dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Украина и Россия Новітні проблеми українсько – російських відносин в умовах світової економічної кризи

Новітні проблеми українсько – російських відносин в умовах світової економічної кризи

Віктор Будкін

Світова криза висуває нові проблеми для міждержавних економічних відносин, що сповна відноситься й для взаємин між Україною та Російською Федерацією (РФ). Серед багатьох проявів таких складних проблем в подальшому викладі будуть  проаналізовані найбільш вагомі, які можна згрупувати в ряд основних блоків. Серед них виділяються наступні.

Валютно – фінансові відносини

Напередодні саміту « Великої двадцатки  « в березні 2009 року президент Д.Медведєв звернувся до її учасників з пропозиціями щодо реформування глобальних фінансових відносин , серед яких визначив необхідність « заходів  по диверсифікації моновалютної системи, в якій долар – на шкоду світовим економікам – продовжує залишатися єдиною резервною валютою «. Про наполегливе прагнення забезпечити вирішення цієї проблеми свідчить підкреслення цієї тези президентом РФ також на його зустрічі з  італійським прем»єром С.Берлусконі 17 травня 2009 року До цього треба додати ще два важливих факта. Хоча проголошення півтора роки тому російського рубля конвертованою валютою не досягло поставленої мети, російське керівництво не схильно відмовлятися від її досягнення, спочатку хоч би в окремому сегменті світової економіки – в регіоні Співдружності незалежних держав  ( СНД ). Немаловажним є й інший факт – укладання в травні цього року Китаєм з п'ятьма країнами – партнерами угоди про відмову від долару на користь розрахунків в національних валютах, що фактично приведе до переважання в цих оборудках найбільш могутньої з них – китайського юаня.

Дуже ймовірно, що « китайський « аналог буде запропонований Росією й для розрахунків всередині спочатку ЄврАзЕС поряд із створенням в межах цього найбільш інтегрованого навколо РФ угрупування митного союза, а далі ( або паралельно ) - також на терені  всієї СНД. В цьому випадку неминуче виникне ситуація, яка була характерна для валютно – фінансових відносин СРСР та інших членів Ради Економічної Взаємодопомоги до її розпуску в 1991 році. В межах цієї організації соціалістичних країн функціонувала спільна регіональна валюта “перевідний рубль”, яка використовувалася як база для взаємних розрахунків. Її застосування на практиці виявило такий важливий недолік, як поділ продаж окремих товарів на  “м'яку” ( якраз ці  “перевідні рублі” з їх обмеженою сферою дії ) та “тверду” ( долари та інші конвертовані грошові одиниці ) валюту. На першу з них продавалася та продукція , яка не знаходила збуту  поза межами РЕВ, а на “тверду” - найбільш якісні товари, що продавалися на долари не лише на інших, але й на взаємному ринку партнерів по цьому блоку. Якщо Росія проведе  в межах СНД ідею про розрахунки в національних валютах, неминуче виникне повтор зазначеної вище ситуації в РЕВ, яка суттєво ускладнить валютно – фінансове положення України. Справа в тому, що конкурентоздатні на світовому ринку товарні групи ( насамперед, енергоносії, як основна частина українського імпорту з РФ ) будуть продаватися на конвертовані валюти, а менш конкурентоздатні виробки України при поставках до Росії – на базі її національної валюти, яку не можна буде витратити у відносинах з іншими країнами й використати для  поповнення валютних резервів нашої держави.  

Друга проблема українско – російських відносин у цій сфері пов'язана із рішеннями « Великої двадцятки « про фінансову допомогу більш слабким країнам. Прийнявши на себе відповідні зобов»язання, керівництво РФ відразу ж ( як, між іншим, явно будуть діяти й інші високорозвинуті країни – донори, виходячи із власних геополітичних інтересів ) проголосило свою прихильність до  “регіонального” підходу щодо виділення коштів. Д.Медведєв підреслив, що ця допомога буде скерована насамперед найближчим партнерам Росії, а це реально означає – країнам ЄврАзЕС. Якщо керівництво Росії в травні 2009 року відмовилось надати Україні кредит у 5 млрд. доларів, то сподіватися на отримання від неї вагомої або навіть якоїсь допомоги в рамках рекомендацій саміту “двадцятки” є ілюзорним. 

