dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 30 Апреля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Украина и Россия Україна в геополітичних комбінаціях ХХ ст (Частина 1)

Україна в геополітичних комбінаціях ХХ ст (Частина 1)

Микола Горєлов

Зазвичай геополітику визначають як деяку проблемну наукову галузь, основним завданням якої є фіксація й прогноз просторових кордонів силових полів різного характеру (воєнного, економічного,політичного, цивілізаційного, екологічного) переважно на глобальному рівні. В якості генераторів цих полів виступають — держава, міждержавні угрупування і низка недержавних суб’єктів, зокрема, транснаціонального значення.

У структурі геополітики виокремлюються дві сторони — духовна (геополітика як теорія та ідеологія) і практична (геостратегія), які знайшли своє відображення в геополітичній свідомості. В плані генезису, походження останньої передбачає та обумовлює появу й формування реальних геополітичних відносин. Тобто в результаті взаємодії акторів міжнародних відносин формується геополітична структура світу, яка відрізняється від простої політичної мапи і виявляється методами геополітичного районування цілісного планетарного простору. Геополітична структура світу — це основний об’єкт дослідження геополітики, що представлена множиною просторових моделей: протистояння континентальної (теллуричної) і морської (талассократичної) сил, модель Серцевинної землі (Хартленд), концепція “континентального блоку”, модель “хартлендримленд”, модель світового “уніполя”.

Геополітика як феномен свідомості відповідно до певного аксіологічного ядра людини структурується рядом понять і категорій та існує у формі геополітичної свідомості. Остання являє собою специфічну духовну реальність — особливу форму зв’язку географії та політичних відносин, фактично існуючих елементів природної або соціокультурної реальності з політичною поведінкою та політичним мисленням того чи іншого суб’єкта міжнародних взаємодій. Звичайно, коли якийсь з елементів реальності — подія або процес — з погляду відповідного суб’єкта набуває геополітичного значення, то він стає фактом геополітичної свідомості згідно з геополітичною моделлю бачення світу.

Для розуміння змісту геополітичної свідомості необхідно враховувати, що глибина відображення геополітичної реальності в різних духовних явищах неоднакова. Так, геополітична свідомість існує у двох головних формах: буденно практичній (відчуття, сприйняття, уявлення, емоції, традиції тощо) і науковій (ідеї, концепції, погляди, сформовані геополітичною наукою та освітою). Ці форми тісно пов’язані одна з одною. Наукові геополітичні знання поза всяким сумнівом містяться як у першій, так і в другій з них. Однак, буденно практичний рівень, це все ж переважно емоції, уявлення, суб’єктивне розуміння й оцінка того, що було в історії міжнародних відносин. Науковий рівень геополітичної свідомості має більш легітимний характер і знаходить своє відображення в геополітичних кодах (кодексах) країни. Під останніми зазвичай розуміють набір стратегічних пропозицій, які уряд складає про інші держави при формуванні своєї зовнішньої політики. Так оперативні кодекси містять оцінку районів за межами кордонів держави з точки зору їхньої стратегічної важливості і в якості потенційних загроз. Вони не лише державно-центричні, але й містять особливий погляд на світ та роль і місце країни в ньому. Водночас кодекси сприймаються як основні будівельні блоки геополітичних світових порядків і діють на трьох рівнях — місцевому, регіональному, світовому, які інколи можуть вступати в конфлікт між собою. Відповідно, всі країни мають місцеві кодекси, більшість мають регіональні, і лише країни, які мають ядерну зброю — глобальні кодекси (світового рівня).

Якщо так звана традиційна геополітика — це геополітика сили і панування воєнної могутності, воєнно-промислового комплексу, то основу сучасної геополітики становить вивчення імперативів, які зумовлюються для кожної конкретної держави завдяки зростаючій економічній та екологічній взаємозалежності світу, через неминучі всезагальні негативні наслідки розриву комунікацій та ізоляції кого б то не було, через поєднання культурної різноманітності з культурною та інформаційною відкритістю.

