dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Украина и Россия Двовладдя в Москві: наслідки для Росії і України

Двовладдя в Москві: наслідки для Росії і України

Микола Михальченко

Минула й сучасна історія знає багато прикладів двовладдя і двовладдя двох центрів влади – король і парламент, президент і парламент, прем’єр-міністр і парламент, уряд і ради депутатів тощо. Дещо екзотично виглядає двовладдя в межах одного політичного режиму і домінування однієї політичної партії. Як раз така ситуація склалася в сучасній Росії, де політичний режим цілком відображає частину державного гербу, де знаходиться двоголовий орел. В.Путін і Д.Медведєв – це двоголовий політичний монстр на чолі авторитарного режиму, який на російський політичній новомові зветься "політичний тандем".

В "демократичному" світі термін "авторитаризм в Росії" використовується багато років. Відома американська неурядова організація Freedom House, яка займається питаннями політичних і громадських свобод в різних країнах, внесла Росію в список авторитарних країн, які підривають демократію як в середині своїх кордонів, так і за межами. Безумовно, авторитаризм в Росії має національну специфіку, яка має давню традицію використання ідей імперії і технології створення для режиму іміджу псевдо-демократії, технології, ретельно розроблені більшовиками – імітація виборів, псевдодемократична пропаганда для маніпуляції свідомістю мас, а сьогодні ще й імітація багатопартійності (приблизно ситуація 1917- 1921 рр.).

В той же час Росія уже більше відходить від фундаментальних демократичних цінностей – свободи слова, демократичних виборів ("керована демократія"), вільний конкуренції груп еліт, свобода особистості, рівність прав усіх форм власності тощо. Для Росії демократія – це дисфункціональний варіант політичного режиму і управління країною.

В той же час варто прагматично оцінювати російський варіант авторитаризму. З одного боку, цей авторитаризм заперечує ліберальну демократію і реабілітує царизм і імперську ідею. З іншого боку він експлуатує цезаристську і вождістську психологію мас, тому авторитарська система влади є стійкою і працездатною, особливо при підтримці авторитаристської партії і церкви.

Варто також враховувати два фактори. По-перше, національні моделі авторитаризму разом з Росією будують лідери центрально-азійського регіону, які є найближчими союзниками Росії і така ж модель існує в Китаї і В’єтнамі (у Північній Кореї зберігається тоталітаризм у чистому вигляді). По-друге, Росія хоче нав’язати світу думку, що такий режим в цій країні природній. Першою ластівкою для агітації за авторитарний режим в Росії став горезвісний М.Горбачов, який 15 травня 2009 року в Німеччині при врученні йому престижної німецької премії імені Фрідріха Йозефа Хааса заявив, що авторитаризм в Росії цілком прийнятний але його точка зору не зустріла "аплодисментів" ні на Заході, ні з боку залишків демократів в Росії, ні тим більше з боку України.

Ще однією характерною рисою авторитарного режиму в Росії є зовнішньополітична агресивність, оскільки він поставив за мету відновлення  кордонів імперії хоча б станом на 1 січня 1918 року. Тобто, сучасне керівництво Росії розуміє, що утопічно повернути до Російської імперії Фінляндію, Польщу і Прибалтію, але розглядає як реальність включення до "Великої Росії" спочатку Білорусі, України, Казахстану, а потім інших країн Кавказу і Центральної Азії. Такий підхід лякає усіх сусідів Росії. Навіть Білорусь відкидає шлях інтеграції в Росію і поки  що в пропагандистських цілях притримується позиції конфедеративного союзу двох суверенних держав.

