dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Украина и Россия Україна в геополітичних комбінаціях ХХ ст (Частина 2)

Україна в геополітичних комбінаціях ХХ ст (Частина 2)

Микола Горєлов

(продовження)

Український народ у процесі його розвитку в складі різних імперій супроводжували, з одного боку, вироблення відносної національної єдності, а, з іншого — певні відмінності у психіці, культурі, політичному та економічному способах життя.

Протягом  століть Галичина, Підкарпаття і  Буковина належали до іншої держави, до іншої церкви, ніж Велика Україна, і жили під іншими (польськими, німецькими, угорськими, румунськими) культурними впливами. М.Грушевський зазначав, що якби Галичина і Велика Україна не піклувалися кожна про зближення, то за 20–30 років вони утворили б дві різні національності на єдиній етнічній основі, як серби і хорвати — дві частини сербського племені, що внаслідок політичних та релігійних обставин спромоглися розійтися до повного відокремлення. Наддніпрянці — це переважно люди східноєвропейської культури і свідомості. Вони, хоча і відрізняються від росіян, проте з останніми їх єднає дуже багато: спільність історичної долі, війни, трагедії і преремоги, релігія і культура, оскільки 10–12 і 7–8 поколінь українців відповідно на Лівобережній і Правобережній Україні формувалися разом з росіянами і у складі Російської імперії. В той же час — слушно відзначає академік НАН України Ю.Пахомов, — у Великій Україні, на противагу Росії, віками формувався індивідуалізм. Тут в більшій мірі, ніж в Росії, культивувалася приватна власність, кріпацтво було менш пригноблюючим й існувало не так довго. Соціальні відносини характеризувалися більшою демократичністю. Інтенсивною, як і в Росії, була взаємодія української культури й інших культур. Але тут, на відміну від Росії, мав місце не стільки синтез та ефект синергії, скільки конформізм, який компенсувався культом благоустрою.

Цивілізаційні підвалини галичан і підкарпатців генетично формувалися під впливом  західноєвропейської — австро-німецької, польської та угорської культур, звичаїв і традицій. Західні українці зазнали багатовікової асиміляції і виробили навіть типово західноєвропейські, щоправда з українським підгрунтям, культурні, релігійні та побутові традиції.

Переслідування  російським царизмом всього українського перенесло центр національного  руху з Києва до Галичини. Це мало подвійне значення. По-перше, літературна мова вироблялася на основі західноукраїнського діалекту, а не полтавського чи київського, тобто більш далекого від російських говірок. По-друге, польська мова, а не російська, стала джерелом нових абстрагованих і наукових словоутворень. Двоякий вплив на формування української цивілізації в Галичині мав і факт її багатовікового розвитку у складі Польщі. З одного боку, дискримінація галичан поляками як меншовартісної нації, на відміну від нівелюючого інтернаціоналізму російської імперської політики, яка довгий час вважала українців «теж росіянами» й допускала їх до російської дворянської адміністративної еліти, змушувала галичан зберігати в усіх історичних катаклізмах «український дух» завдяки своїй близькості до Заходу та опорі на уніатську церкву. Хоча слід зауважити, що католицька церква, яка утворила культурну спільність Західної Європи, де історично опинилась і Галичина, відвела останній роль своєрідного посередника між Сходом і Заходом. З іншого ж боку, західноукраїнська інтелігенція зберегла типові риси польсько-шляхетського панства, зокрема схильність до диференціації своїх земляків на «верхи» та «низи».

На кінець тридцятих-початок сорокових років минулого століття в цивілізаційній історії України, яка попри зовнішні атрибути державності все більшою мірою перетворювалася на одну з провінцій сталінської сатрапії, відбулася ще одна знаменна подія. Після укладення 23.08.1939 р. «пакту Ріббентропа-Молотова» та секретних протоколів до нього про розподіл сфер впливу між СРСР і Німеччиною, Червона армія 17 вересня 1939 р. розпочала свій т.зв. «визвольний похід» проти Польщі в результаті якого Західна Україна і Західна Білорусія увійшли до складу СРСР. У червні 1940 р. Радянський Союз добився від Румунії повернення Бессарабії, силоміць відторгнутої у 1918 р., і передачі йому Північної Буковини — споконвічної української землі. Вперше в історії народ України було майже цілковито возз'єднано в одній, нехай і бутафорській державі. Соборність стала реальністю, хоча, як і все, до чого торкалася рука Сталіна, зроблено це було напрочуд цинічно і брутально — через змову з таким самим тоталітарним хижаком — Гітлером. За звичним сценарієм, відпрацьованим за двадцять років радянської влади до автоматизму, на територіях, що увійшли до України, було проведено народні збори, які ухвалили декларації про входження до УРСР.