Нова матриця геополітичної свідомості — це традиційна матриця геополітичної свідомості плюс соціальна інформація епохи постіндустріалізму. При цьому “геополітика” є одним із фундаментальних понять теорії міжнародних відносин, яке характеризує місце і конкретно-історичні форми впливу територіально-просторових особливостей розташування держав на локальні, регіональні, континентальні або глобальні міжнародні процеси. Тобто геополітика як вчення про географічну зумовленість політичних явищ — це особлива галузь знань, яка вивчає зв’язок між землею, географічним середовищем і політикою держави.

Система категорій, які склалися в геополітиці, нині із збагаченням та зміною її проблематики швидко розширюється. Окрім старих понять — сфера впливу, буферна зона, баланс могутності, країни-сателіти, лімітроф — тепер у науковий обіг увійшли нові категорії: національний інтерес, динамічна рівновага інтересів, інтеграція-дезінтеграція, поняття “країна-ворота”, геополітична траєкторія, геополітичний код та геополітична формула.

Географічне розташування України, родючі ґрунти, вигідні шляхи сполучення, брак надійних природних кордонів по всьому периметру завжди робили її територію об’єктом численних експансій. 1923 року український дослідник проблем політичної географії С. Рудницький писав: «Не з’ясовуючи собі ось хоч би величини України і її народу, не тільки наші сірі інтелігенти, а й наші визначні політичні діячі зводять українську справу до спільного знаменника зі справами «инших малих народів». У практичному напрямкові недостача географічного знання має просто фатальні наслідки. Згадаю хоч би те, що в останніх часах наші політичні діячі не те що шафували межовими українськими землями направо і наліво, але по ітерації своїй навіть не підносили домагань на величезні простори українських земель. Ніхто з них не вмів не те що використати, але навіть і піднести цієї безлічи політично-географічних, економічно-географічних, учбово-географічних та инших аргументів, які промовляють за українською державністю на Південному Сході Європи».

В українській політичній думці інтерес до геополітичної проблематики зростав тоді, коли виникали умови для національно-визвольних змагань або коли підбивали підсумки таких змагань. Уже у «Виводі прав України» П. Орлика можна знайти розмірковування про геополітичну роль незалежної України як своєрідного заборола проти агресії російського імперіалізму в Європу. До цієї теми на початку XIX століття звертається поет Є. Гребінка: «Ох, коли б окружити Україну широкими, глибокими морями і довкола неї піднести гори, тоді б ... ми могли бути самостійні, але тепер вона неначе ива при дорозі: її не топче тільки той, хто не хоче».

Наприкінці XIX століття проблемами геополітичного становища України переймається М. Драгоманов. У своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» він писав: «Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутараканської Русі; ми відбили вп’ять частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось нам цього зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись під московськими царями (Польща була, власне, державою Балтійського басейну і через те байдужою до чорноморської справи, інтересної для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійського і Каспійського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спеціально українська завдача зруйнувати Туреччину XV–XVI ст. виконана була в ХVІІ–ХІХ ст. державою московською, а не польською...)». Саме цим пояснював Драгоманов орієнтацію запорізького козацтва на російську державу, адже саме «московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу України!».

М.Грушевський, С.Рудницький. Ю.Липа відзначали, що українці з давніх часів обіймали широку смугу степу та лісостепу в Північному Причорномор’ї. Як вважає один з кращих українських сходознавців першої половини XX сторіччя А.Синявський: «Територія України в період річкових культур та середземноморській, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдадського халіфату на південному заході Азії й Кордовського на далекому заході Європи в Еспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом народів, що переходили між Уралом та Каспієм на Захід».

Вирішення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовніших геополітичних завдань України. Окреслюючи ці завдання, Ю.Липа наголошував, що метою експансії України було здобування чорноморських берегів, відзначаючи, що від давніх часів українці посідали найбільші ріки, які впадають у Чорне море від Дунаю до Кубані, то відступаючи під натиском кочівників угору за течією, то спускаючись до гирл за сприятливіших умов.