Створення "союзної" держави Росії і Білорусі за задумом Росії повинно було будуватися на імперській ідеї. Воно передбачало "глибинне від’єднання" (згідно концепції С.Кургіняна), коли області Білорусі стають губерніями (областями) Росії, а Білорусь фактично зникає як політичне явище, залишаючись явищем етнографічним. За це О.Лукашенко була обіцяна висока державна посада в Росії. Отже, пропонувався шлях прямої національної зради. При цьому Росія не враховувала, що за двадцять років не тільки сформувалася білоруська нація, але й держава, яка має свою еліту, бюрократію, які вже не бажають бути служками Росії. Тому сьогодні більшість білорусів (а це демонструють усі соціологічні дослідження) взагалі проти "союзної" держави, особливо молодь. Тому Білорусь відстоює і політичну незалежність, і інформаційну.

Сучасний ідеологічний простір Росії засмічений поняттями – фантомами – суверенна демократія, путінська більшість, вставання з колін, повернення статусу країни – наддержави, створення "слов’янського союзу", які характерні для авторитарної свідомості. І ця свідомість вже сформована владою і підконтрольними ЗМІ. І досить гучно звучить у ЗМІ Росії гасла про: "приреченість створення слов’янського союзу", "про приреченість на дружбу Росії, Білорусі і України" і т.д. Виникає питання, що ж це за політика, яка будується не на вільному виборі народів, а на "приреченості", яка веде до відновлення імперії?

Сутність сучасного авторитарного режиму в Росії є двовладдя, яке виникло як результат маскування режиму під демократію, хоча й керовану. Згідно Конституції Росії ні одна людина не може обиратися на посаду президента більше двох разів підряд.

Тому в останні роки президентства В.Путіна постійно висувалися ініціативи відмінити цю норму Конституції. Це було б легко зробити при домінуванні партії "Єдина Росія" в Державній Думі, тим більше, що партія "Справедлива Росія " та ЛДПР В.Жириновського були згодні на ці конституційні зміни. Але В.Путін був настільки впевнений в режимі особистої влади, що переграє себе сам. Він обрав своїм "тимчасовим" наступником Д.Медведєва, щоб через деякий час провести позачергові  вибори або через чергові вибори повернутися на посаду президента Росії. Все ж таки він вирішив підстрахуватися, щоб не втратити владу, і обійняв посаду Прем’єр-міністра Росії.

І з часом виявилося, що "слухняний" Д.Медведєв, ставши президентом, нарощує власні амбіції, не поспішає провести позачергові вибори і не демонструє ініціатив, що готовий поступитися посадою після першого терміну президентства. Навпаки, він нарощує пропагандистський потенціал ефективного, народного, "демократичного" Президента Росії. На фоні ж світової економічної кризи, якої не уникла Росія, зміцнився імідж недостатньо ефективного прем’єр-міністра Росії В. Путіна. І тут усім стало помітно нервування В.Путіна. Він побачив, що влада поступово "перетікає" в руки Д.Медведєва. Звідси жорстокі, невиважені, спонтанні зовнішньополітичні і внутрішньополітичні заяви В.Путіна, часом з перевищенням повноважень прем’єр-міністра.

Отже, усе більше стає фактом, що "політичний тандем" на чолі Росії розсипається. Логіка конкуренції лідерів, особистих амбіцій невідворотня. В свій час в СРСР Л.Брежнєва теж висунули на посаду Генерального секретаря КПРС як слабкого лідера тимчасово, до консолідації в Політбюро, а він пробув при владі вісімнадцять років і знищив усіх конкурентів, хто розглядав його як слабку, тимчасову фігуру. Цей же процес відбувається в Росії. Хоча поки що здебільше у прихованій формі. Цей "політичний тандем" нагадує шлюбну церемонію павучихи "чорної вдови" з своїм обранцем. Тільки важко поки що визначити, хто тут самиця, а хто самець. Крім того, спостереження науковців показують, що у багатьох випадках самець "чорної вдови" тікає. Якщо перед тим приносить достатньо великий перед шлюбний подарунок, якого вистачає павучисі для їжі під час статевих відносин.

Тепер же поміркуємо над наслідками двовладдя в Росії для самої Росії і України.

