dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Украина и Россия Співвідношення цивілізаційного та національного в українсько-російських взаєминах

Співвідношення цивілізаційного та національного в українсько-російських взаєминах

Павленко Юрій Віталійович

Основою Східнослов'янсько-Православної цивілізації була Київська Русь як водночас і макроетнічна спільність східних слов'ян Середньовіччя (з її власною складною етнічною структурою), і північна субцивілізація тогочасного Візантійсько-Східнохристиянського світу. Але за відомих обставин (серед яких перш за все варто згадати падіння Візантії, монгольські завоювання та литовсько-польську експансію на схід) у XIV – XVI ст. доля південних і західних та східних і північних земель Русі виразно розійшлась. Не втрачаючи рис цивілізаційної єдності вони набули вигляду окремих субцивілізацій, які умовно можна було б назвати Східнослов'янсько-Західноправославною (протоукраїнсько-білоруською - в межах Великого князівства Литовського) та Східнослов'янсько-Східноправославною (московсько-російською - в межах Великого князівства Московського).

Східнослов'янсько-Західноправославна, при безпосередній повсякденній взаємодії з періферійними, польсько-литовськими, формами Західного світу, виробила оптимальний для свого часу духовно-культурний синтез власної традиції та західної, з XVI ст. переважно барокової культури. Провідна роль в цьому процесі з початку XVIІ ст. належала Києву та його колегіуму, згодом - Академії. Але спроба конституювати себе у формах козацької державності, попри окремі яскраві досягнення, у цілому зазнала поразки.

Східнослов'янсько-Східноправославна, московсько-російська субцивілізація, яка кілька століть ставилась до Заходу відчуджено, з підозрою і не була схильною сприймати його культурні досягнення, створила потужну державність, яка з середини XVII ст. охоплювала простори від Дніпра до Тихого океану. Відомі події першої чверті наступного століття, пов'язані з поразкою І. Мазепи та утвердженням абсолютиської Російської імперії з її подальшим поглинанням Білорусі та України (без Галичини, Буковини і Закарпаття) фактично означали утворення спільної імперії східнослов'янських православних народів.

Розв'язання проблеми цивілізаційної ідентичності України має здійснюватися через визначення її в системі двох основних координат її буття: стрижневого розвитку власної слов'янсько-православної традиції (з початковою опорою на візантійську спадщину) та, з пізнього Середньовіччі, найтіснішої взаємодії з Західною цивілізацією (при не лише сприйнятті її досягнень, а й періодичному відштовхуванні від неї, як то було під час козацько-селянских повстань). Але базою Православно-Слов'янської цивілізації, основою української, російської та білоруської культур були і залишаються давньоруським, спільними у своїх східнослов'янсько-візантійсько-балканських витоках.

Захід є породженням романо-германського синтезу, зокрема ранньосередньовічного симбіозу Католицької церкви і Франкської державності. Тому не дивно, що процес утворення Об'єднаної Європи майже відтворював і продовжує відтворювати послідовність формування Західнохристиянського світу Середньовіччя. Україна мало до нього відношення не як така, а лише тією мірою, якою входила до складу Річі Посполитої, а потім (своїми західними теренами) Австрійської та Австро-Угорської монархії Габсбургів.

Формування староукраїнської спільноти відбувалося впродовж XIV - XVI ст. і завершилося у першій половині XVII ст., наслідком чого було створення гетьманської Української держави під проводом Б. Хмельницького в середині цього століття. Етнічним підгрунтям, на якому сформувався староукраїнський народ, були нащадки мешканців колишніх південноруських земель, перш за все (по відношенню до козацької України) Київського, Переяславського та Чернігівського князівств, до складу яких, головно у порубіжній зі степом смузі, увійшли численні слов'янізовані тюркські та іранські (аланські) компоненти.