Проблеми конкуренції на світових ринках

Україна і Росія, як і всі інші країни СНД, мають відкриту економіку, яка орієнтується на поставки продукції до світових ринків. При цьому є ряд пріоритетних для обох держав галузей, де внаслідок залишеної ще від часів СРСР  структури економіки, існує паралельний випуск експортної продукції, а отже й конкуренція між українськими та російськими виробниками. Хоча під тиском такої конкуренції вже відбулася певна реструктуризація експортних потенціалів (переважним чином в Україні з її меншими можливостями забезпечити виграш у конкурентній боротьбі по більшості конкретних видів продукції), зберігається  високий рівень орієнтації на одні й ті ж галузеві сегменти цього ринку. Це, насамперед. стосується таких пріоритетних галузей, як озброєння та  літакобудування.

Обидві країни входять до десятки світових лідерів поставки військової техніки ( Росія у 2007 році займала друге місце після США на світовому ринку озброєнь, Україна – шосте, але із великим перепадом в абсолютних обсягах військового експорту ). Україна приймає активну участь в найбільш престижній ярмарці озброєнь в арабських еміратах IDEX, на якій у 2008 та 2009 роках демонструвала, зокрема, керовані ракети нового покоління“Альта”, тренажерну військову техніку тощо, в цьому році провела іспити модернового танку “Оплот М” на заводі ім. Малишева в Харькові. Але порівняно із Росією суттєвим недоліком українського ВПК є відсутність масштабних обсягів виробництва, яке в Україні  розраховане лише на пошуки зовнішнього споживача. Міністр оборони України Ю.Єхануров ще до свого конфлікту з головою уряду Ю.Тимошенко неодноразово жалівся на те, що наявні асигнування не дають змоги отримати від українських зброярів необхідну для модернізації армії техніку. Як наслідок  рішеням уряду 22 квітня 2009 року із Стабілізаційного фонду на ці цілі було виділено 928 млн. гривен ( еквівалентно біля 122 млн. доларів ), з цього ж фонду була здійснена підтримка виробничої діяльності українського виробника танків – завода ім. Малишева. 

Але всі ці заходи неспівставні із державною підтримкою російського ВПК, який в останнє п»ятиріччя отримує дійсно гігантські оборонні замовлення , в тому числі й для самої армії цієї країни. Для порівняння – на 2009 рік в російський бюджет закладені витрати  на закупівлю озброєння для Міністерства оборони у розмірі 520 млрд. рублів ( біля 17 млрд.доларів  ). Лише в цьому році російська армія повинна отримати 300 танків. більше 108 літаків та гелікоптерів, 14 кораблів, 30 ракет “Іскандер” тощо. Такі великі замовлення суттєво знижують витрати на виробництво військової техніки як для власних потреб, так і на експорт, дозволяють на базі російських військових частин перевірити боєздатність, надійність та модерновість озброєння, що суттєво підвищує його конкурентоспроможність порівняно із іншими експортерами, в тому числі й “Укрспецекспорта”. 

