dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 24 Сентября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Украина и Россия Механізм протидії системній кризі: інституційно-інноваційні інструменти

Механізм протидії системній кризі: інституційно-інноваційні інструменти

Механізм протидії системній кризі: інституційно-інноваційні інструменти

Ситуація, до якої потрапила Україна, її економіка, деградація технологічна, соціальна свідчать про системні вади інституційної організації суспільства. Це висуває завдання обґрунтувати способи відновлення НТП, який в нас фактично зупинився на фоні прискореної інформатизації усього світу. Потрібно не лише артикулювати причини цього прикрого факту, але й виробити практичні підходи, алгоритми дій у відповідності до міжнародного досвіду стимулювання НТП. Це означатиме і востребуваність вітчизняної науки, і вирішення кардинальної проблеми українського розвитку взагалі.

Це завдання не тільки пов’язано із механізмом виходу з кризи, але й постає безальтернативним засобом забезпечення за собою вигідних між народних позицій. Адже кризу, як катарсис для світової економіки майбутні її фаворити переживуть, стрибнувши у новий технологічний уклад, а майбутні невдахи, потрібні лідерам як технологічний гумус, залишаться із матеріало- та енергомісткими виробництвами, що потребують докладання низькокваліфікованої праці.

І йдеться не тільки про фрагментарні технологічні цикли, але й про фрагментарні соціальні системи, які живляться за умов малої доданої вартості при екологічних гіпернавантаженнях. Глобалізація, інформатизація не зняли питання нерівномірного розвитку національних і регіональних економік, а лише загострили його. Ідеї про універсальність інформації, гуманність інформаційного суспільства виявилися міфом. Жодний базовий ресурс за всю історію людства так не підкорявся силовому й свідомому перерозподілу, як інформація. Зараз відбуваються нечуваний географічно- функ¬ціо¬нальний перерозподіл виробництва, концентрація інформаційних ресурсів (а значить і найкращих кадрів, і фінансів) у найбільш розвинутих країнах світу.

Є й додатковий мотив такого перерозподілу – боротьба за ресурси матеріальні, що відбувається за умов загострення проявів подвійних лімітів – власне лімітів екстракції та залучення матеріалів та екологічних. В кінцевому підсумку ефективність або успішність країн зумовлюється здатністю або нездатністю реалізувати функціональний ланцюжок: інституційне регулювання—умови інноваційного розвитку—НТП.

Відзначимо, що інструменти стимулювання НТП, які застосовуються країнами-лідерами, є принципово відмінними від тих, що використовуються у нас, і які нам посилено рекомендують. Тому для нас особливо важливо сформулювати концепцію НТП та подолання кризи, враховуючи як весь комплекс власних проблем, цілей розвитку, так і міжнародну практику.

Ніхто у нас не заперечує інновації. Це і неможливо. Втім – сама ліберальна парадигма змістом якої є функціональне розведення держави, бізнесу та інститутів суспільної самоорганізації заперечує ефективний інституційний вплив на інноваційний розвиток. Те, що було спростовано кризовим шквалом, від чого відмовляються у світі в нас ще й досі офіційна ідеологія і парадигма державного будівництва. А критика такої парадигми все ще сприймається як недоречний епатаж. 

Ми за останні роки вибудували архаїчну інституційну структуру, яка відповідає за характером ситуації часів розквіту індустріалізму і атомарним принципам побудови фірм, господарських структур. Світ вже приготувався до мережевої економічної моделі. Відтак маємо недієвий функціональний розподіл інституційних повноважень, власне недієвий статус інститутів, зокрема і уряду, щодо інноваційних стратегій. Маємо і архаїчну систему фінансування суспільних секторів (недофінансування науки, освіти, соціального страхування).

В нашої науки є потенціал піднестися над спрощеними підходами, дріб’язковістю та інколи заангажованістю на певних догматах.

Нам варто відштовхнутися від розуміння того, що органічним результатом старих підходів є фінансові дефіцити, падіння попиту на вітчизняні товари, поганий режим кредитування, страхування, відсутність альтернативних форм зайнятості, слабкість економічної кон’юнктури, що унеможливлює інвестиційну активність.

Слід твердо сказати і про хибність сьогоденної рестриктивну політику уряду на НБУ, що є діаметрально протилежним підходом до заходів, що вживаються абсолютно всіма провідними ринковими країнами.

Варто звернути увагу і на міжнародний регулятивний досвід. Відповідно до „Плану Обами” близько $800 млрд. буде витрачено на подолання кризи. При цьому йдеться і про серйозні інфраструктурні проекти, і про підтримку соціального сектору: із загальної суми виділених коштів $500 млрд. буде спрямовано на будівництво національної інфраструктури, $250 млрд. у вигляді допомоги отримають люди літнього віку. Нікого не лякає жупел інфляції. Нові планові показники бюджетного дефіциту просто вражають: 1,75 трлн доларів (замість декларованих раніше 1,2 трлн доларів), тобто 12 % от ВВП.