Проте обіцяного радянською владою щастя галичани у складі УРСР не знайшли. За два довоєнні роки Західна Україна на собі відчула всі «принади» колективізації й масових репресій. Вже з грудня 1939 р. розпочалася підготовка до депортації населення західних областей України і Білорусії до віддалених районів Радянського Союзу. Перших мешканців було депортовано у лютому 1940 р. разом з родинами польських військових осадників і лісничих. Друга депортація у квітні 1940 р. охопила родини репресованих. Третя і четверта відповідно у червні 1940-го і травні-червні 1941 — переважно біженців. Всього за 1939-41 рр. з колишніх Волинського, Львівського, Тернопільського, Станіславського воєводств було вивезено близько 550 тис. осіб. Жертвами насильницького переселення став майже кожний десятий житель Західної України.

Така «доброзичливість» радянської влади не могла не викликати обурення великих мас населення цього регіону. Зважаючи ж на те, що саме на західноукраїнських землях у міжвоєнний період активно діяла Організація Українських Націоналістів, лідери якої сподівалися добитися незалежності за допомогою гітлеровської Німеччини, можна собі уявити як останні чекали початку війни.

Слід сказати, що певні підстави розраховувати на подібний перебіг подій оунівці мали. Нацистське керівництво Німеччини розглядало два основні варіанти стосовно майбутнього України. Перший відстоював відомий нацистський ідеолог Альфред Розенберг: він передбачав створення маріонеткової «української держави» під повним контролем рейху з подальшим використанням її у війні проти СРСР. «Відновлення» української державності мало б відіграти роль каталізатора національних революцій на теренах Радянського Союзу й прискорити перемогу Німеччини. Інший сценарій, до якого схилявся сам фюрер та його найближче оточення, повністю ігнорував такі «складні» схеми й розглядав Україну як звичайний політичний простір, позбавлений будь-якої самостійності.

На початку 1941 р. керівництво бандерівської ОУН доручає своєму емісару в Берліні Ріко Ярому встановити контакти з керівництвом вермахту з тим, щоб заручитися дозволом на створення українського спецпідрозділу у складі німецької армії. Шукало своїх шляхів співпраці з німцями й друге крило ОУН — мельниківське. Саме воно згодом виступило ініціатором створення дивізії СС «Галичина», брало найактивнішу участь в її формуванні.

А поки ж українським націоналістам дозволили сформувати дві диверсійні частини абверу — легіони «Нахтігаль» і «Роланд». Аналогічно до абверівських легіонів, весною 1941 р. були створені «похідні групи ОУН». Згідно з задумами німецького командування, вони мали відігравати роль допоміжного окупаційного апарату, бути своєрідною сполучною ланкою між окупаційною владою й українським населенням. Оунівці розраховували, що участь у «похідних групах» дасть їм змогу займатись певною політичною діяльністю, не зазнаючи надто великих неприємностей з боку гестапо. Крім того, завдяки «похідним групам» і мельниківці, і бандерівці планували якнайшвидше потрапити до України і відразу, тільки-но пройде фронт, політично заволодіти територією. Звичайно, це був блеф, бо німці ніколи не дозволили б оунівцям скористатися перемогами вермахту. Жодної влади «похідні групи» на захопили, але окупаційну владу розлютили й спонукали до суворих репресій відносно оунівських активістів.

Інакше й бути не могло. Бо ж цілі українських інтегральних націоналістів й німецького керівництва були абсолютно різні. Про це свідчить і зміст секретної інструкції, яку провід ОУН(б) розіслав своїм представникам у травні 1941 р. Уже першим реченням цього документа поставлено перед організацією найголовніше завдання: «ОУН використає війну з СРСР для розгортання боротьби за Суверенну Соборну Україну, для прискорення її здобуття». І далі: «Якщо фронт боротьби третіх держав з Москвою буде пересуватися через українські землі, тоді військова окупація України подібними чужими військами неминуча...