За часів СРСР високий рівень випуск літаків для власних потреб та на експорт значною мірою був забезпечений тією широкою кооперацією між авіаційними підприємствами Росії, України та Узбекистана, яка була втрачена за останні п'ятнадцять років. Найбільш великі авіаційні корпорації світу Боїнг, Ейрбас монополізували переважну частину глобального ринку літаків, але поряд з тим існує та потреба в авіатехниці на терені СНД, в Китаї, Ірані та деяких інших країнах, яка традиційно може бути задоволена російськими або українськими фірмами Туполева чи Антонова. Враховуючи це, Росія в 2008 році провела широкомасштабну реорганізацію літакобудівного сектора, об'єднавши на базі горизонтальної та вертикальної кооперації підприємства по випуску моторів (корпорація “Рибінські авіамотори”), авіаційного устаткування та складальні заводи. Відповідну роботу провели в минулому році і в Україні, де до державної корпорації увійшли Харківський авіазавод, київський Авіант та інші підприємства. Необхідно відразу ж підкреслити, що умови стабілізації авіаційної індустрії в Росії об'єктивно набагато кращі порівняно з Україною. Сам величезний простір російської території вимагає значного авіаційного парку. Крім того, поряд із прямою державною фінансовою підтримкою цієї галузі в РФ додатково діє фактор значних замовлень оборонного відомства, а також проведене в 2009 році різьке зниження цін на авіаквітки з Далекого Сходу, що в свою чергу стимулює компанії – перевізники до купівлі нових літаків. Всього цього немає в Україні, яка може орієнтуватися лише на експорт літаків та авіаційної техніки. Тому в останні роки вся ця галузь знаходиться в глибокій кризі – в 2006 році в Україні не було вироблено жодного літака, в 2007 році із авіазаводів вийшов 1 літак, в 2008 році – 4. Рішенням уряду в квітні цього року було виділено 260 млн.гривен кредитів із Стабілізаційного фонда, що дозволить добудувати й продати до десяти літаків, на які є замовлення з боку іноземних компаній. Для України особливо важливим може стати те, що під час переговорів в Москві між прем»єрами Ю.Тимошенко та В.Путіним була досягнута домовленість про розширення кооперації в цій галузі, спільному випуску новітньої моделі літака АН – 148 – 100. Якщо ці домовленості будуть втілені в життя, то здійснення такої кооперації, як це доводить співробітництво двох країн в ракетобудуванні, може стати серйозним фактором відновлення українського авіабудування.

Необхідно вказати, що система посередньої підтримки національних виробників, про яку мова йшла вище стосовно зниження цін на авіабілети на понаддовгих рейсах, застосовується в Росії й відносно інших галузей. Так. для стимулювання власної автомобільної промисловості Міністерство промисловості та торгівлі РФ в квітні 2009 року вирішило надати великі пільги громадянам - покупцям російських машин - держава, зокрема,  покриває 2/3 ставки по рубльовому автокредитуванню. В травні цього року були введені додаткові пільги – зазначене субсидування поширилося на машини з ціною до 600 тисяч рублів проти 350 тисяч за квітневими рішеннями, крім того з 30% до 15% знижений первісний внесок від вартості придбаного автомобіля. Підвищення обсягів виробництва в цьому випадку позитивно відіб'ється також і на експортних цінах на продукцію російського автопрома, що посилить його позиції на світовому ринку порівняно із й так незначним експортом автомашин з України. 

Проблеми іноваційного розвитку двох країн

Однією з невирішених до цього часу проблем економічного розвитку обох держав є мляве й неефективне використання можливостей інноваційного розвитку. Фактично їх національні економіки не вийшли за рамки індустріальної моделі, тоді як передові держави світу вже переходять від постіндустріальної до інформаційної стадії  функціонування суспільства, в тому числі й на базі його економічної складової. Досвід показує, що лише на базі масового використання високих технологій можна забезпечити гідне місце у рейтингу стабільно конкурентоздатних держав  світу -  орієнтація на випуск сировини та напівфабрикатів  навіть при тимчасово високій кон'юнктурі попиту на них ( як це було до початку сучасної глобальної кризи ) призводить лише до збереження високого ступеня залежності від найбільш могутніх гравців на світовому ринку.