Ми в Україні панічно боїмося грошової маси. У світі ж до емісії зовсім інше ставлення. Не вигаданим, а вповні реальним фактом є безінфляційне інвестування сотень мільярдів доларів у економіку не тільки США, але й Західної Європи, Японії, Китаю.

Хіба хтось у нас серйозно замислювався над проблемою: а куди подівалися гроші, які раніше так охоче вкладалися у світі як у реальні проекти, так і у фінансові бульбашки? Гроші ці існують, і у багатьох випадках працюють, їх не знищували, до них навіть додаються новоемітовані гроші.

Фінансові ресурси активно витрачаються як на цілі НТП, так і на цілі розвитку реального сектору, і це є головним інструментом антикризового регулювання у світі. Таке витрачання – це не фінансування міжбанківських спекуляцій, як це розуміють у нас. Це – залучення реальних ресурсів, зростання внутрішнього попиту, як первісних державних закупівель передової науково-технічної продукції, так і через піднесення купівельної спроможності населення, навіть через соціальні виплати.

Саме це – зовнішньо еклектична комбінація різнотипних способів динамізації НТП, причому з використанням не тільки ринкових, але й програмно-цільових методів розвитку при зростанні значення останніх і є ключовим фактором успішного соціально-економічного розвитку.

Так, сучасні розвинуті держави використовують і зовсім нетипові засоби підтримки власного виробника, які є немислимими для нас. Приклад – діяль-ність різного роду інституцій, передусім регіонального рівня, з емісії грошових сурогатів у США, які сьогодні поширюються, як це було за часів Великої Депресії. Пільгові продажі регіональних грошей стимулюють до закупівель місцевої продукції, і даний крок є не тільки ефективним засобом під¬тримки внутрішнього виробництва, але й «невидимим» для контролю з боку СОТ.

У такий та інші способи навіть соціальні виплати, завдяки точним інституційним інструментам, працюють на стимулювання власного виробництва, а не на імпорт, на НТП, а не на спекулятивні махінації.

Згаданий конструктивний еклектизм потрібний і в Україні, не сам по собі – цього в нас вистачає, але із вираженим вектором на технологічний прогрес, на стратегічні цілі, а не на латання дірок.

У практичному плані слід переглянути стратегію національного розвитку, поклавши в основу антикризових програм динамізацію НТП шляхом, як це не суперечить сучасним поглядам на наші проблеми, активної фінансової політики, виходячи з реалій, що склалися.

  • Нам потрібна розробка дієвої програми зайнятості в умовах кризи? Так, але вона має враховувати й пріоритети технологічного прогресу.
  • Потрібне спрямування кредитно-фінансових потоків та стимулювання попиту? Так, але в комплексі із застосуванням інструментів монетарної політики, хоча б і інфляційно доволі нейтральних грошових сурогатів.
  • Потрібно залучати іноземні кредити? Так, але думаючи про якість кредитів і про їх значення для реального сектору і терміни окупності.
  • Потрібний соціальний захист? Так, але в єдності з антиінфляційними, антиімпортними заходами, оскільки сам по собі він – чиста інфляція.

Подібні ж речі можна казати про вибіркову підтримку продуктивних підприємств, особливо малих, збільшення допомоги, зокрема й інвестиційних потоків до уразливих регіонів.

Повторимо: з кризи, а особливо з цієї, виходять тільки у новий технологічний уклад, або не виходять ніколи, переводячи гострі прояви хвороби у хронічні.

Не тільки фінансова рестриктивність руйнує економіку. Її руйнує без¬сис-тем¬ність, відсутність програмно-цільового начала. Адже навіть у кращий для нас рік – 2004-й, коли ріст ВВП становив майже 12% і Україна була світовим лідером за темпами економічного зростання, вона деградувала технологічно. Крім того, у розвинених країнах світу понад 90% інвестицій вкладається у 5-й та 6-й технологічні уклади, тоді як в Україні у ці сектори спрямовується мінімальний відсоток, а більш як 3/4 інвестицій бездарно тануть у 3-му технологічного укладу.

Причина такої деградації – механічне перенесення моделі регулювання індустріальної економіки у часи становлення економіки інформаційної з іншими цінностями, головною з яких є інтелект, вміння людини. Адже 2/3 світових капіталів сьогодні мають саме кадрово-кваліфікаційну природу.

В нас була пропозиція висококваліфікованої робочої сили – за всіма оціночними критеріями найкраща на пострадянському просторі. Вона так і не було востребуваною: не було створено попиту на кваліфіковані кадри. А саме ефективний попит на капіталомісткий інтелект – найефективніший спосіб сконцентрувати на своїй території не тільки робочу силу, але й капітали, обігові фінансові кошти. Не тільки тому, що подібне тягнеться до подібного, а інвестиційні ресурси – до капіталоефективних галузей та територій. Ключовий фінансово-інвестиційний ресурс – це і є капіталомісткі фахівці.