Наше завдання в такій ситуації: не допустити, щоби Україна була тільки тереном поєдинку чужих сил з нашим ворогом, а вслід за тим об'єктом чужого володіння. Навпаки, власною боротьбою, будуванням власної Держави власними силами та за власною ініціативою здобути собі ролю підмета і партнера, учасника війни та співтворця нового ладу на руїнах Московської імперії...

Для того держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників...

Дальше відношення України до тих держав залежатиме від того, як вони будуть трактувати і шанувати права та життєві вимоги України».

За тиждень до початку німецько-радянської війни ОУН(б) підготувала меморандум для офіційного Берліна. Але потрапив цей документ у рейхсканцелярію лише на другий день після німецького нападу на Радянський Союз.

У меморандумі наголошено, що розв'язання української проблеми має відповідати українським інтересам і що тільки за такої умови вирішення українського питання принесе користь і Німеччині. Проте, німецькі інтереси не мають переважати над інтересами України.

З аналогічною пропозицією до німців звернулося й мельниківське відгалуження ОУН — Провід українських націоналістів. Як зазначав відомий український військовий діяч М.Капустянський, ПУН через полковника А.Бізанца, колишнього командира 7-ї галицької бригади, що мав зв'язки з керівництвом вермахту, звернувся до німецької ставки з планом відновлення української армії «як союзної, під українською політично-стратегічною кермою. В парі з цим ішли й наші плани відновлення суверенної України.  На горе собі,  зарозуміла вища німецька команда не узгляднила нашої далекойдучої цілеспрямованої пропозиції.

Німецьке  командування, м'яко кажучи, було здивоване  появою такого «могутнього» союзника. Легше було уявити «союз» пацюка з удавом, аніж ОУН з рейхом. Та в перші дні війни гітлерівському удавові було не до пустощів інтегральних націоналістів. Скориставшись цим, оунівці й проголосили “відновлення української незалежності.”

Від німців на зборах, які було проведено  30 червня 1941 р. в будинку «Просвіти» на львівській площі Ринок були присутні майор Айкерн і представник відомства Розенберга в групі армій «Південь» капітан Ганс Кох. Саме їх присутність видавалася бандерівцям за лояльність офіційного Берліна до «акту 30 червня». Проте, німецькі офіцери виконували зовсім іншу функцію. Зокрема, Г.Кох, після того як зачитали Акт відновлення Української Держави та декрет про призначення Я.Стецька головою уряду, попередив присутніх в залі українців, що вони не повинні займатися політикою, що тільки Гітлер може віддавати накази в Україні.

Як  згадував на сторінках журналу «Самостійна  Україна» один з очевидців цієї події, Кох «зборів не вітав, говорив  щось грізно й накінець заявив: «Будете  робити те, що вам скаже німецький  уряд!». До речі, подібний перебіг подій передбачав навіть такий апологет нацизму, як Д.Донцов. Коли 1941 р. С.Бандера запропонував йому стати президентом української держави, Донцов, не бажаючи брати участь у відвертому фарсі, відповів: «Я радо прийму цю посаду, але не з ваших рук, пане Бандера».

Німецька  реакція на непослух інтегральних «союзників» була блискавичною. Вже 2 липня в секретній депеші за підписом начальника поліції безпеки СД Р.Гейдріха констатувалося: «Елементи з групи Бандери під проводом Стецька і Равлика організували (у Львові) міліцію й муніціпальне управління. Айнзацгрупа створила на противагу групі Бандери незалежне управління міста.

Готуються подальші заходи проти групи Бандери  й особливо — проти самого Бандери. Вони будуть якнайшвидше реалізовані».

3 липня до Кракова прибуває  заступник держсекретаря Кундт, де зустрічається з провідними діячами Українського національного комітету, а також з Бандерою. По суті це був справжній допит. Насамперед Кундт безапеляційно заявив: «...фюрер — єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує. Можливо, що українці особисто відчувають велике піднесення і почувають себе нашими союзниками, але в розумінні державної термінології ми не є союзниками, ми є завойовниками російсько-радянської території». І вже далі кілька разів наголосив, що створювати український уряд і взагалі вирішувати все, що має надалі відбуватися в Україні, може тільки «фюрер, який завоював цю країну».

