dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 24 Сентября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Україна - Румунія - Молдова Населення межиріччя Середнього Дністра, Верхнього Пруту та Сирету в другій половині V - X ст. н.е.

Населення межиріччя Середнього Дністра, Верхнього Пруту та Сирету в другій половині V - X ст. н.е.

Михайлина Л., Пивоваров С.

У сучасній вітчизняній історіографії важливе місце посідають питання стосовно історичного розвитку давньослов’янського населення сучасних українських земель напередодні утворення Київської Русі. В останні роки все більше уваги приділяється цій проблематиці на регіональному та мікрорегіональному рівні. До їх числа, де досить добре вивчені археологічні старожитності другої половини І тис. н.е. відноситься й територія Буковини.

Всебічне дослідження археологічного матеріалу із розкопаних пам’яток засвідчив, що за цей період, який охоплював близько 600 років у слов’янського населення регіону відбулися поступальні еволюційні зміни у всіх видах господарської діяльності, суспільно-політичних і культурних відносинах.

У другій половині V – VII ст. н.е. на даній території  проживали слов’янські племена, які залишили пам’ятки празької (празько-корчакської) культури. В регіоні старожитності культури зафіксовані у 50 пунктах.  Найбільша їх кількість зосереджена на обох берегах Пруту та його допливів, менше на правому березі Дністра, і лише поодинокі пам’ятки трапляються на берегах Серету.

Головною галуззю виробництва населення краю в цей час продовжувало залишатися землеробство, відоме тут ще з доби неоліту. Важливе місце в господарстві слов’ян належало і скотарству. Вони розводили велику рогату худобу, свиней, кіз, овець, коней, птицю. Займалися місцеві мешканці в той період й полюванням та рибальством.

На досить високому рівні розвитку знаходилося у місцевого населення й реміснича діяльність. Про це говорять знахідки залізних шлаків, які засвідчують існування металообробки. Аналіз залізних виробів із пам’яток регіону показав, що місцеві металурги й ковалі вміли отримувати сирцеву сталь, знали техніку загартування виробів і наварювання стальних частин на залізну основу. Наявність серед знахідок на поселеннях глиняних льячок, тиглів і предметів, переважно, прикрас із міді, бронзи та срібла, доводить наявність місцевої бронзоливарної справи. Значна кількість фрагментів глиняного ліпного посуду, виявленого у всіх розкопаних житлах, господарських спорудах і ямах, свідчить про його масове виготовлення мешканцями самих поселень. Такий вид виробництва відносився до домашнього ремесла.  Досить розвинутими видами домашніх промислів у слов’ян регіону були прядіння та ткацтво. Практично в кожному житлі знайдені глиняні пряслиця  від веретен, інколи зустрічаються глиняні грузила від вертикального ткацького верстата, ножиці для стрижки овець тощо. Тканини виготовлялися з овечої шерсті, волокон конопель та льону. Інші види домашнього виробництва представлені обробкою шкір і виготовленням із них одягу, взуття, поясів тощо. Не менш важливе значення в житті населення краю мали торгово-економічні зв’язки з населенням візантійських провінцій. Так, звідти надходили срібні і бронзові прикраси, предмети побуту, монети, гончарний посуд.

Слов’янські поселення другої половини V – VII ст. були неукріпленими, але розміщувалися у природно захищених місцинах, переважно поодаль від корінних берегів великих рік, серед ярів і лісів. Вони мали невеликі розміри,  групувалися у гнізда по декілька селищ, розташованих на невеликій віддалі одне від одного. На кожному такому поселенні одночасно існувало від 3 до 35 жител-напівземлянок та господарських будівель . Мешканцями таких селищ були представники родового колективу – великої патріархальної сім’ї, яка складалася з трьох і більше поколінь нащадків одного батька і управлялася старійшиною. До неї входили малі сім’ї, які являли собою сімейну общину з своїм двором та житловими і господарськими будівлями. Патріархальна сім’я була згуртованим колективом, мала уявлення про своє походження від спільного предка. У її спільному користуванні була певна ділянка орної землі, яка оброблялася всіма членами колективу, сільськогосподарський реманент, худоба, господарські приміщення. Індивідуальними були лише житла, що належали малим сім’ям, про що свідчать їх невеликі розміри.  

