dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 30 Апреля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Украина и Россия Міжнародні відносини на пострадянській східноєвропейській та євразійській напівпериферії. Теоретичний ракурс

Міжнародні відносини на пострадянській східноєвропейській та євразійській напівпериферії. Теоретичний ракурс

Міжнародні відносини на пострадянській східноєвропейській та євразійській напівпериферії. Теоретичний ракурс

Сучасна система міжнародних відносин хоча й   зазвичай називається постбіполярною, однак може визначатися не лише негативно — через протиставлення системі попередній. На сьогодні виокремлюються такі посутні характеристики цієї новітньої системи: глобалізація, регіоналізація, зміна парадигми безпеки, демократизація. Сучасний світ прискорено інтегрується в глобальному масштабі; в його рамках утворюються регіональні інтеграційні об’єднання; формуються системи колективної безпеки, війна «розпорошується» до рівня локального конфлікту низької інтенсивності, а військові дії набувають форм операцій з підтримання та встановлення миру, гуманітарної інтервенції, місцевих партизанських воєн і глобального тероризму; відбувається тотальна демократизація як на рівні національних суспільств, так і на наднаціональному рівні міжнародних відносин.

Визначальними середовищними властивостями сучасної системи міжнародних відносин в галузі економіки постають постіндустріальний (високотехнологічний та інноваційний) економічний уклад і домінування ринкових форм господарювання як на національному, так і на глобальному рівнях; в галузі культури — безальтернативне панування лібералізму, культурна міноритизація та мультикультуралізм, поява й зростання різноманітних культурних партикуляризмів (в тому числі цивілізаційних) ізоляціоністського та фундаменталістського штибу; в галузі національної політики — різні форми національних демократій та національних демократизацій.

В історичному сенсі, виокремлюються два основні періоди історії сучасної системи міжнародних відносин: перехідний період власне постбіполярності, який охоплює часи падіння «Берлінської стіни» та розпаду Радянського Союзу і період американо- чи євроатлантоцентричного світу, який започатковується війнами проти Югославії й Іраку (операція «Буря в пустелі») та поширенням на схід НАТО й Євросоюзу. Сучасна система міжнародних відносин містить у собі історичний проект «світового суспільства» — перспективу виникнення соціуму глобального масштабу з єдиною системою цінностей, єдиним владно-силовим центром, єдиною стратифікаційною та інституційною структурою.

Внутрішньосистемним процесом (який послугує ідентифікації системи) для сучасної системи міжнародних відносин є інтеграція. Тому цю систему доцільно йменувати системою інтеграційною, адже за ступенем інтегрованості її учасників вона якісно перевершує всіх своїх системних попередників. Саме інтеграція робить перспективу набуття сучасними міжнародними відносинами багатополюсної форми досить невизначеною. Багатополярність передбачає автономність полюсів (політичну, економічну, культурну), яка загалом унеможливлюється їх глибокою взаємною інтегрованістю. Полюс глобальної силової конфігурації повинен бути незалежним від решти полюсів, адже лише таким чином багатополюсність стає можливою.

Система міжнародних відносин не є цілковито уніфікованим історичним утвором — вона має будову, а отже, має сегменти, в кожному з яких загальні характеристики всієї системи набувають особливих форм та по-різному себе проявляють. Пострадянська східноєвропейська та євразійська напівпериферія становить осібний вимір сучасної системи міжнародних відносин, по своєму трансформуючи її загальні властивості. Зокрема, в цьому сегменті так і не склалися ні цілісна система колективної безпеки, ні цілісне інтеграційне об’єднання. Зрештою, інакше й бути не може, адже, за аналогією з гравітацією, потужні інтеграційні сили євроатлантичної спільноти діють на інтеграційні процеси в прилеглих регіонах фрагментуюче. Таким чином, навколо потужної інтеграційної спільноти, як і навколо фізичного тіла з великою масою, може скластися лише пояс сателітів — система розмаїтих інтеграційних об’єднань.

Інтеграція справді чимось подібна до гравітації. І подолати силу тяжіння можна лише протидією. Інакше кажучи, потужному регіональному об’єднанню та системі колективної безпеки країн світ-системного ядра зможе протистояти винятково напівпериферійна імперія — політичне об’єднання напівпериферійних народів політично згуртованих напівпериферійною великою державою, котра еволюціонує від статусу домінуючого актора та гегемона до статусу імперського центру. Інша річ, що імперський шлях є шляхом насильства, який шкодить передусім тій великій державі та нації, котрі цей шлях обрали, виснажуючи їх сили та породжуючи низку конфліктів, що не мають вирішення і рано чи пізно підірвуть саму імперію. Отже, об’єктивний, без політичного втручання, перебіг інтеграційних процесів в рамках напівпериферії так само об’єктивно призводить до формування фрагментованого «поясу» з різноманітних інтеграційних об’єднань.