Без сумніву ситуація з двома центрами у виконавчій владі ( а в Росії президент має великі повноваження у виконавчій владі) має великий вплив в першу чергу на політичні і економічні процеси в середині Росії. Вона змушує національну управлінську систему, регіональні органи влади, та й законодавчу і судову гілки влади шукати компроміс в контактах з обома лідерами, щоб не зачепити особисті інтереси лідерів, не образити когось з них. При цьому у політиків і управлінців з’являється простір для маневру і ускладнюється ситуація з передачею інформації кожному з лідерів, тому що усі розуміють, що у лідерів не може бути завжди одна політична позиція, одні й ті ж оцінки і рішення .

При чому групи еліт, окремі управлінці починають шукати ексклюзивні підходи до кожного з лідерів. Поступово формується дві "команди" політиків, інтереси яких усе більше розходяться. Історія знає ще з часів Стародавньої Греції, Риму, середньовічної Франції і Росії, що тріумвірати і дуумвірати неодмінно розпадаються і можуть навіть перерости у війну лідерів, які працюють деякий час разом.

В той же час існування "політичного тандему" зберігає можливість збереження хоча б деяких елементів демократії, тому що обидва політики змушені звертатися до народу як останньому арбітру, використовувати демократичну риторику демагогічного плану. І це буде гальмувати процес створення жорстокої моделі авторитаризму, яка спирається на репресивні органи (ФСБ, армія, міліція, прокуратура і т.д.). При цьому Д.Медвевєв, враховуючи настрої молоді, створює собі імідж більш демократичного політика.

Безумовно, авторитарист В.Путін смикається, застосовує звичну термінологію ("мочить в сортире"), але народ Росії усе більше розуміє – головний не він, головний Президент Росії Д.Медведєв. Президент, ще не в змозі врізати ложкою по лобі неслухняному прем’єр-міністру, який звичне тягнеться першим до миски, але цей момент наближається.

Діючий неоавторитарист Д.Медведєв створює свою більш м’яку ідеологію зв’язку центру і регіонів, не погрожує їм армією, хоча це не говорить про те, що він її не застосовує у Чечні, Татарстані або проти України, якщо так вирішить він або його оточення, налагоджує нові оргструктури, в тому числі контролю над інформаційним простором (чого тільки варта "комісія по контролю за фальсифікаторами історії" та "комісія з створенню позитивного іміджу Росії"). Він створює більш широку базу підтримки (легітимності), а не тільки спирається на "опричників" з ФСБ та інших силових структур. При чому активно заграє з інтелігенцією, їздить регіонами, щоб мати підтримку регіональних еліт. Чим не підготовча програма, щоб поставити конкурента на місце? Якщо він досягне стійкої підтримки регіональних еліт, для чого йому "опричники"? Він може спокійно поставити їх на місце". Тому що не можна безкінечно спиратися тільки на "опричників", в цьому випадку "опричники" будуть контролювати "хазяїна" або здадуть як Н.Чаушеску.

Отже існування "політичного тандему" явище тимчасове. І може привести або до  жорстокого політичного протистояння учасників "тандему" або до "м’якого відходу в тінь" А.Путіна, з надією знову виграти президентські вибори хоча б після другого президентського терміну Д.Медведєва. Він дозволяє В.Путіну чекати.

Розпад "політичного тандему" важко передбачити за формами в умовах, коли в Росії ( в Україні теж) не працює класичний механізм виконання конституції і законів. Механізм формалізований, пророблений до дрібниць, який поважає народ і влада. Закон не став домінуючим регулятором життя в Росії.

Варто врахувати  й те, що Д.Медведєв буде змушений стримувати радикальний націоналізм, в тому числі в націонал-більшовицькій формі, який може стати фактором розвалу країни і суспільства. Чим більше розкручується маховик російського великодержавного шовінізму, тим більше буде зростати націоналізм антиросійської скерованості в регіонах – ісламський, азійський, фіно-угорський та інші. Все ж такт в Росії росіян тільки половина, а православ’я не охоплює і половини населення.

