dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Украина и Россия Сутнісні концептуальні аспекти побудови відносин з Російською Федерацією? (Частина І)

Сутнісні концептуальні аспекти побудови відносин з Російською Федерацією? (Частина І)

Євген Камінський

(Або що усвідомив Барак Обама і чого не сприйняв Віктор Ющенко)

В рамках глобальної фінансово-економічної кризи 2008-2010 років, приходу до влади в Сполучених Штатах Б.Обами, а в Російській Федерації – Д.Медведєва, низки проявів нездатності Євросоюзу здійснювати спільну зовнішню і безпекову політику, очевидного зростання ролі Китаю, Індії, Бразилії, перспективи змін у форматуванні міжнародної системи, появи нових поглядів на світ-систему в умовах підтверджуваної багатьма аналітиками системної кризи капіталізму євро-американського зразка, перемоги на президентських виборах в Україні В.Януковича потребує політологічного переосмислення українська перспектива розвитку. Але її вимірювання неможливе без ретельного врахування багатьох сталих зовнішніх факторів становлення і поступу нашої держави після одержання незалежності. Першою чергою, йдеться про практичне позиціонування Заходу і Російської Федерації щодо нашої держави.

Вважаю, що з розпадом СРСР міжнародна система одразу стала нестаціонарною, тобто некерованою, хиткою, здатною до несподіваних поворотів. Після зрозумілої всім епохи холодної війни і системного протистояння соціалізму і капіталізму постали часи розгубленості, що вилилося у тимчасове, жодним чином не формалізоване у міжнародному праві підпорядкування інших акторів глобальній стратегії США та їхніх європейських союзників.

Для України чи не головним у сенсі помилковості оцінок стало сприйняття Російської Федерації новою незалежною державою. Воно посилювалося різким послабленням статусу Росії у світі. Попри збереження ядерного статусу і постійного членства в Раді безпеки ООН, на таке позиціонування впливали демократична риторика президента РФ Б.М.Єльцина, пропозиція Москві приєднатися до НАТО, відносна відкритість держави для зовнішнього світу, падіння національної економіки тощо. На певний час в Україні випало з уваги те, що на Заході і у зовнішньому світі загалом СРСР асоціювався з Росією.  Помилкове віднесення Росії до категорії нових акторів міжнародної системи стало базовою причиною для несподіваності її великодержавного відродження з приходом до влади В.В.Путіна. З висоти сьогоднішнього історичного знання можемо стверджувати, що за умови початкового розуміння різкої відмінності між новими незалежними державами і Росією як спадкоємцем царської імперії і СРСР вдалося б не допустити багатьох помилкових рішень і дій української влади.             

Згідно з авторською концепцією у цьому контексті далі зберігає свої впливи такий  важливий для України та її майбутнього елемент проблеми, як поведінка переможених у холодній війні. Адже Україна, безумовно,  належить до їх числа. Нас перемогли, а не ми перемогли. Принаймні так виглядала ситуація після розпаду СРСР. За існуючими політико-правовими принципами життя міжнародного співтовариства націй Україну Захід цілком правомірно відніс до суб’єктів, над якими він здобув перемогу. Нам диктували форми поведінки, нас повчали, від нас вимагали, але нас практично не розуміли або ж вважали нерозумними учнями.  Водночас для Заходу СРСР фактично асоціювався з Росією, а неросійські республіки Радянського Союзу з цієї причини сприймалися у загальному вимірі перемоги над комуністичною імперією. В інформаційному та новинному ряді західних  засобів масової інформації СРСР практично повністю асоціювався з Росією, що високою мірою спричинилося до деструктивних уявлень про ситуацію на пострадянському просторі після розпаду комуністичної системи.