У цей період розпочинається процес виділення малих сімей у самостійні господарські одиниці, що вело до перетворення в подальшому родової общини у сусідську. Майно всіх членів патріархальної сім’ї у V – VII ст. було приблизно однаковим. Так, усі житла були близькі за розмірами і конструктивними особливостями, в них виявлено типові набори кераміки та речей. Жодне з них не можна визнати багатшим за інше. Проте знахідки скарбу дорогоцінного візантійського посуду у Великому Кучурові та монетної тезаврації з Хотина свідчать про початок майнової диференціації, очевидно, в середовищі родової верхівки.

Релігійні уявлення носіїв празько-корчацької культури у регіоні були тісно пов’язані з родовим ладом. Вони характеризуються як первісні політеїстичні вірування (язичництво). Вивчення накопиченого археологічного матеріалу показало, що система язичницького світогляду охоплювала всі сторони матеріальної та духовної культури слов’янського населення і знайшла відображення у певних артефактах. Зокрема, встановлено, що особливу культову роль відігравали житла-напівземлянки з печами-кам’янками, які були пов’язані з культом родинних духів. Важливу роль у житті місцевої людності мали предмети з орнаментально-знаковими та символічними зображеннями, як-то посуд, пряслиця, фібули, лунниці, круглі підвіски тощо. Із культом предків пов’язуються поховальні обряди та курганні і безкурганні могильники.

На думку дослідників р. Дністер в цей час розділяла слов’янський світ на два угруповання: східних і західних слов’ян. Отже, слов’янське населення межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра, очевидно, пов’язувалося із західними слов’янами. Аналіз археологічного матеріалу з пам’яток празько-корчацької культури в регіоні дозволив виділити їх прикарпатський (верхньодністровський) варіант. Останній послугував основою для складання східнослов’янського Хорватського „племінного” князівства.

На рубежі VII – VIII ст. празько-корчацька культура еволюційно переростає у культуру Лука-Райковецька, яка стала новим етапом в історичному розвитку населення регіону. Період існування культури характеризувався прогресивними зрушеннями в усіх галузях життєдіяльності, суспільних відносин та світосприйнятті місцевих мешканців.

Картографування пам’яток культури показало, що на території краю вони виявлені у 160 пунктах. Разом із збільшенням втричі кількості пам’яток, у порівнянні з попереднім періодом, значно розширюється ареал їх розповсюдження та інтенсивно заселяється межиріччя Дністра, Пруту і Серету. В цей час освоюються як береги великих рік, так і заліснені території.

Перш за все помітні зміни сталися у рільництві, де почала використовуватися парова система землеробства. Цьому сприяв ряд чинників, а саме поява багатьох нововведень. Серед них необхідно відзначити нові типи сільськогосподарських знарядь обробітку ґрунту, вирощування незнаних раніше видів зернових культур, інтенсифікація у розвитку тваринництва, прискорення розвитку ремесел і ріст щільності населення та складання нових соціально-економічних структур, що привело до обробітку одних і тих же орних земель. У цей час збір урожаю зернових уже здійснювали залізними серпами більш досконалої форми, вигин леза яких наближався до сучасних, що поліпшувало процес жнив. Зміни торкнулися і жорнового поставу.

Новий етап простежується і в розвитку скотарства. Значно зростає його питома вага у господарстві, а кількість домашніх тварин у порівнянні з попереднім періодом збільшується майже втричі. Склад стада залишався таким же, проте в ньому на одних поселеннях переважала велика рогата худоба, а на інших – свині. М’ясо тварин усе більше починає використовуватися в харчуванні, при цьому зростає кількість молодих і напівдорослих особин, які вживалися в їжу. Разом із тим скотарство стає більш продуктивним. У цей період закладаються основи молочного господарства, про що говорять знахідки мисок-цідил, які слугували для виготовлення сиру. Підвищення продуктивності скотарства у значній мірі було пов’язано з його переходом до стійлового утримання худоби і забезпечення її фуражем на зимовий період.

Певну роль у господарській діяльності слов’янського населення продовжували відігравати полювання та рибальство, але їх обсяги значно зменшуються.

Позитивні зміни у розвитку землеробства і скотарства торкнулися й інших галузей господарської діяльності місцевого населення, перш за все ремесла. Окремі галузі останнього не тільки значно розширюються і спеціалізуються, а й опановують нові види технологій та прийомів обробітку сировини.