Становленню староукраїнського народу як певної, відмінної від всіх його сусідів, культурно-мовної і (в межах Наддніпрянщини) суспільно-політичної спільноти, сприяли 3 зовнішні "виклики", на які місцеве православне населення, відповідно до своїх можливостей, давало певні "відгуки". Йдеться про: 1) татарсько-турецьку агресію, у боротьбі з якою постало українське козацтво з Запорізькою Січчю; 2) польське, починаючи з Люблінської унії 1569 р., гноблення, відповіддю на яке були численні козацько-селянські повстання з Визвольною війною під проводом Б. Хмельницького уключно; 3) Берестейська, 1596 р., унія, протидія якій стимулювала релігійно-культурне відродження у Середньому Придніпров'ї з центром у Києві.

Формування етнокультурного підгрунтя та етнополітичного каркасу староукраїнського народу відбувалося паралельно, але до певної міри автономно, з різними територіально визначеними осередками - Києвом і Запоріжжям. Але саме ефект перехрещення і резонансу культурно-освітньо-церковних та суспільно-політичних процесів на початку XVII ст., які паралельно започатковувалися на землях Русі-України у попередні століття, мав своїм наслідком виникнення староукраїнського народу.

Завдяки діяльності козацько-української еліти, особливо Б. Хмельницькому та його оточенню, в середині XVII ст. на теренах Середнього Придніпров'ях утворюється самостійний етносоціальний організм з усіма необхідними суспільними, политичними, економічними та культурними ознаками, зокрема власною етнополітичною самосвідомістю, самобутньоє культурою, окремою мовою, історичною пам'яттю та здатністю до самоорганізації для досягнення спільних для всього народу цілей.

За межами станоукраїнського народу опиняється переважна частина русько-української знаті, яка інкорпорується до складу польського етносу. Паралельно, русинсько-українське населення західної частини етнографічно українських земель, входячи до складу староукраїнського етносу в культурно-мовному відношенні, опиняється за межами українсько-козацького етносоціального організму. Утвердження на теренах Закарпаття, Галичини і Західної Волині греко-католицизму (уніатства) сприяло посиленню культурно-конфесійних розбіжностей між населенням західних, де міцно утримувалася влада Польщі, та козацьких, придніпровських земель. Це, у свою чергу, гальмувало процес створення єдиного українського народу, посилюючи територіально-регіональні відмінності в межах етнографічно русько-українських земель впродовж значної частини XVII та наступних століть.

Впродовж XVIII - першої половини ХІХ ст. національне житя підросійської України та русинсько-українських земель, що під кінец XVIII ст. опинилися у складі Австрійської держави Габбсбургів (Галичина, Закарпаття, Буковина), набуло виразно різних форм. Культурно-національні зв'язки між ними були слабкими. Вони почали інтенсифікуватися лише з 70-х рр. ХІХ ст. Але навіть тоді і впродовж ще тривалого часу західні області та решта українських земель знаходилися в різних, переважаючих у своїй дії на них, цивілізаційних полях: Західнохристиянсько-Новоєвропейському (у складі його періферійної центральноєвропейської австро-угорсько-чесько-польської філіації) та Російсько-Євразійському (переважно православно-східнослов'янському, потім - більшовицькому). Наслідки цього безпосередньо впливають на політичне і національне життя і сучасної України.

Попри ганебні і безглузді укази щодо заборони українського друкованого слова у 60 - 70-х рр. ХІХ ст., якихось спеціальних антиукраїнських заходів (які б, водночас, не стосувалися і власне російських губерній) знайти важко. Навіть тривалі коливання щодо введення земських інститутів західніше Дніпра були спричинені не "українофобією", а опасіннями, що провідні позиції в ціх громадських структурах опанує традиційно антиросійські налаштована польська шляхта.  Самі ж ці укази були викликані неадекватною реакцією царського уряду і особисто, ліберального Олександра ІІ, на наклепи відповідного змісту, за умов загостреня боротьби польського народу за незалежність. Шкоди вони спричинили більше Російській імперії ніж українській культурі.

Взагалі ж, дискримінації за конфесійними і національними ознаками зазнавали євреї, навіть поляки, але не не українці, які офіційно вважалися південною гілкою єдиного "руського" народу. Через українців відбулося початкове запліднення Росії адаптованими до православного духовного підґрунтя досягненнями європейської культури. Українці і росіяни входили у всі, у тому числі і найвищі, аристократичні верстви (Скоропадські, Кочубеї, Галагани, Розумовські, Безбородьки тощо). Гноблення, яке зазнавали українські селяни, мало не національну, а соціально-економічну природу і було не більшим, ніж власне російських кріпаків.