Тепер щодо наслідків існування двовладдя в Росії для зовнішнього світу і зокрема для України.

Великим досягненням В.Путіна, як президента, стало те, що Росія стала країною в ізоляції, країною, яка сама себе ізолювала від світу, який вона є ворожим. При чому ворогами "номер один" стали сусіди, бувші партнери по СРСР  – Україна, Грузія, країни Балтії, на черзі Білорусь, Азейбарджан та інші. А неросіяни, "інородці" стали в Росії ізгоями, яких переслідують, сприймають ворогами.

Д.Медведєв змушений пом’якшувати національну політику, зокрема і по відношенню до країн – сусідів. Наприклад, провину за погіршення відносин Росії з Білоруссю вже сьогодні покладають на В.Путіна та його міністрів, які постійно розв’язують "війни" проти сусідів – м’ясні, винні, молочні, цукрові, трубні і т.д.

Окремо стоять питання використання енергоресурсів політичних цілях, особливо нафти і газу під час президентства В.Путіна. Ембарго цих ресурсів змушували сусідні країни "ставити на коліна", але не змусили відмовитися від суверенітету. Поступово видобування і експорт нафти звільнилися від жорстокого державного контролю і стали менш ефективною зброєю проти сусідів. І тоді, на етапі передачі влади президента в середині "політичного тандему" газ Росії був використаний у якості "останнього патрону" в першу чергу проти України: щоб ціною за газ на світовому рівні розвалити металургійну і хімічну промисловість, розколоти проросійські і прозахідні регіони, оволодіти газотранспортною системою України і показати світу, що Україна недієздатна держава.

Момент для "газового удару"  був обраний зручний. "Помаранчеві лідери" не виконали своїх обіцянок і виявилися політичними банкрутами. В Україні спостерігався глибокий ціннісний розкол еліт за багатьма параметрами, в тому числі по лінії "Росія – Нато". Наближалася зима і розгорталася світова фінансово-економічна   криза. Отримати кредити було ніде. Протистояння між Президентом України і Прем’єр-міністром було надзвичайно гострим і чекати консолідованої позиції у газових переговорах не доводилося Центральній і Західній Європі, які теж замерзали, газ через Україну не надходив. Начебто перемога Росії над зтрощеною Україною була забезпечена.

Війна майже закінчилася, Україна не рухнула, але імідж Росії як надійного постачальника газу сильно постраждав. Постраждав імідж і України як стабільної країни і надійного транзитера газу. Газовий конфлікт між Росією і Україною, особливо щодо ціни на газ і на транзит газу остаточно не завершений. Особливо в аспекті сплати за транзит газу. В свій час через корупцію влади України Росії вдалося підписати грабіжницькі угоди щодо транзиту і вона цей важіль використовує потужно, грабуючи Україну. Залишається чекати, чи піде Д. Медведєв на задоволення вимог України щодо перегляду угод по транзиту газу.

Д.Медведєв не зобов’язаний підтримувати ізоляціоністську, націонал-шовіністську політику В.Путіна, особливо в умовах світової економічної кризи. Він може "пом’якшити" свою політику щодо США, НАТО, і ЄС, а також щодо країн-сусідів і виступити в образі президента – партнера світової спільноти. По-перше, він задовольнить вимоги налагодження більш тісних стосунків  з світом і країнами сусідами з боку ліберал-демократів Росії (справжніх, а не жириновців), зокрема і в середині "Єдиної Росії". По-друге, дуже швидко прийде час, коли Росія звернеться до світової спільноти з проханням нових фінансових запозичень з метою подолання економічної кризи. Внутрішні фінансові ресурси Росії швидко зменшуються.

Отже існування двовладдя в Росії об’єктивно вигідно світу і Україні. Особливо Україні, де новообраний президент в 2010 році буде мати більше можливостей для ведення конструктивних переговорів з Президентом Росії Д.Медведєвим.