Якщо на півдні Чорне море, на півночі поліські болота, а на заході почасти Карпатські гори були природними межами власне українських земель, то на сході та південному заході таких кордонів немає. Саме цим степовим коридором орди азійських кочівників проходили територією південної України, відкидаючи наших предків від чорноморського узбережжя.

«Ріки, — зазначав Ю.Липа, — ці найзручніші магістралі давніх часів, відігравали велику роль у формуванні національних спільнот: річна мережа формує одність території, її торговлі, влади, звичаїв, врешті, мови і релігії». Мережа судноплавних річок зі спокійним, рівнинним плином води сприяла не лише формуванню внутрішньої єдності території, а й зміцненню зв’язків із зовнішнім світом. «Річна система українських шляхів кінчається з гирлами рік. Але це не кінець лучби, це розвинення її в ще більшу систему, систему морську. Чорне море органічно зв’язане з українськими ріками виявом і матеріальних, і духовних тенденцій української території», — твердить Ю.Липа. Він вважає, що саме система внутрішніх водних шляхів створила геополітичну вісь України: «Тільки вісь Південь — Північ є віссю українських земель». Дніпро — «це головний нерв України». Основні порухи великих мас населення відбувалися саме на цих напрямках практично до початку XX сторіччя, коли зусиллями уряду царської Росії основні колонізаційні потоки українців Наддніпрянщини були спрямовані до Сибіру, Північного Казахстану та Далекого Сходу, а з Галичини, через позицію уряду Австро-Угорщини, за океан. Однак ці нові землі-поселення ніколи не сприймалися як етнічно українські.

Велику роль у цивілізаційній історії України відіграв і той факт, що її територія була перехрестям не тільки міграційних, а й торговельних шляхів. Якщо річкова система формувала зв’язки по лінії Північ — Південь, то сухопутні магістралі сприяли контактам Сходу і Заходу через її територію: Україна лежить при найкоротшому суходільному шляху з Західної Європи до Індії12. З давніх-давен територією країни проходили важливі торговельні комунікації між країнами балтійськими і середземноморськими, Західною і Центральною Європою, Середньою Азією та Китаєм.

Торговельні зв’язки багато в чому обумовлювали переважання тих чи інших культурних впливів (чи то грецьких в античні часи, чи то візантійських та норманських за доби Київської Русі, чи західноєвропейських у пізньому Середньовіччі), обумовлюючи також і геополітичні орієнтації. Як відзначав М.Грушевський, можна говорити про повну перевагу західних впливів з кінця XII століття: «Се почалось ще з галицько-волинських князів, далі скріплюється й росте з переходом сих земель під власть Польщі». Польща виступала транзитною територією для західноєвропейських впливів в Україні. Причому, якщо духовно-культурні зв’язки розвивалися насамперед з Італією та Францією, то технічно-культурні — з Німеччиною.

Велику увагу політичній складовій географічного розташування України та його впливу на державотворчий процес приділяв і видатний вітчизняний мислитель В.Липинський. У “Листах до братів-хліборобів” він, зокрема, відзначав: “З огляду політичного наше географічне становище — найгірше в Европі. Навіть Московщина в положенню безмірно кращім, бо, захищена горами, лісами та болотами, вона ніколи не була тим битим степовим шляхом, через який перевалювались з Азії в Европу, і уступали під натиском Европи на Азію, різні кочовничі орди, починаючи від колишніх і нинішньою большевицькою кінчаючи. Крім того Московщина прилягає до моря, яке на другім боці має вже Европу: колишню вітчину Варягів, Фінляндію, Швецію, Германію. Ми маємо море, другий бік якого — по знищенню Візантії, джерела нашої колишньої культури — став одною з найменше культурних частин Азії. Врешті Московщина, вся без виїмку, знаходиться в географічно неподільнім впливі культури східної так, як напр. Чехія знаходиться в географічно неподільнім впливі культури західної. Ми-ж цю границю між Сходом і Заходом маємо в географічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбуваються весь час пересування цієї рухомої границі то дальше на Схід, то дальше на Захід”.

