIII ст. з усної народної традиції.

У 1359 р. Карпато-Дністровський регіон охопило повстання проти угорської влади, спровоковане наступом королівської влади на традиційні форми місцевої автономії. Цей виступ підтримали волохи з Марамуреша, які об’єдналися під проводом воєводи Богдана з Кухи і виступили проти вірних королеві представників роду Драгоша.

Зазнавши невдачі в Марамуреші, Богдан з Кухи разом зі своїми прихильниками перейшов через гори у Молдавію. Вже у 1365 р. угорський король Лайош І змушений був визнати незалежність Молдавської землі. Сучасні дослідники, котрі вивчають проблему утворення Молдавської держави, загалом висвітлюють перехід воєводи Богдана з порівняно невеликою дружиною своїх прибічників (біля 100-200 сімей) як політичний акт, який поставив його на чолі руху молдавської знаті проти влади угорського короля. Усунувши від влади за підтримки місцевого населення й татар воєводу Балка, сина Саса та наступника Драгоша, Богдан зумів перетворити угорську військову марку на самостійне Молдавське воєводство, ставши його володарем.

За свідченням анонімної “хроніки Молдавії з Кракова”, cкориставшись усобицею між спадкоємцями Богдана Штефаном і Петром, польський король Казимир ІІІ Великий здійснив похід до Молдавії. Польський хроніст Я. Длугош датував цю подію 1359 роком. Румунський історик К. Резакевич, виходячи з повідомлення молдавської хроніки з Кракова, переносить її на липень 1368 р. Підтримавши Штефана, король Польщі хотів повернути собі території, які колись належали Галицькій землі. Проте “на планинах”, у букових лісах Шипинської землі, польські війська зазнали поразки від Петра, якого підтримав народ та угорці.

Близько 1369 року молдавський престол посів син Богдана воєвода Лацку. Заручившись підтримкою Польщі проти Угорщини, він прийняв у 1370 р. католицтво і заснував у своїй столиці Сіреті католицьке єпископство, був пожалуваний папою римським титулом “dux moldaviensis” (герцога молдавського). Проте бояри і народ Молдавії залишилися православними.

Тим часом, у 1370 р. в Польщі помер Казимир ІІІ і польським кролем став угорський володар Людовік. Новий суверен відторгнув від Польського королівства Червону Русь та приєднав її до Угорщини, призначивши управителем “Руського королівства” Володислава Опольського. Як васал угорського короля Володислав Опольський став просуватися на територію Середнього Подністров’я, на північ Шипинської землі. Чернівецький дослідник О. Масан припустив, що саме Володислав наказав збудувати замок поблизу с.Зелена Липа на Хотинщині та схожий з ним за системою укріплень Цецинський замок на правому березі Прута.

Просуваючись у південному напрямі, восени 1374 р. управитель “Руського королівства” здійснив похід углиб Молдавії і посадив на воєводський трон знатного молдаванина на ім’я Журж (Юрій). При цьому Володислав Опольський виходив, очевидно, з якихось династичних прав останнього. Можливо той був пов’язаний родинними зв’язками з правлячою молдавською династією Богданідів. Проте правління угорського ставленика тривало недовго. Заворушення, що спалахнули проти нього в Молдавії, які співпали з нападами литовських військ на Польщу, Галичину й Молдавію, змусили Журжа тікати із сім’єю до Львова. Можливо, що саме завдяки підтримці литовців у 1375 р. воєводою Молдавської землі став Петру Мушат, син воєводи Кості та княгині Маргарити Мушати, що був одружений на родичці князя Ягелли.

Певне світло на перебіг подій на землях Східнокарпатського регіону, зокрема, у межиріччі Дністра, Пруту та Сирету, проливають археологічні, нумізматичні та сфрагістичні матеріали, виявлені на городищах і поселеннях, датованих XIV ст., на горі Цецино, в Хотині, Карапчеві, Рідківцях, Рашкові, Шипинцях, Чернівцях та Зеленій Липі.