Якісні зміни в даний час простежуються у розвитку слов’янської металургії та металообробітку. Зростання обсягів виробництва заліза привело до збільшення кількості та асортименту  виробів, особливо знарядь праці.

Певний прогрес простежується і у виготовленні виробів із кольорових металів. У цей період з’являються нові типи прикрас (скроневі кільця, лунниці, персні, підвіски, поясні накладки, пряжки, гривни тощо), ускладнюється технологія їх виробництва. Як і вироби з чорного металу, предмети з міді, бронзи та срібла робилися фахівцями-ремісниками, позаяк їх виготовлення вимагало застосування складних технологічних схем, значного обсягу знань і досвіду, володіння певною кількістю прийомів та навичок. Це було під силу професійним ремісникам, для яких робота з металом було основним заняттям.

Нові тенденції простежуються і у місцевому керамічному виробництві. На рубіж VIII – IX ст., або початок ІХ ст. припадає освоєння слов’янами технології виготовлення глиняного посуду на гончарному крузі. Гончарний посуд, представлений переважно горщиками, орнаментувався комбінаціями прямих і хвилястих ліній, які часто вкривали майже всю їх площу. Виготовлення гончарного посуду було під силу лише ремісникам-професіоналам, які мали необхідні знання та досвід.

Про розвиток інших видів ремесел отримано значно менше археологічних даних. Не викликає сумнівів розвиток будівельного ремесла і обробки деревини. Спорудження житлових і господарських будівель, оборонних споруд, виготовлення меблів, знарядь праці вимагало використання великої кількості дерева, проте знаряддя праці, пов’язані з цим видом діяльності, майже відсутні.  

Продовжували розвиватися у місцевих слов’ян і різноманітні домашні промисли, такі як прядіння й ткацтво, що підтверджують знахідки пряслиць від веретен практично у кожному слов’янському житлі. В цей період поряд із глиняними набувають поширення кам’яні пряслиця, виготовлені з мергелястої крейди. Поклади останньої зосереджуються переважно на Волині.

Схожа картина спостерігається й у розвитку шкіряного виробництва, яке також носило домашній характер. Його існування засвідчують часті знахідки на пам’ятках регіону залізних ножиць і шил, кістяних скребел, лощил, трапецієподібних лопаточок, „тупіків”, „утюжків”, „коньків”, кістяних проколок, голок, які традиційно пов’язують із вичинкою, розкроєм і зшиванням шкіряних виробів.

Прискорення розвитку землеробства і ремесел у населення межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра сприяли розширенню торгово-економічних зв’язків. Імпортні товари в регіоні представлені продуктами, які привозилися в амфорній тарі з придунайських візантійських провінцій і поселень Північного Причорномор’я.

Аналіз розвитку сільського господарства, ремесел і торгово-економічних зв’язків слов’янського населення Буковини у VIII – X ст. показує, що тут сталися суттєві зрушення у головних галузях виробництва. В цей період відбувся перехід до парової системи землеробства, зріс потенціал скотарства, розпочалася спеціалізація ремесла, з’явилися ремісничі поселення і розширився торговий обмін. Усе це свідчить про вдосконалення економіки місцевого суспільства, складання нового типу господарства, в якому всі компоненти перебували у тісному взаємозв’язку один з одним. Успіхи в розвитку економіки сприяли демографічним зрушенням і поступальним перемінам у соціально-політичній організації місцевого населення.

У VIII – X ст. змінюється чисельність і структура слов’янських гнізд-поселень. У центрі кожного з них споруджувалося городище, яке укріплювалося земляними валами і ровами та дерев’яними захисними спорудами різної конструкції. Городища влаштовувалися з урахуванням захисних властивостей рельєфу і розміщувалися, головним чином, на високих мисах. Вони були надійними схованками на випадок зовнішньої загрози, разом із тим, вони відігравали функцію общинних центрів, де здійснювалися основні громадські заходи й культові церемонії та обряди. Слов’янські городища в регіоні зафіксовані в 31 пункті.