Через два дні німці арештували С.Бандеру  і відправили до Берліна для подальших  допитів. Невдовзі затримали і Я.Стецька, а також багатьох членів Українського національного комітету в Кракові. Уже в серпні були роззброєні і фактично припинили своє існування батальйони «Нахтігаль» і «Роланд».

Український історик Петро Мірчук цілком справедливо  зазначав, з цього приводу: «Німці не мали наміру толерувати створення української держави, ані тим більше допомагати в її творенні». Це повинні були розуміти і бандерівці. Адже, як наголошує той же автор, «всі друковані за нацистських часів праці німецьких авторів про Україну підкреслювали природні багатства української землі та плодючість українського чернозему і дбайливо промовчували факт, що ту землю замешкує від віків український нарід, який завжди змагав і змагає до збереження своєї державно-національної суверенности. Після прочитання таких творів малося завжди враження, що це не познайомлювання німців з батьківщиною та історією українського народу і з його національно-політичними змаганнями, але — опис багатої «нічиєї» землі, яку повинні собі взяти, прогнавши більшовиків, німці. Ті, яким пощастило познайомитись з гітлерівською пропагандою на внутрішньонімецькому ринку, знали, що таке питання про Україну не припадкове, а плянове, бо гітлерівські вожаки насправді збиралися йти в Україну тільки для того, щоб перетворити її в німецьку колонію». Саме про це свідчать події, які відбувалися на українському театрі воєнних дій Другої світової війни.

У поглибленому осмисленні історії Другої світової війни на особливу увагу заслуговує розгляд «українського фактору», тієї ролі, яку Україна відіграла у кінцевій перемозі Радянського Союзу. Розглядаючи проблему з цього боку, не можна не відзначити дуже відчутного впливу на динаміку воєнно-політичних подій саме «українського фактору».

Ми  вже відзначали, що керівники рейху  розглядали Україну як своє колоніальне  придбання, свого роду «німецьку Індію». Крім того, німецькі стратеги вважали, що, відірвавши Україну від Росії, вони завдадуть останній смертельного удару, назавжди зачинять перед нею двері в Європу й водночас перетворять Німеччину на країну-гегемон на континенті. Напередодні Другої світової війни Г.Герінг у розмові з американським дипломатом недвозначно заявив: «нас більш за все і насамперед цікавить Україна». Цей геостратегічний плацдарм вважався керівництвом вермахту одним з основних у «бліцкрігу» Німеччини проти СРСР. Саме тут, за планом «Барбаросса», мали бути знищені великі угруповання радянських військ. «З цією метою головного удару завдається з Любліна у загальному напрямку на Київ». А по завершенні цієї операції німецьким військам належало «своєчасно зайняти важливий у воєнному та економічному відношенні Донецький басейн».

Сталін  також приділяв колосального значення південно-західному угрупованню  радянських військ, вважаючи Україну  найважливішим майбутнім театром  воєнних дій. Саме тут у 30-ті роки було споруджено розгалужену систему з 16 укріплених районів, оснащених новітнім озброєнням. На новому ж кордоні 1939 р. спішно будувалася потужна оборонна «лінія Молотова».

Необхідно відзначити, що українська економіка  була найважливішою складовою радянського  військово-промислового комплексу. Наприкінці 1940 р. вона виробляла 50,5% загальносоюзного видобутку вугілля, 64,7% чавуну, 48,8% — сталі, 67,6% — залізної руди, 25,7% — електроенергії тощо. До того ж Україна була житницею всього СРСР.

На  українській і взагалі південній ділянці в ході війни практично ніколи не наставало затишшя, не було стабільної лінії фронту, «окопної» війни, постійно тривали активні бойові дії. Саме тут відбулися такі великомасштабні операції 1941 р., як перша танкова битва в районі Луцьк-Броди-Рівне-Дубно, Київська, Одеська, Донбаська оборонні операції. У тяжкому першому році війни радянські війська зуміли цими, хоч загалом і невдалими операціями, поставити під сумнів графік гітлерівського «бліцкрігу».

Стратегічне значення Україна зберегла і у 1942 р. Німецький генеральний наступ «Блау», що мислився як вирішальний для долі війни, мав наслідком затяжні й виснажливі воєнні операції — на Волзі та Північному Кавказі, у яких Німеччина зазнала непоправних поразок, їх результатом став початок визволення території України у грудні 1942 р.