Дослідник акцентував увагу на тому, що наслідком такого стану речей стала значна розбіжність між культурними і світоглядними засадами різних регіонів України. Ментальні протиріччя між Східною (Візантійсько-Московською) і Західною (Римсько-Польською) Україною настільки великі, що не рахуватися з ними неможливо. Будь-які спроби механічного об’єднання України за допомогою велеречних “соборницьких” декларацій призведуть лише до посилення взаємного недовір’я та непорозуміння. Соборність може стати реальністю тільки гармонійним взаємним перехрещуванням двох сил: досередкової — морально- і матеріально-авторитетної, єдиної і всенаціональної центральної державної влади, і відсередкованої сили найширших автономій регіонів України, спаяних в одну цілість сильною державною владою.

Другою геополітичною причиною тривалого періоду бездержавності українського народу В.Липинський вважав найродючішу в Європі землю. “Легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою, — пише він, — розвивала в людях, які від кількох поколінь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. Внаслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі організаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти”. Без подолання цих “родових” вад українства вчений не бачив можливості створення суверенної держави.

Третя причина української недержавності, за В.Липинським, полягала в постійному перемішуванні рас і народів на її території. Основною прикметою українців, вважав він, “є повний брак патріотизму і ненависть до своїх власних земляків. В історії вона мала різні форми: князівської, магнатської, шляхетської, козацької, отаманської та інтелігентської “партійної” гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії — боротьби села з селом, кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовір’я — серед українських низів”.

“Вже в самих початках нашої сучасної історії, і самих зачатках нашого громадянства, — наголошує вчений, — ми бачимо на Україні життя окремими дворищами, а не родами — життя, зв’язаними тільки спільністю територій, а не спільністю крови, племенами. Расової єдності (за винятком може найбільш глухих кутів північно-західної лісово-болотистої полоси) вже тоді не було на нашій землі між Полянами, Сіверянами, Деревлянами, Дулібами, Тіверцями; все це були назви територіяльні, а не родові: назви, випливаючі з місця осідку людей, а не з їх кровного споріднення та спільного походження. Що-ж допіру казати про часи пізніші, коли всі ці племена були залиті страшною лавіною кочових орд зі сходу і все новими хвилями осілої колонізації з північного заходу. Для найбільшої частини України остається типовою характеристика німецького літописця, дана в початку ХІ століття київської землі, як країні “біглих рабів і метких Данців”. Пасивні маси, втікаючи “на свободу” від економічного і державного примусу на більше родючі і менше цьому примусові підлеглі, “окраїнні”, українські землі — і ріжні між собою не об’єднані, войовничі і авантюристичні елементи (“Данці”) з цілого сусіднього европейського та азійського світу — це предки тих, що сьогодні живуть на Україні”. Автор підкреслює, що внаслідок специфічного геополітичного становища України, “нема мабуть більше безглуздого, і більше позбавленого всякого змісту, виразу, як: “чистокровний  Українець” — в протиставленню до инших місцевих людей — “нечистокровних”.

З вищенаведеного автор “Листів” робить висновок: “Залежні од нас динамічні причини нашої недержавности зводяться всі разом до одної: неуміння українських людей, без огляду на те, за кого вони себе вважають і як вони себе національно називають, здобути та зорганізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу своїми власними силами удержати”.