На особливу увагу серед цих пам’яток заслуговує уже згадуване нами вище городище в с.Зелена Липа. Знайдені на ньому археологічні матеріали вказують на неординарність цієї пам’ятки. Про це говорять наступні моменти.

По-перше укріплення городища. Вони складаються із 4 смуг (вали і рови), які захищали центральний майданчик городища. В цілому із напільного боку глибина оборони становила близько 380 м., а з боку кінця мису – 25 м. В оборонну систему входили також дві дерев’яні башти розташовані з обох кінців городища.

По-друге забудова центральної площадки (цитаделі) городища. На ній зафіксовані рештки великих дерев’яних будівель на кам’яних фундаментах, підсобних приміщень, конюшень тощо. Всі дослідженні споруди були дерев’яними, каркасно-стовбової конструкції, окремі, двоповерховими.

По-третє знайдені на городищі предмети озброєння та спорядження вершника і бойового коня, яких виявлено понад 200 екземплярів. Серед них наконечники стріл (болтів) арбалетів і луків, рештки пластинчастого панцира та кольчуги, холодна зброя (кинджал, бойові ножі-корди), деталі бойового ціпа, спорядження вершника (шпори) та бойового коня (вудила, підкови, підпружні пряжки, оздоблення вуздечки) тощо. Всі ці знахідки свідчать, що гарнізон городища складався із воїнів-професіоналів (піших і кіннотників), які були оснащені передовою та той час, європейською зброєю.

По-четверте нумізматичні матеріали. На пам’ятці знайдено 11 монет, які дозволяють визначити час існування та загибелі городища. Виявлені монети представлені 4 празькими обрізаними грошами відкарбованими при королях Яні І Люксембурзькому (1310-1346), Карлі І (1346-1378), двома мідними і двома срібними наслідуваннями монет Золотої Орди, датованих 60-ми роками XIV ст., срібним денарієм м. Аквілея, карбованим при Бернтранді (1334-1350) та срібним угорським денарієм Людовіка І (1342-1382). В цілому всі нумізматичні знахідки вкладаються в хронологічний діапазон 60 – 70-х років XIV ст. Цим часом, очевидно, й слід датувати період існування і загибелі городища.

По-п’яте сфрагістичні знахідки. Вони свідчать про державну приналежність гарнізону фортеці. На центральній площадці городища знайдена свинцева печатка-матриця для відтиску по воску. Вона дещо пошкоджена окислами. В її центрі зображено п’ятипелюсткову квітка (розетку), по колу йде напис на латинській мові. Чітко читається лише остання його частина „....WEWOD”, перша частина напису пошкоджена. Дослідження печатки ще не завершено, але можна припустити, що вона має відношення до династії Богданідів, у всякому разі це засвідчує вирізаний на ній геральдичний знак. На іншій підвісній печатці простежується “лілія”, один із гербових символів Угорського королівства та відкриті в’їзні ворота.

Всі наведені вище дані з городища, свідчать про його важливість (неординарність) серед військово-оборонних пунктів на землях Середнього Подністров’я. Час його функціонування співпадає із власне формуванням території Молдавського князівства з розрізнених земель і воєводатів, а знахідка монет та печатки може говорити про присутність в цій фортеці Володиславової залоги, яка перебувала на службі в угорського ставленика Журжа. Знищення укріплення було, мабуть, безпосередньо пов’язано з подіями приходу до влади в Молдавії Петру Мушата, вигнанням угорців та їхнього ставленика і опануванням молдавським військом прикордонних укріплень на рубежах Шипинської землі.

Наприкінці 1378 року Молдавське князівство повернулося під сюзеренітет Анжуйського королівського дому. Проте у 1382 р. помер король Людовік І, і угорсько-польський союз розпався, а після укладення польсько-литовської унії польським королем став литовський князь Владислав Ягелло. У 1387 р., після того як польське військо прогнало угорців з Галицької землі, побоюючись наступу поляків на Шипинську землю і Молдавію, воєвода Петру І Мушат (1375 – 1391 рр.) разом з боярами склали 26 вересня у Львові васальну присягу польському королю Владиславу ІІ та королеві Ядвізі. Шипинська земля залишилася за Молдавським князівством. Про це опосередковано свідчить факт визначення королем Владиславом у якості застави за позичені в господаря Петру гроші Покуття, що розташовувалося по-сусідству з Шипинською землею, яка відповідно належала Молдавії.