Значення  українського воєнно-стратегічного  чинника зросло після Курської битви (вона також географічно пов’язана  з Україною, бо закінчилася 23 серпня 1943 р. здобуттям Харкова). Видатний український  письменник і кінорежисер Олександр Довженко, який перебував на той час на Південно-Західному фронті, мав всі підстави занотувати у своєму щоденнику: навколо України «точиться добра половина світової війни».

Це  й справді було так. Війна на Україні  не припинялася протягом 40 місяців — аж до 28 жовтня 1944 р. На її території проведено майже половину стратегічних операцій радянсько-німецького фронту. Лише в одній оборонній, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операціях у січні 1943-жовтні 1944 рр. на українській землі загинуло й було поранено 3,5 мільйона бійців Червоної армії. Територія республіки впродовж майже всієї війни була місцем найбільшої концентрації військ та озброєння воюючих армій. Так, в боях 1943–1944 рр. з обох сторін брали участь понад 6 млн чоловік, 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артелерійських установок та штурмових гармат, 10 500 літаків.

Коли  битва за Україну досягла апогею (з осені 1943 до осені 1944 рр.), тут було зосереджено до половини всього особового  складу діючої радянської армії. В цій кампанії брали участь шість фронтів (1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські, 1-й і 2-й Білоруські, а також Чорноморський флот, три військові флотилії тощо). І це були найдобірніші війська — з 10 гвардійських армій того часу 8 діяли на українських теренах.

З німецького боку в битвах за утримання  України також взяли участь кращі  сили у складі групи армій «Південь»  — «Північна Україна» і «Південна  Україна», ударні есесівські танкові  з’єднання: 1-й танковий корпус СС, дивізії  і бригади «Рейх», «Велика Німеччина», «лейб-штандарт Адольф Гітлер», «Валлонія», «Вікінг», «Мертва голова», а також 14-та гренадерська дивізія СС, 8-а кавалерійська дивізія СС тощо. Саме на Україні великою мірою вирішувалася доля Другої світової війни.

Після кампанії 1943–1944 рр. в міру просування на Захід, радянська армія дедалі більше українізовувалася. На завершальному етапі війни чимало з’єднань і підрозділів на 50–70% складалися з українців, щойно мобілізованих до війська.

За  час гітлерівської окупації німецькі власті робили все для того, щоб скасувати саме поняття «Україна», позбавити її хоча б і умовної суверенності. Україна, як така, по суті перестала існувати. Більша її частина під назвою «рейхскомісаріат Україна» (назва не території, а інституції) розглядалася як складова «великонімецького простору». Галицький район («дистрикт Галіціен» — також назва інституції), включено як округ до «генерал-губернаторства», створеного на території Польщі. Східні області передано у військове управління. Південь під назвою «Трансністрія» віддано Румунії як плату за участь у «східному поході». За те саме Угорщина отримала Закарпатську Україну. І коли в 1942 р. намісник Гітлера Еріх Кох зрік: «України немає. Ми — народ панів — тут господарі... Два центнери української пшениці варті для мене значно більше, ніж усі національно-державні проблеми України разом узяті», то він лише констатував реальний факт.

Пограбування  багатств України набуло безпрецедентних  масштабів. Тільки худоби різних видів  фашисти вивезли з України 28 млн  голів, 60 млн штук свійської птиці, багато мільйонів тонн зерна, інших сільськогосподарських продуктів. Недарма той же Еріх Кох якось промовився: «... Якщо дійсно колись був поворотний пункт у цій війні, то це були бої при Умані, Києві та Ростові, які передали у володіння Німеччини багату Україну з її важливими базами харчування та сировини... Наші вояки не пролили свою кров у цій країні за які-небудь ідеї, що повинні були ощасливити людство, але для того, щоб наявні тут багатства поставити на службу фронту та фатерлянду».

Та  окупанти не задовольнилися самим грабунком. Жертвами їх терору стали до 4 млн жителів республіки, 1 366 тис. радянських військовополонених з таборів, розташованих на території України, 2,4 млн молоді, силоміць вивезеної на примусові роботи до Німеччини.