Суттєва різниця між двома досліджуваними державами полягає в тому, що в Україні про перехід до інноваційної стадії розвитку обмежилися лише розмовами та декларативними урядовими постановами. Щоправда, Верховна Рада України прийняла рішення про проведення 17 червня 2009 року парламентських слухань “Стратегія інноваційного розвитку України на 2010 – 2020 роки в умовах глобалізаційних викликів”, що може лише посилити увагу до цієї найважливішої проблеми сучасності, а не вирішити її в комплексі.. Напроти тому в Росії попри всі складнощі докризового й навіть кризового періоду почала проводитися постійна робота по виходу на якісно більш високий рівень модернізації національної економіки. Ще у 2008 році Мінекономрозвитку РФ розробило варіативний прогноз розвитку російської економіки до 2020 року, який розглядає різні моделі подальшого її функціонування – “енергетичний”, змішаний та “інноваційний”. Останній передбачає селективну диверсифікацію виділення інвестицій насамперед на більш технологічні галузі та види продукції, комплексну підтримку цих галузей на передвиробничій ( науково – технологічні та проектні розробки ) та післявиробничій ( стимулювання попиту на високотехнологічні товари та послуги ) стадіях. Згідно із цим варіантом до 2020 року ВВП Росії може зрости у 2,3 раза, інвестиції  - в 4 раза, продуктивність праці – в 2,5 раза й реальні доходи населення – в 2,6 раза. Через 12 років виробництво машинобудівної продукції за інноваційним варіантом втричі перевищить рівень 2008 року. До цього сценарію закладені деякі завдання, які можуть безпосередньо погіршити позиції українських виробників та експортерів на російському та міжнародному ринках. Це стосується, зокрема, намірів в 16 разів збільшити випуск літаків, або проекту створення сітки металургійних мінізаводів, які дозволять різко знизити імпорт проката до Росії. 

В РФ прийняті міри для поступового інституційного забезпечення інноваційної діяльності. Серед них - організація державних корпорацій в  морському суднобудуванні та авіації, корпорації  “Ростехнології” тощо. Особлива увага приділяється розвитку нанотехнологій, які можуть стати джерелом революційних перетворень у виробництві як мирної, так й військової продукції. Голова корпорації “Роснано” А.Чубайс розраховує створити в РФ 20 - 30 нанофабцентрів вартістю 2 – 3 млрд. рублів кожний, які за короткий час забезпечать прорив на передові позиції в світовому рейтингу за цим показником. Він на всіх попередніх постах – і під час роздержавлення та приватизації, і як керівник енергетичного гіганта “РАО ЄЕС” показав себе таким менеджером, який обов'язково досягає поставленої мети. Тому може бути лише небагато сумнівів в тому, що й в цьому окремому секторі інноваційного розвитку Росія забезпечить собі пріоритетне положення серед інших нанопродуцентів світу.  

Справа, однак, полягає в іншому. “Прищеплення” інновацій йде в Росії згори при мінімальному  попиту  до них з боку національної економіки з її невисоким ступенем конкуренції, надмірною монополізацією та можливістю функціонувати за рахунок експорту енергоносіїв та сировини. Критичний стан  досягнутого в сфері високих технологій вимушені визнати навіть вищі посадові особи Росії. Так, президент Д.Медведєв в одному із своїх виступів в травні 2009 року з сумом констатував, що в плані технологічної модернізації  не здійснено практично нічого. Без докорінної перебудови господарського механізму на дійсно цивілізованих ринкових засадах з імманентною для суб'єктів економічної діяльності потребою в інноваціях марно  сподіватися на їх масове застосування в усіх сферах національного відтворення. Це в повній мірі стосується Росії, України та всіх інших пострадянських країн. Такий реалістичний висновок, однак, не заперечує можливості досягнення Росією окремих та некомплексних пікових показників у вибраних секторах високих технологій (зокрема, в тій же нанотехніці) – вже існуючим світовим прикладом цього є результати селективної технологічної політики Японії у 60 – 80 роках, а стосовно самої РФ – значна питома вага таких технологій в її експорті озброєнь. При збереженні сучасної моделі господарювання прорив в окремих технологічних напрямках не означатиме засвоєння інновації як комплексного явища у виробництві, його організації, науково - технічному забезпеченні, системному підході до збуту продукції тощо. Але навіть частковий вихід на високі технології суттєво підвищить загальний рівень конкурентоздатності російських фірм на внутрішньому та міжнародному ринках, що відповідно послабить позиції на них українських товарів. В таких умовах найбільш раціональним варіантом було б підключення до російських науково – технологічних розробок. Відповідний потенціал в Україні ще є, а сподівання на західних партнерів виявилися марними – вони або ігнорують вітчизняні наробки, або їх хижацьки експлуатують. Нажаль цей шанс, який можна було б перевести від сфери науково – технологічних робіт до спільного випуску високотехнологічної продукції, також є малоймовірним -  його використанню, як і раніше, будуть перешкоджати суто політичні міркування й вже стала взаємна недовіра. 