Україна відноситься (складаючи її основу) до Західноправославної субцивілізації Східнослов'янсько-Православної цивілізації Макрохристиянського цивілізаційного світу. Таке визначення дозволяє чіткіше усвідомити наше місце в сучасному світі. З одного боку, ми стоїмо у найближчому (порівняно з Росією) відношенні до Заходу, але (як і Росія або Грузія) не є його складовою частиною. Ми не пережили, як народи Заходу, Відродження і Реформації, які, разом з капіталізмом і раціоналізмом, сформували тип сучасної західної людини.

Захід нас не вважав, не вважає і ніколи не буде вважати аутентично “своїми”. Західні проекти мають на нашому грунті цілеспрямовано адаптуватися до вітчизняних, багато в чому принципово відмінних від західних, умов. Разом з тим ми потенційно здатні сприймати західні досягнення найбільш органічно, порівняно з більшістю інших країн світу. Досвід такої адаптації у нас великий, майже півтисячолітній.

Можемо уявити три великі еліпси, що історично складалися впродовж багатьох століть, у певному відношенні навіть тисячоліть, і частково накладаються один на другий і третій. Перший з них - макроетнічний, а саме загальнослов'янський. Другий - цивілізаційний, східнохристиянсько-православний, як складова частина Макрохристиянського цивілізаційного світу. Третій - економгеографічний і геополітичний, евразійський. В зоні їх взаємонакладання знаходяться Україна, Росія та Білорусь, частково Казахстан і Киргизстан. Це положення потребує певного роз'яснення.

Те, що український, російський та білоруський народи відносяться до макроетнічної слов'янської спільності, складаючи її східнослв'янську гілку, сумнівів ні в кого не викликає. Проте слід зауважити, що на державному рівні лише Білорусь є майже цілковито східнослов'янською та православною, тоді як в межах України, тим більше - Російської Федерації крім слов'ян присутні численні представники неслов'янських народів. В усіх трьох державах це практично повністю російськомовні євреї.

В Україні маємо багаточисельних угорців, румун та кримських татар, що досить компактно мешкають у певних регіонах - Закарпаття, Буковина та Крим. Крім того присутні цигани і греки, не кажучи про менш чисельні неслов'янські етнічні групи, не прив'язані до якогось певного регіону (грузини, вірмени, волзькі татари тощо). Угорці та румуни поруч з Україною мають власні держави, а більшість кримських татар, не кажучи вже про євреїв, циган та греків, мешкає за межами України.

Значно складніша етнонаціональна ситуація в Російській Федерації, в межах якої існує надзвичайно багато (мабуть за кількістю найбільше з усіх держав світу) народів, чиї исторично етнічні території знаходяться саме в межах РФ. Серед них ткі чисельні як волзькі болгари та башкіри, а також інші народи Поволжжя - чуваші, мордовці, утмурти тощо; народи Північного Кавказу - осетини, чеченці, інгуші, лезгіни, аварці, балкарці, кабардинці, адигейці та інш., а поруч в степах - калмики; багато народів лісової, тундро-лісової та тундрової зон - карели, ханти, мансі, якути, тунгуси, евенки, чукчі тощо; також буряти та тувінці.

Так само складна конфесійно-цивілізаційна структура України і, значно більшою мірою, Російської Федерації. Що до України, то тут ми бачимо представників Мусульманської цивілізації, головно кримських татар, що мешкають переважно в межах відповідного півострова, та носіїв традицій Західнохристиянської цивілізації - угорців та поляків, більшість з яких проживають в Закарпатті (перші) та, не так компактно, у Галичині та на Волині (другі). Оскільки три названі регіони складають широку перехідну смугу між Східнохристиянською та Західнохристиянською цивілізаціями, то зрозуміло, що тут бачимо значну кількість українців проміжної між православ'єм на католицизмом конфесії - греко-католиків. Простіша ситуація в Білорусі, де крім переважаючої кількості православних маємо і певну кількість католиків, головно етнічних поляків, та, як і в Україні та РФ, евреїв, частина яких є віруючими іудеями.