В іноземних джерелах кінця ХІV – ХVІ ст. Молдавське князівство фігурувало під назвою “Valachia Minor” (“Мала Валахія”), або “Богданія”. Так, учасник військової виправи короля Сигізмунда проти турків у 1396 р. баварський рицар Йоган Шільтбергер, розповідаючи про своє повернення з полону, зазначає, що “досяг одного міста, названого Сучава, яке є фортецею і столицею Малої Валахії”. Бургундський рицар Гільбер (Жильбер) де Ланноа, який у 1421 р., прямуючи з дипломатичним дорученням від герцога Бургундії та польського короля до турецького султана, побував у Молдавії, теж повідомляв, що, покинувши польський Кам’янець, “відправився через Малу Валахію по величезних пустках і зустрів воєводу Олександра, господаря вказаної Валахії і Молдавії, у одному його поселенні, названому “Cozial” (Сочав). Естергомський архієпископ гуманіст-далматинець Антон Вранчіч (Верантіо), який у 1549 р. мандрував Трансільванією та Молдавією, засвідчує, що молдавани “одержали від турецьких завойовників назву богданців, яка походить від воєводи Богдана, великого господаря”.

Загалом за період від Петру Мушата до Штефана Великого (1457 – 1504 рр.) правителі Молдавської землі розширили кордони країни “від гір і до моря”. Означена просторова формула використовувалася вже в офіційному титулі Романа І (1391 – 1394 рр.), брата та спадкоємця Петру І, який у пожалуванні Іоанашу Хороброму (1392 р.) величав себе “милістю Божою господар Іо Роман Воєвода, єдиний великий володар Землі Молдавської від гір і до берега моря”, а в 1393 р., приносячи васальну присягу королю Польщі, вжив титул: “Ми, Роман, господар Молдавії і спадкоємець всієї Країни влахів від гір і до морського берега”. Очевидно, що зазначена формула була тоді для молдавських воєвод принциповою, оскільки вказувала на досягнення ними в кінці ХIV ст. нового політико-територіального становища.

У ХVІІ ст. інтерполятор “Літопису Землі Молдавської” Г.Уреке Місаїл Келугер додав до опису створення держави відомості про поширення її меж до Дністра, а також вище від Чернівців, де вона сходиться з кордоном Польщі і з Черемошем. І хоча він переносив реалії свого часу на середину ХІV ст., вони загалом збігаються зі свідченнями іноземних книжників ХV – ХVІ ст. про те, що під владою господарів Молдавії на той час перебувала територія між Чернівцями на півночі й Чорним морем на півдні. Це промовисто засвідчували як сучасники-іноземці, так і пізніші молдавські книжники. Зокрема, трансільванський гуманіст Ніколас Олахус (1493 – 1568 рр.), згадуючи про кордони Молдавії, констатує, що “земля Молдавська межує на сході з Валаською землею, на північному заході – з Польщею, на північному сході її жителі відділені Поділлям від татар”. Архієпископ Антон Вранчіч (Верантіо) подає аналогічні свідчення щодо кордонів Молдавії: “…на сході [вона] межує з Чорним морем й устям Дністра, на заході – з Трансільванією і рікою Черемош та Карпатськими горами, на півночі з трьома Русями”.