Гнізда поселень VIII – X ст. мали набагато складнішу структуру, ніж їх попередники. До них входили городища, поселення, могильники, святилища тощо. Показовим у цьому плані є Чорнівське гніздо поселень, яке мало природні кордони і складалося з поселення общинного центру, городища святилища, курганного могильника і десяти поселень.

За класифікацією розробленою Б.О. Тимощуком, городища VIII – X ст. поділяються на городища-общинні центри (сховища, адміністративно-господарські центри і святилища) та городища-феодальні центри (князівські (державні) фортеці, феодальні замки). Спорудження слов’янським населенням межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра городищ різних типів говорить про ускладнення структури місцевих общин і виділення спеціальних центрів, які відігравали важливу роль у житті громади конкретного гнізда поселень. Картографування гнізд-поселень показує, що їх у регіоні було 26. До кожного з них, крім городищ, входила різна кількість поселень (великих, середніх і мініатюрних).

В той же час простежуються еволюційні зміни в самій слов’янській общині, яка продовжувала залишатися патріархальною. Збільшення кількості поселень гнізда і їх розосередження на значних відстанях від городищ свідчить про більшу економічну самостійність патріархальних сімей. Простежується також виділення із общини малих сімей, які вели самостійне господарство. Археологічним показником цього процесу є наявність мініатюрних селищ, які розміщувалися на території гнізда. В цілому, гніздо поселень у цей період можливо ототожнювати із „вервью” „Рускої Правди”. Цим терміном позначалася територія общини, а терміном „мир”, очевидно, її населення.

Аналіз даних про кількість жител на поселеннях і кількість останніх у гніздах дозволили приблизно підрахувати чисельність населення одного гнізда. На думку Б.О. Тимощука, в одному гнізді поселень у VIII – IX ст. проживало близько 350-400 чоловік. Отже, загальна чисельність населення регіону краю становити в цей період близько 9 – 10 тисяч чоловік.

Детальне вивчення матеріальної культури місцевого населення дало змогу виділити локальні особливості серед пам’яток Буковини. Так, простежуються відмінності (мікрорегіональний рівень) по багатьох параметрах культури між старожитностями Середнього Подністров’я та Верхнього Попруття і Буковинського Прикарпаття. Разом із тим ці відмінності є і між названими мікрорегіонами та ареалом культури в цілому (регіональний рівень). Подібні локальні особливості пов’язуються з „племінними” княжіннями: полян, древлян, дреговичів, словен, сіверян, хорватів, тиверців та інших, які згадуються на сторінках „Повісті временних літ”.

Так, для мікрорегіону Верхнього Попруття і Буковинського Прикарпаття властиві локальні особливості у кераміці та формах і конструкції оборонних споруд городищ. Зокрема, для кераміки характерні домішки крупнозернистого піску до складу тіста, з якого виготовляли гончарний посуд. Відмінності помітні в орнаментації горщиків, де зустрічаються не тільки комбінації з горизонтальних і хвилястих смуг, а й прикрашання посуду вертикальними і скісними лініями. Тут переважають городища, система оборони яких складалася з декількох рядів ровів і валів. При спорудженні останніх застосовувалися крепіди (спеціальні конструкції з дерева, каміння і глини, якими підсилювалася зовнішній бік валу. Слов’янські старожитності цього мікрорегіону пов’язуються дослідниками зі східними хорватами.

Особливостями слов’янських пам’яток Середнього Подністров’я є домішки до глиняного тіста кераміки піску й слюди. Відмінна в мікрорегіоні й форма укріплених поселень, яка представлена переважно невеликими круглими чи овальними в плані городищами, укріпленими земляними валами й ровами. Археологічні пам’ятки з такими ознаками відносяться до старожитностей тиверців.

Отже аналіз слов’янських старожитностей другої половини І тис. н.е. з території межиріччя Середнього Дністра, Верхнього Пруту та Сирету дозволяє констатувати, що на землях регіону проживали носії празько-корчакської культури, яка еволюційно розвинулася в райковецьку культуру. Археологічні матеріали засвідчують поступальний розвиток господарства і суспільних відносин у місцевих племен, розклад родового ладу та зародження класових відносин. Еволюційні зміни простежуються і у світогляді місцевого населення. Особливості в матеріальній культурі дозволяють стверджувати, що в регіоні мешкало населення, яке пов’язується із тиверцями та східними хорватами.