Ситуація склалася так, що всередині України реальними переможцями стали ті, хто з погляду західного співтовариства націй мав би програти у протистоянні холодної війни. Спочатку з точки зору боротьби за владні повноваження, а поступово і у більш широкому контексті масового сприйняття українська національна ідея з притаманним їй органічним верховенством демократії не перемогла у 1990-ті роки. Тепер же, у першій половині 2010 року, маємо достатні підстави говорити про окремі сутнісні прояви повернення Української держави у «зону геополітичної і геоекономічної відповідальності» Російської Федерації. Такий стан став наслідком безвідповідальності політичного керівництва держави, починаючи з 1992 року, коли влада залишилися в руках тих, хто її мав і в часи існування Української РСР.  А це спричиняло сприйняття  нашої держави у західних демократіях якщо не у якості потенційного ворога, то принаймні джерела серйозних небезпек. З іншого боку, реальні російські політичні лідери на певний час всього лише почали очікувати свого повернення до Кремля для відтворення в нових умовах домінування Москви на просторах колишнього СРСР.

Відтак, саме за умов втрати національної ідеї, українське керівництво фактично без жодних передумов просто віддало частку зброї масового знищення Росії. Тій самій, якій сьогодні той же Захід фактично потурає у відтворенні великодержавних тенденцій та  використанні енергетичних ресурсів в політичних цілях. Не заперечуючи права цієї великої держави на розробку й реалізацію власних стратегій поведінки у світі, виокремлюємо інше, більш суттєве. Мається на увазі, по-перше, недооцінка Заходом можливості відтворення полюсів протистояння авторитаризму і демократії у Євразії, по-друге – фактичний відступ демократичного поступу на всьому пострадянському просторі при мовчазному спостеріганні євроатлантичної спільноти.

Не було помічено, що практично одразу після розпаду соціалістичного блоку і розчленування СРСР на 15 нових суверенів міжнародних відносин  стали ясними вирішальні складові двоєдиного російського політичного світосприйняття:

- Російську Федерацію за більшістю критеріїв не можна відносити до категорії нових незалежних держав, її слід розглядати в рамках продовження відомої державно-політичної та політико-ідеологічної традиції, що базується на верховенстві принципу регіонального гегемонізму з претензіями на передові ролі у світовій політиці.

- Відтак головне уже від 1990-х років для російських еліт полягало у якомога швидшому відновленні статусу великої держави на міжнародній арені з усіма притаманними їй рисами, починаючи від ролі гегемона в регіоні і завершуючи ключовими важелями впливу на глобальні рішення.

Політична ідеологія Б.Єльцина і його урядової команди молодих «реформаторів» формально чи радше декларативно включала в себе поступове впровадження елементів євро-американської моделі демократичного розвитку як способу реалізації цієї ідеї через входження у так зване західне співтовариство націй. Для обґрунтування такого курсу в очах суспільства часом застосовували порівняння з часами Петра І та його «вікном в Європу». Всерйоз розглядалася навіть можливість входження Російської Федерації до Організації Північноатлантичного договору. Розгублений від несподіваного розпаду СРСР російський політикум у 1990-ті роки тільки зовні виглядав настільки покірним революційній владі Єльцина, що демонстрував готовність до такого перебігу подій. Під загрозою люстрації і у світлі побоювання розслідувань правопорушень у радянські часи тимчасово відійшли у тінь колишні формальні і неформальні лідери КДБ СРСР. Окремі з них невдовзі  разом із переважною більшістю колишніх радянських управлінців  зайнялися пошуками свого місця у дикому капіталізмі тих часів, чому сприяла досі не розглянута історія із «розчиненням» у повітрі бюджетних і партійних коштів СРСР/КПРС. Врешті, після того як їм вдалося відновити свої можливості політичного впливу через встановлення потужного прямого і опосередкованого контролю над основними багатствами Росії, вони «переварили» дефолт 1998 року і почали проявляти свій реальний світогляд. На практичному рівні першим став проект «наступник». На той час вже важко хворому Б.Єльцину з різних причин не забракло обережності, аби не протидіяти потужним закулісним гравцям.      