Послідовний державник В.Липинський нещадно критикував націоналістичний постулат про “первинність” нації, яка, буцім-то, і має будувати власну державу. Він вважав, що спочатку у світовому геополітичному просторі повстає відповідна держава, а вже потім у процесі свого функціонування вона продукує політичну націю. “Завжди спочатку буває держава, а потім нація, — зазначає вчений. — При помочі дитини породити матір — неістнуючою ще і фіктивною “українською нацією” будувати реальну українську державу — може намагатись тільки Ви, націоналісти українські, яких націоналізм єсть лише виразником вродженої анархічної вдачі, злоби, нікчемности і хаосу в думках”.

Думки В.Липинського поділяв відомий дослідник геополітичних проблем О.Бочковський. Він справедливо відзначав, що “чим далі на схід Європи, тим більше запізнювалася її етногенна стабілізація, і повільніше відбувалося утворення народів. І це тому, що тут, і особливо в південно-східній її частині, передовсім в Україні, міграція азіатських народів дуже затягнулася і гальмувала розвиток етногенезису. На Україні, наприклад, міграція закінчилась щойно у XVIII столітті, коли у Західній Європі процес кристалізації історично-державних народів був завершений, і вона стояла на порозі своєї націогенетичної фази, тобто формування модерних та пробудження і відродження так званих неісторичних, політично і державно поневолених народів. Великою французькою революцією (1789 р.) завершується ця доба західноєвропейського етногенезису, і розпочинається ера націогенезису, тобто перетворення цих народів у модерні нації”.

Отже, ми розглянули основні геополітичні чинники, які призвели до тривалого бездержавного статусу України. Доля склалася так, що тільки після розпаду СРСР і утворення незалежної держави вона стала наприкінці ХХ століття реальним суб’єктом світової геополітики.

З часів Переяславської ради Україна перебувала й перебуває пріоритетних геополітичних інтересів Росії. Це — незаперечний факт, який слід сприймати так само, як ставлення США до Канади. Переяславський договір — подія, що докорінно змінила геополітичну ситуацію в Східній Європі на користь Росії. Як справедливо зазначає професор Лондонського університету Норман Дейвіс, “перехід України від Польщі до Росії важко переоцінити. Московія дістала економічні ресурси і геополітичну позицію, необхідні, щоб стати великою державою... “Московія + Україна = Росія” не фігурує у власне російських версіях російської історії, проте має фундаментальне значення”. Навіть зараз важко уявити собі ситуацію, за якою Росія відмовилася б від можливості впливати на геополітичну поведінку України. Тобто могутній силовий магніт Москви, що притягує Україну, - це данність, яка не зміниться й у найвіддаленішій перспективі.

В новітні часи Україна почала розглядатися зарубіжними геополітиками в якості самостійного гравця на світовій арені під час Першої світової війни. Зокрема, про неї йшла мова в проекті німецьких вчених “Середня Європа” («Mitteleuropa»).

Кінцевою метою цього проекту було створення на терені між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями спільного економічного, культурного й правового простору, що охоплював би народи, які за більшістю характеристик — історичних, культурних, господарчих, релігійно-етичних тощо — засвідчували близькість.

Рух набув організаційної цілісності після виходу з друку у жовтні 1915 року книги Ф.Науманна «Середня Європа», яка мала величезний розголос; 1916 р. книга була перекладена французькою, англійською та угорською мовами, у наступні два роки — шведською, італійською та російською.

Ще напередодні виходу в світ «Середньої Європи», оцінюючи в низці статей наслідки російської агресії, Ф.Науманн висловлює стурбованість долею східноєвропейських народів — вимріяна мета самостійності, титанічні зусилля останніх десятиріч за умов здійснення російських планів будуть зведені нанівець: стосується це румунів і болгарів, так само як стосується це фінів, литовців, естонців, поляків, рутенців у Росії. Тверезо оцінюючи розстановку сил у центрально-європейському регіоні, він констатує, що розбудова державності поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини — для самостійного існування вони ще надто слабкі, а тому — «як міжнародна сила, простягаємо ми меншим сусіднім середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити разом з нами до майбутнього».