Східнослов'янська, в абсолютній більшості російська, частина громадян Російської Федерації традиційно належить до православних, відтак репрезентують східнохристиянський світ. Але бачимо території, мешканці яких відносяться до цілковит інших конфесій - іслама (майже всі народи Північного Кавказу, за вийнятком певної частини осетинів, волзькі татари та башкіри) та буддизма (буряти, калмики, тувінці). Як і в Україні та Білорусі бачимо також окремі, зосереджені переважно у великих містах, громади іудеїв, католиків та протестантів різних напрямків (баптисти, адвентисти, п'ятидесятники та інш).

Необхідно враховувати, що присутність на теренах Російської Федерації, України та Білорусі іноцивілізаційних, переважно католицько-протетанських та мусульманських релігійно-культурних факторів визначається не лише наявністю в них представників традиційно причетних до них народів, а й потужним впливом з-за кордону - з боку Ватікана, різних протестанських центрів та Мусульманської цивілізації як такої. Повною мірою це стосується РФ, але зовнішні, переважно католицькі та протестанські імпульси відчуваються і в двох інших, переважно східнослов'янсько-православних державах.

Кілька слів про євразійський еліпс, що охоплює більшість регіонів Російської Федерації, України, головно її степову та лісостепову частини та, меншою мірою, Білорусь, а також практично весь Казахстан, Киргизстан і, частково, Узбекистан, а також Монголію, Джунгарію і Уйгурію. Його наявність визначається геополітичними та геоекономічними факторами.

Євразійський еліпс формувався, з одного боку, внаслідок періодичого утворення величезних імперій в його межах або таких, що охоплювали значну частину зазначених територій. Це - скіфський світ, гунська держава, Тюркський каганат, деякою мірою Хазарія та Київська Русь, величезна, повною мірою євразійська, монгльська політична система Чингісхана та його нащадків -Чингізідів, зокрема - Золота Орда, ткож Московське царство та, тим більше, Російська імперія, особливо ж - Радянський Союз. Як наслідок - поява окремих близьких соціальних та політичних інституцій, таких, зокрема, як військово організовані держави імперського типу та козацтво.

З другого боку наявність євразійського еліпса визначалась геоекономічними факторами, зокрема товарообміном як в меридиональному, так і в широтному напрямках. В меридиональному напрямку він з найдавніших часів був обумовлений розподілом виробництва між мешеанцями різних екологічних зон: лісової, лісостепової, степової та приморсько-узбережної. В широтному - трансєвразійськими торговельними трасами, зокрема - північною гілкою Великого Шовкового шляху. За часів Російської імперії, переважно з розвитком капіталістичних відносин, почав формуватися єдиний євразійський економічний простір, інтегрованість якого досягла свого максимуму за часів СРСР, особливо в останні десятиліття його існування. На сьогодні він до перної міри, але далеко не повністю, розпався, але це було обумовлено не економічними, а переважно політичними причинами.

До сказаного слід додати, що в межах Російської імперії, а особливо СРСР, більша частина євразійських регіонів входила до спільного освітньо-культурно-наукового простору з російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування (при значній русифікації білорусів, українців, татар, башкір, казахів, киргізів тощо). До цього варто додати і значні переселення, головно росіян та українців, в східному напрямку, переважно в Північний Казахстан, Південний Сибір та на Далекий Схід.  

Відтак бачимо, що Україна, Російська Федерація та Білорусь, деякою мірою Казахстан і Киргизстан, знаходяться в зоні взаємонакладання трьох зазначених еліпсів, що і визначає їх системну близькість, найбільшу на пострадянських теренах. Це дає підстави вважати, що попри всі сучасні протиріччя і суперечності, особливо між Україною і Російською Федерацією, а головно між їх володарюючими спільнотами (яких цілком безпідставно часто-густо називають "елітами", викривлюючи аутентичне значення цього поняття), існує об'єктивне потужне підґрунтя для розвитку між ними взаємовигідної співпраці.