Від цілковитого знищення українців, як й інші нації світу, врятувала Червона армія. Вище ми зазначали, що у її складі воювало близько 50% українців. Тому, на нашу думку, абсолютно правий професор М.Коваль, коли зазначає: «аж ніяк не виглядає науково-обґрунтованою теза про так звану окупацію території України Червоною армією. Ця теза не витримує критики ні з точки зору міжнародного права, ні з етичного погляду. Адже на той час реально існувала унітарна держава — Радянський Союз, до складу якого входила, поряд з іншими національними республіками, і Україна. Західні кордони цієї держави, визначеної міжнародним співтовариством, були підтверджені в лютому 1945 р. спеціальним рішенням Кримської конференції, а пізніше й на Паризькій мирній конференції.

Сьогодні  ці кордони є кордонами Української незалежної держави. І порушувати питання про так звану окупацію Радянським Союзом чи то всієї України, чи то окремих її земель — означає навмисно чи мимоволі ставити під сумнів легітимність кордонів сучасної України, іншими словами — робити підкоп під її соборність».

Поява згаданої тези відбиває сумний факт: українське суспільство ні на початку німецької  окупації, ні в кінці її не було єдиним. Його розколола незрима ідеологічна  барикада, причому цивілізаційний розлом поглиблювали різні історичні, соціальні, релігійні умови, в яких розвивалися обидві гілки єдиної української нації. Тяжка провина висить і на сталінському режимові, який своєю нелюдяністю штовхав в обійми ворога тисячі потерпілих громадян. Поділивши гірку долю інших роз’єднаних націй, українці нерідко воювали у військових формуваннях супротивних сторін. Певна їх частина в Українській повстанській армії зі зброєю в руках відстоювала ідеали державної незалежності України. Переважна ж більшість у складі радянських збройних сил билася саме за існування України як такої, за існування українського етносу. Між цими цілями, безперечно, була генетична спорідненість.

Активна участь українського народу в антигітлерівській  коаліції, його величезні загальні людськи жертви — до 8 млн чоловік, колосальні матеріальні збитки, як це не парадоксально, сприяли поглибленню національної свідомості як у радянській, так і національно-патріотичній формах, висвітили розуміння його місця серед інших народів, а відтак активізували процес поступового реального наповнення державницького потенціалу України, формування її соборності, виходу на світову арену, зміцнення престижу республіки і в СРСР, і за рубежем навіть в умовах жорсткої централізації унітарної держави. Як неформальний член антигітлерівської коаліції, Україна стала однією з країн-фундаторів Організації Об’єднаних Націй, а її представник Д.Мануїльський очолив 1-й Комітет ООН.

Вже згадуваний класик української політології  В.Липинський наполягав на тому, що «всякі т. зв. «міжнародні комбінації» Україна зможе повернути собі на користь тільки тоді, коли вона в питаннях «Руського Сходу» буде чинником позитивним, будуючим, а не негативним і руйнуючим, коли органічне, класократичне і національне відродження трьох Русей (в якому Україна має всі дані зайняти перше місце) зміцнить їх спільну союзну силу, а не ослабить цю силу в порівнянні з тією минулою «всеросійською» формою їх охлократичної і механічної «неділимої єдности», яку вони з великою шкодою для себе — були досі витворяли». Таким чином, вчений відстоював тезу про те, що після розвалу Радянської імперії та створення в Росії, Україні і Білорусі політичних націй, тільки їхній подальший союз (без об’єднання в єдину державу) дозволить їм гідно репрезентувати себе на міжнародній арені. Історія ХХ ст. повністю підтвердила цю сентенцію.

Втретє  у ХХ ст. Україна вийшла на світову  геополітичну арену після розвалу  СРСР. Проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про Незалежність України автоматично  зробило її вагомим суб'єктом  міжнародного життя, змусило світові силові центри враховувати “український чинник” у своїх геополітичних планах. Двом першим українським президентам — Л. Кравчуку та Л. Кучмі — вдавалося балансувати між геополітичними устремліннями Російської Федерації і США, які хотіли бачити Україну своїм сателітом, не загострюючи ситуацію і більш-менш адекватно використовувати преференції “засватаної дівчини”. На жаль, третій президент — В. Ющенко, який отримав “булаву” за масштабної підтримки Сполучених Штатів, однозначно пристав на бік останніх, погодився на роль дестабілізатора регіонального статус-кво й значною мірою ускладнив геополітичну ситуацію як для України, так і для Європи в цілому.