У праці «Середня Європа» Науманн розгортає своє бачення нової спільноти. Основоположним аргументом на її користь є належність усіх народів означеного регіону до єдиного «середньоєвропейського типу», єдиної «середньоєвропейської людської групи (Menschheitsgruppe Mitteleuropa)», гомогенність якої, попри конфесійні, національні, мовні відмінності, визначена однотипністю соціокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою — схожим «господарчим темпераментом», «господарчим характером», що надає змогу казати про єдиний «середньоєвропейський господарчий народ», який сповідує єдину «нову соціально-економічну конфесію».

Водночас стан середньоєвропейської спільноти характеризує, з огляду на сусідню західньоєвропейську, певна незрілість, неостаточна сформованість, перебування у фазі становлення: «наш середньоєвропейський тип ще не досяг довершеності, він ще формується. ... Ми, якби мені було дозволено так висловитися, історичний напівфабрикат, та очікуємо саме на день завершення. ... Ми маємо за собою багато снаги, дуже багато якості, маємо також хист до праці, проте лише зараз має початися вища школа: навколо німців зростає культура Середньої Європи, зростає тип людини, що є середня між французами, італійцями, турками, росіянами, скандинавами. Прагнемо ж цього середньоєвропейця».

Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народів є носієм рис і якостей, яких дещо бракує іншим; мета Середньої Європи є поєднання німецьких та ненімецьких первістків таким чином, щоби, уникнувши зверхності німецького елементу, використати взаємну компліментарність на користь спільного блага: «Не панування, проте поєднання! Ми маємо більше кінських сил, ви — більше мелодії. Ми міркуємо переважно кількостями, кращі з вас — якостями. Тож зіллємо разом те, на що ми здатні окремо...».

Ідеологічним підґрунтям Середньої Європи є сукупність принципів консерватизму та лібералізму, плекання існуючих традицій та інституцій, поєднане з реалізмом і прагматизмом щодо інновацій. Державно-політичний устрій Середньої Європи Науманн визначає як союз (Вund — спілка, федерація, конфедерація) — союз держав, союз народів, наддержава: «Жодна держава, що увійде до цієї наддержави, не позбудеться державної самостійності, як не офіруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров’ю захищеного суверенітету. ... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими словами: під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз існуючих». Саме таку модель східноєвропейської спілки пропонував 1882 р. К.Франц: «Природно, з цього не постане жодне національне тіло та взагалі жодна держава. Це має бути союз (Вund) і то навіть з вельми різних елементів... Централізації та уніформійності слід категорично уникнути». З появою Середньої Європи скасовується актуальність небезпечних, з огляду на наслідки, різноманітних панславістських та всенімецьких проектів, а також планів Великої Сербії, Великої Румунії і т.ін. Центром розташування адміністративних органів Середньої Європи мала бути Прага.

З культурно-цивілізаційних міркувань Науманн рішуче відкидає будь-яку можливість спілки Німеччини з Росією, яка лише компенсувала б поганий стан господарства останньої для подальшої військової експансії: «Наше культурне почуття протестує проти цього, й наші серця ніколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотніми, ніж російськими».

Ідея Середньої Європи, проте, виявилася мало сумісною з тогочасною реальністю. Революція 1917 р. в Росії, а також поразка Німеччини у Світовій війні усунули з порядку денного це питання. Проте розвиток подій під час війни та Української революції переконує: рівноправні стосунки у пропагованій німецькими теоретиками “Mitteleuropa” були суцільним камуфляжем загарбницької політики центральних держав. На ділі, окупувавши Україну, німці з легкістю міняли національні владні режими, у велетенських розмірах визискували матеріальні цінності держави й гадки не мали про дійсно партнерські відносини з українською владою. Їх “підтримка” гетьманату П.Скоропадського мала на меті перш за все послаблення Росії й забезпечення Німеччини продовольством й корисними копалинами. Так само ставилися до України й інші європейські держави, на які робила ставку петлюрівська Директорія.

Далі буде...