Їх ефективна діяльність – зміст програмно-цільового підходу. Технічно заходи, які необхідно вжити для стабілізації ситуації у країні, слід поділити згідно критерію пріоритетності та тривалості, терміну дії та застосування, зокрема у короткостроковій та середньостроковій перспективі. А в принциповому плані – потрібне саме планування в синтезі таких функцій, як визначення цілей, завдань і пріоритетів, вироблення відповідних програм та механізмів із виділенням необхідних ресурсів з доведенням переліків дій до виконавців з відповідним контролем з урахуванням органічної природи ринкових відносин.

Отже і Україні варто перейти на програмно-цільові принципи економічного розвитку – ті, які застосовуються є в передових країнах, згідно до моделей розвитку, згідно яких скоро буде жити весь світ. Тому для пошуку та реального впровадження ефективної національної моделі відкритої економіки в Україні слід переключитися на іншу систему цінностей. Якщо типові для пізньоіндустріальної доби кризи зумовили розуміння того, що важливим є не тільки кількість виробленої продукції, але і її якість, то остання пізньоіндустріальна криза і перша криза новонароджуваного інформаційного суспільства модифікує і дану логіку. Відтепер важливим є не тільки і не стільки те, що виробляється, а те, чим, а точніше - ким виробляється продукція. Адже розвиток головної продуктивної сили – самої людини – є водночас і ціллю прогресу, і його інструментом, і найбільш прогресивним та ефективним засобом капіталізації.

Відзначимо й роль інформатизації в номенклатурному контексті. Один кілограм продукції у сфері найбільш передових технологій наближається до вартості 50000 тонн нафти. Це означає, що питання енергодефіцитності в українському розумінні розчиняється у проблемі раціоналізації та підвищення ефективності економічної моделі.

Програми підтримки регіонів, які були прив’язані до моновиробництва, зупиненого сьогодні, приречені на невдачу, якщо регулятивними цілями будуть спроби відновити втрачене, що є типовим для індустріальної доби. Інколи це вже нереально та навіть безперспективно (наприклад стосовно металургійної галузі), зважаючи на зниження матеріаломісткості виробництва у передових краї¬нах світу, на те, що надто сильні потужності розвинули в себе Китай та Росія.

Мають місце і необґрунтовані акценти у геополітиці: риторика щодо інтеграції до ЄС не супроводжується ані адекватними практичними діями, ані урівноважується проектами співробітництва за іншими векторами, і передусім російсько-пострадянським та китайським; у співробітництві з міжнародними фінансовими організаціями робиться акцент на взаємини з МВФ, тоді як значно важливіше налагодити контакти зі структурами, які, згідно власних статутних позицій та традицій, що склалися, надають фінансову допомогу реальному сектору економіки, а не концентруються лише навколо цілей формального дотримання макроекономічних показників.

В цілому ж доводиться констатувати відсутність розуміння безперспективності старої моделі внутрішнього міжрегіонального поділу праці, старої моделі міжнародної спеціалізації України та невживання заходів структурної політики.

Сьогодні має значення не динаміка, а «динаміка динаміки», не технології, а мета-технології, які означають контроль за «простими» технологіями, ноу-хау та ін. Те, що сьогодні є дефіцитним інформаційним ресурсом, технологічними новаціями, завтра віддаватиметься на поживу аутсайдерам. На відміну від них, мета-технології – це ключ до інноваційності розвитку, це контроль розробника нової техніки, інформаційних систем над технологічними процесами користувачів контроль з боку метрополії над глобальною периферією.

Інструментом та проявом конкурентного прориву є створення, застосування та поширення т.зв. «мета-технологій», які формують параметри сучасного інформаційного суспільства. Відзначимо, що йдеться не про кількісний аспект справи, і навіть не про те, збільшення інформаційної місткості виробництва та соціально-економічної системи, наукомісткості продукції та ін. самі по собі можуть дозволити домогтися радикальних зрушень.

Механізмом здобуття конкурентних переваг є пріоритетний розвиток інформаційно містких виробництв з відповідною спеціалізацією у системі міжнародного поділу праці. Останнє означає ні що інше, як ефект визнання міжнародним ринком соціальних витрат та соціального статусу населення країн («закладання» у ціну товару витрат на освіту, науку, навіть медичне обслуговування та соціальне страхуванні, які, у випадках більш інформаційно розвинутої економіки, знаходяться на значно вищому рівні).

Вихід на лідируючі позиції, з урахуванням сказаного, є завданням надскладним, неможливим для переважної більшості країн. Україна, яка протягом короткого часу втратила здобутки минулого та по багатьох параметрах і світове лідерство, попри подекуди обнадійливі коливання у показниках динаміки росту, усіма клітинами свого організму «вростає» у в'язке тіло глобальної периферії. Тому тільки негайний перехід до науково виважених програмно-цільових підходів розвитку національної економіки може розглядатися як засіб протидії деградації, подальшої руйнації соціально-економічного та технологічного потенціалу.