Молдавський воєвода Олександр Добрий, коли вдруге (у 1411 р.) складав васальну присягу послам польського короля Владислава ІІ, домігся від свого сюзерена гарантій, що той “кривди не вчинить у нашій землі й у моїй отчині й у моїй в усій границі”. Тим часом укладена 15 березня 1412 р. в Любовлі польсько-угорська союзна угода передбачала, що коли б воєвода Молдавії не гарантував своєї участі у війнах угорського короля Сигізмунда проти турків і татар, то “королі Сигізмунд і Владислав, повинні разом [...] напасти на землю Молдавії, прогнати з неї цього молдавського воєводу і підкорити [її] нашій владі, а зайнявши, поділити між ними, королями, і розмежувати й урочисто визначити за вказаними нижче межами чи кордонами таким чином: що великі ліси, які називаються Буковиною, розташовані між цією землею Молдавії і Шипинською землею, починаючи від гір, або угорських королівських Альп, тягнучись уздовж Сирету до іншого, меншого, лісу, що називається Буковиною, аж до ріки Пруту, повинні бути поділені посередині або поділитися пополовині [...]. Коли ж означений Молдaван буде твердо й вірно виконувати накази, які йому видасть згаданий пан король Владислав стосовно допомоги і послуги нам (угорському королю Сигізмунду), тоді вся означена вище Молдавська земля залишиться йому, навіть після смерті одного з названих королів, упродовж п’ятиріччя”.

У 1431 р. Олександр Добрий вирішив змінити зовнішньополітичну  орієнтацію і, підтримавши литовського князя Свидригайла, вторгся на Покуття. Поляки відбили напад і захопили Шипинську землю. Лише в 1433 р. Владислав ІІ надав цю територію (“городи Цецин і Хмелев з тими волостями і селами”) як спадковий лен своєму новому васалу воєводі Штефану (Стецьку), сину Олександра. Польсько-молдавський кордон, описаний у акті васальної присяги, йшов від Пруту по р. Колачин між Снятином і Шипинцями, у північному напрямі, і простував поперек “поля Болохова” до села Потока, й далі тягнувся Дністром до моря.

Щодо польсько-молдавського кордону на правобережжі Пруту відомості в акті відсутні. З поселень над Черемошем король відписав Стецьку-воєводі тільки Вашківці, решта надчеремоських сіл перебувала тоді в складі “Руської землі”. Долина Черемошу відійшла до Молдавії лише після розгрому польського війська в “край Козмин буков” в жовтні 1497 р.

На мирних переговорах, що відбулися в квітні 1499 року, кроль Польщі Ян Ольбрахт (у відповідь на вимогу послів воєводи Штефана Великого відступити Молдавії Покуття) подарував, за словами літописця І. Некулче, голові молдавської делегації великому логофету І. Теутулу “такі села на кордоні: Руське Довгопілля, Путилу, Ростоки, Вижницю, Іспас, Мілієве, Вилавче, Карапчів, Замостя, Вашківці, Волоку […]. І кордон був встановлений по ріці Черемош”. У другій половині липня 1499 р. в Гирлові воєвода Штефан ратифікував мирний договір з Польщею, приєднавшись таким чином до польсько-угорської коаліції, спрямованої проти турків.

Отже, впродовж 40-х – 60-х років XIV на східних схилах Карпатських гір, в долині р. Молдови, утворилося й утвердилося східнороманське державне утворення, яке в молдавських джерелах фігурувало під назвою Земля Молдавська, а в іноземних Мала Валахія, або Богданія. У 70-х – 90-х роках XІV ст. територія Молдавського князівства значно розширилася, простягнувшись від “планин” Шипинської землі на півночі до “Параталазії” на півдні, що було закріплено не лише в титулуванні правителів країни, але й зафіксовано у різноманітних писемних джерелах та знайшло підкріплення в археологічних матеріалах. Подальше збільшення території країни відбувалося за рахунок інкорпорації спірних територій. Зокрема, на рубежі XV – XVІ ст., за результатами польсько-молдавської війни 1497 – 1499 рр., Молдавське князівство включило до своїх володінь Русько-Довгопільський окіл. Таким чином молдавсько-польський кордон у Карпатах остаточно стабілізувався по р. Черемош. Паралельно з територіальним зростанням Молдавської держави йшов процес її внутрішньої консолідації.