Так у стислому вигляді виглядає етап переходу Російської Федерації від приниження 1990-х років до спроби відтворення нової наддержави. Але зрозуміти те, що відбувається нині вже у поданні третього російського президента, повною мірою у всіх деталях і нюансах  неможливо без  бодай настільки ж стислого ретроспективного погляду на політичну історію перших років після завершення Другої світової війни.  

...1946 року молодий американський дипломат Джон Фішер на основі осмислення знань, одержаних в університеті та досвіду дипломатичної роботи у Києві та Москві, написав книгу «Чому вони поводяться як росіяни». Поштовхом для реалізації творчого задуму послужило рішення Й. Сталіна фактично одразу по війні відмовитися від розвитку партнерських відносин із США як головним союзником у боротьбі з нацистами.  З висоти нинішнього історичного знання можна стверджувати, що комуністичний «вождь» прийняв для себе рішення не допустити падіння створеної КПРС політичної системи, що могло статися під впливом світоглядних змін у середовищі мільйонів рядових бійців Червоної (Радянської) армії, які побачили і частково сприйняли інший спосіб життя. Побачивши у цьому реальну загрозу своїй владі, Сталін мобілізував весь державний і партійний механізм на недопущення навіть мінімальних змін у створеній за 30 років цілковито авторитарній системі. З іншого боку, він керувався певним сплеском лівих партій і політичних рухів у Західній Європі як одного з наслідків перемоги СРСР над гітлерівським нацизмом. Засобом він обрав боротьбу із очолюваним Америкою Заходом за політико-ідеологічне домінування у так званому третьому світі.  Поранений гігант, яким був СРСР за визначенням Фішера, був готовий на все, у тому числі на крайнощі, також і задля забезпечення і зміцнення політичного контролю в країнах Східної Європи, які потрапили у зону радянської відповідальності після рішень Ялтинської і Потсдамської конференцій з питань післявоєнного врегулювання.

...Закономірним виглядає, що журнал «Ньюсуїк» у жовтні 2009 року провів пряму паралель між позиціонуванням Кремля 1946-47 і 2008-09 років. Фактично ставиться знак рівності між  тогочасним внесенням розколу в європейську спільноту через втягування низки країн східної частини континенту у соціалістичний експеримент і добре організованим і виконаним розколом Грузії 2008 року із створенням двох маріонеткових режимів на території цієї закавказької незалежної держави.

Можна сперечатися з американським автором стосовно масштабів порівняння, але суть від цього вирішальним чином не міняється.

Важливішим є те, що напевне саме через бажання «вирівняти масштаби» політичний оглядач популярного у світі журналу ставить кілька запитань сутнісного характеру:

- З яких причин російський президент Д.Медведєв, котрий поводиться як відповідальний лідер на засіданнях великої вісімки і відповідально пропонує партнерам нову архітектуру європейської безпеки, разом з тим погрожував розміщенням ракет у Калінінграді безпосередньо поблизу польських кордонів?

- Як сталося, що Медведєв водночас підтримує можливі санкції міжнародного співтовариства націй щодо Ірану і  продовжує поставляти до цієї держави протиракетні системи, будує АЕС і постачає підводні човни?

- Якою є загальна логіка сучасної стратегії Кремля на міжнародній арені?

З відповіддю американського  фахівця сперечатися по суті неможливо. Адже вона точна. Він чітко пише, що очевидні суперечності у поведінці російських лідерів на міжнародній арені на кінець 2009 – початок 2010 років немає підстав вважати проявом іманентного зла чи дій за імперською інерцією. Це, за його визначенням, всього лише прояв специфічного національного світогляду. Відтак, щоб реалізовувати захист національних інтересів іншої держави у відносинах з Російською Федерацією обов’язково необхідно виходити з цього висновку і на ньому базувати свої плани. Вони можуть реалізовуватися двома шляхами:

- через спробу змінити російський світогляд, що формувався щонайменше від часів Московського князівства,

- або на основі врахування іманентності цього світогляду і неможливості його зміни.