Взаємини в сфері транзитного транспортування

Питання транзита газу та нафти українськими трубопроводами з Росії до Західної Європи є одними з найбільш обговорюваними як на рівні експертів обох країн, так й на рівні їх парламентів, урядів, президентських структур, а також у відносинах РФ та України з Європейським Союзом. Саме для цього кола питань характерна понадвисока заполітизованість, а також  утаємниченість дійсних мотивів відстоювання тієї чи іншої позиції в українсько – російській конфронтації з енергетичних проблем у відповідності із впливом великого бізнесу на найвищі органи влади обох держав. Суто протилежні оцінки заходів кожної з цих країн щодо взаємин по транзиту були характерні для всього періоду дев'яностих – двотисячних років й набули особливої гостроти в цьому році . “Газова війна” між Росією та Україною на початку 2009 року буквально шокувала Європу, поставивши її перед загрозою гуманітарної та виробничої катастрофи. Попри всі аргументи керівних діячів  обох країн про провину іншої сторони європейські держави визнають обидві з них винними у виникненні кризової ситуації й такими, що втратили довіру як надійні партнери по постачанню енергоносіїв. Гострі розходження між Москвою та Києвом виникли при обґрунтуванні власних позицій відносно проекту модернізації газотранспортної системи України за наслідками Міжнародної конференції в Брюсселі 23 березня 2009 року. Конкретний фактаж цих останніх подій та позиціонування чільних представників й аналітиків Європи, Росії та України достатньо повно висвітлені в офіційних заявах і коментарях експертів й не потребуютиь подальшого дублювання.

На наш погляд зараз необхідно більше уваги приділити іншій стороні цієї проблеми, а саме перспективам функціонування транзитної системи України в умовах чітко сформованої позиції керівництва РФ про усунення залежності від неї енергетичного експорту цієї держави. Євросоюз в Брюсселі пообіцяв виділити на ремонт газотранспортної системи України 2,6 млрд. доларів, майже півмільярда доларів - на підземні сховища газу. Але особливо негативно російська сторона зустріла намір розширити потужність цієї ГТС із 120 до 180 млрд. куб. метрів на рік - це повністю підриває ефективність тих нових газопроводів в обхід України, в які російським “Газпромом” вже вкладені перші великі кошти. Голова уряду РФ В.Путін розцінив це рішення як прямий тиск на Росію з метою вимусити її додатково постачати до Європи 60 млрд. куб. метрів газу, яких у “Газпрома” немає ( необхідно вказати, що ця корпорація досі експлуатує родовища, закладені ще за часів СРСР й лише повільно розгортає освоєння нових газових свердловин на півночі країни та в акваторії Північного Льодовитого океану ). Але головною причиною різко негативної реакції Росії на брюссельскі домовленості ( В.Путін навіть пообіцяв переглянути всю систему відносин з Європейським Союзом ) є якраз будівництво двох газопроводів “Північного потоку” по дну Балтійського моря та “Південного потока” в акваторії Чорного моря з потужністю відповідно 55 млрд. куб.метрів та 30 млрд. куб. метрів на рік. Після вводу цих двох об'єктів в експлуатацію потреба “Газпрому” в прокачці газу через Україну зменшиться майже на 90 млрд. куб. метрів на рік, тобто на 3/4 від сучасного обсягу транспортування цього російського енергоносія із усіма від»ємними наслідками для нашої країни.

Якщо проаналізувати наведені вище новітні аспекти розвитку відносин з Росією, то треба підкреслити, що всі ці економічні негаразди прямо пов'язані із політичним фактором. Заміна взаємовигідного пошуку вирішення складних проблем або ухилянням від розгляду аргументів більш могутнього партнера, або прямою конфронтацією з ним призвела лише до великих втрат для України. В цьому сенсі дуже показовим є приклад Казахстану, де добрі взаємини з РФ аж ніяк не вплинули на втрати для національного суверенитету, а навпаки - сприяли посиленню його політичної та економічної складових.