Другий із окреслених підходів видається оптимальним, оскільки у першому випадку йдеться про умовний, але реальний національний політичний  «генокод». Саме таким чином у російському менталітеті глибоко вкорінена переконаність у тому, що Росія, у якій формі вона не існувала б і який би державний устрій не домінував би у ній на певному етапі історичного розвитку, може бути тільки гегемоном у регіональних справах і гравцем високого рівня у світовій політиці.

Виглядає так, що Барак Обама став першим в новітній історії президентом, котрий не тільки зрозумів це, але й поклав в основу свого стратегічного підходу до побудови дво – і багатосторонніх відносин, базованого на так званому перезавантаженні. Слід врахувати, що вийти на такий рівень сприйняття ситуації йому допомогла не тільки і, можливо, не стільки здобута освіта і особистий досвід у політичній діяльності, скільки порівняння американського і російського позиціонувань.

І справді ще раз мусимо погодитися з американським автором, котрий пише: «Поговоривши сьогодні з росіянами на будь-якому рівні життя про те, яким вони бачать місце своєї країни у світі, ви одразу почуєте від них слово «повага».  

Далі він відзначає, що згадка про історію викликає буквально потік закидів Америці, суть яких у тому, що вона роками спричиняє економічні труднощі і політичний хаос. І знову-таки, важко заперечити наведене у статті американського оглядача посилання на слова М.Горбачова, який свого часу заявив, що розпад Радянського Союзу спричинив у американців думку про те, що Росія більше не є значимою, не є партнером і нічого не значить для Америки. У формулюванні української політики щодо Російської Федерації слід обов’язково зважати й на такі елементи:   

Приниження. Ось яке почуття пронизувало російський істеблішмент і суспільство у період між 1980-м і 2000 роками після падіння Берлінського муру, поразки в Афганістані, розпаду ідеологічної імперії, втрати цілої низки сателітних країн у Східній Європі, проявів внутрішнього сепаратизму (не тільки на Північному Кавказі), економічної деградації і фінансового дефолту. На рівні політичного «генокоду» такі приниження викликали цілковиту готовність підтримати такого лідера, котрий зуміє відтворити гегемоністську традицію. Схоже, що першими усвідомили такий стан російського суспільства та його еліт колишні високопосадовці та аналітики Комітету державної безпеки СРСР.  Закономірність цього вже не заперечуваного ніким факту не викликає сумнівів з огляду на очевидні наслідки спеціальної «селекції» при підборі кадрів до цієї організації. Їхній висуванець, що ним став В.Путін, насправді був повністю готовий виконати відповідну місію відтворення російського гегемонізму, оскільки виховувався у середовищі, буквально враженому ідеєю про те, що вони завжди жили і мають жити у наддержаві. Еліта КДБ, у тому числі середньої ланки, до якої відносився В.Путін у радянські часи, зазнала суттєвого, але, як виявилося, не смертельного удару з розпадом СРСР. Вона не примирилася з новою ситуацією і впродовж десятиліття накопичувала потенціал відтворення.  

І тут постають додаткові два питання. Історичне і поточне, але обидва рівні за своїм значенням для сучасного оцінювання перспектив російського курсу на міжнародній арені:

1. Що ж сталося з тими російськими експертами і аналітиками, які у 1990-ті роки, як здавалося, жорстко відстоювали умовний принцип, що Росія зможе повернути свої впливи на так званому пострадянському просторі і у світі загалом, якщо стане на шлях розвитку за стандартами європейської демократії і власним успіхом на цьому шляху поверне собі авторитет та політичну гегемонію?  

2. Чи захоче і, головне, чи зможе відомий на Заході своїми ліберальними поглядами представник нового покоління політиків Д.Медведєв відмовитися від політичної традиції, базованої на окресленому вище «генокоді»?

Відповіді і тепер не виглядають простими і цілковито очевидними. Однак спробуємо розглянути перебіг подій та їх перспективу у заданому американським оглядачем вимірі.

Далі буде...