Демократизація в пострадянському східноєвропейському та євразійському напівпериферійному сегменті також відбувалась своєрідно, призводячи до виникнення в більшості суспільств цих теренів олігархічних демократій — малоефективних, зовнішньо залежних, ґрунтованих на вкрай нерівному розподілі соціальних ресурсів.

Включення пострадянських країн до глобалізаційних процесів зафіксувало їх напівпериферійний статус і породило загрозу переміщення (скочення) на периферію, тобто загрозу периферизації. Глобалізація є лише одним із проявів глобального соціотворення, котре, подібно всім іншим соціотворчим процесам, неминуче витворює стратифікаційні структури без яких неможливе жодне (навіть найлокальніше) суспільство. Інакше кажучи, глобалізаційні процеси об’єктивно породжують нерівність та загрозу периферизації, котра визначається як переміщення країни з вищих на нижчі щаблі глобальної стратифікаційної ієрархії.

В рамках сучасної системи міжнародних відносин пострадянська східноєвропейська та євразійська напівпериферія може облаштовуватися в різні способи: як імперія, як буферна зона чи санітарний кордон, як система незалежних держав. Здійснення першого історичного сценарію залежатиме від того чи обере Росія імперський шлях. На сьогодні можна лише констатувати, що російська зовнішня політика мало чим відрізняється від зовнішньої політики будь-якої іншої європейської великої держави або, як казав Дж. Кеннан, російська держава — це просто «ще одна велика держава».

Нинішня Росія є національною державою на стадії формування. Вона звертається до імперської риторики з трьох причин: аби «виграти час» для такого формування і приховати свої справжні (національно егоїстичні) зовнішньополітичні наміри, аби здійснювати зовнішньополітичний тиск (звична справа для міжнародних відносин) на своїх сусідів та на великодержавних конкурентів, аби віддати данину історичній традиції, тобто за звичкою. Імперський шлях завжди був шляхом непевним, невизначеним і навіть авантюрним. І навряд чи росіяни, як одна з політично найобдарованіших слов’янських націй, не усвідомлюють небезпек цього шляху.

Національний егоїзм та максимально раціональний націоналізм містять у собі значно менше міжнародних загроз та можуть дати значно більший зовнішньополітичний ефект, ніж імперський інтернаціоналізм, котрий для імперської нації тотожний національному самозреченню. Хоча й суто пропагандистський образ «російського імперіалізму» є настільки звичним та легким для засвоєння, що від нього навряд чи відмовляться найближчим часом. У сучасної Росії забагато палких друзів та лютих ворогів (останніх — як і в будь-якої іншої великої держави — значно більше). Причому значна частина цих друзів і ворогів є професійними «друзями» та «ворогами», тобто кар’єрними пропагандистами. Тому мине чимало часу допоки Росію почнуть сприймати як просто «ще одну велику державу» (державу національну, а не імперську) зі своїми так само великими інтересами. Вибір же самих росіян на користь реставрації імперії буде не лише ірраціональним вибором, але й вибором антиросійським.

В рамках сучасної системи міжнародних відносин пострадянська східноєвропейська й євразійська напівпериферія може набути форми буферної зони чи санітарного кордону. Йдеться про історичну ситуацію остаточного узалежнення й периферизації країн цієї сфери щодо держав євроатлантичного світ-системного ядра та їх безпекових й інтеграційних об’єднань. В цій ситуації народи пострадянської напівпериферії захищатимуть суспільства євроатлантичного світ-системного ядра або від загрозливих тенденцій, що визрівають у Третьому світі (фундаменталізм, тероризм, міграція, організована злочинність тощо), або від новопосталих центрів сил, виконуючи роль, в кращому випадку, «форпосту цивілізації», а в гіршому — контрольно-пропускного пункту чи фільтраційного табору.

Сучасний Європейський Союз є просто новою формою Вестфальської Європи, в ньому домінують майже ті ж самі великі держави і навряд чи знайдеться місце для України чи Туреччини. Колись великі європейські держави, втративши імперський статус, створили собі компактну і доволі комфортну сферу домінування — Євросоюз. Останній, за своєю владно-силовою структурою, а не інституційною формою, мало чим відрізняється від Європи XVIII–XIX століть. Залишилось лише дочекатись остаточного відновлення російської великодержавності, а також інституційно зафіксувати периферію цієї новітньої форми Вестфальської Європи, що й робиться і робитиметься в рамках різноманітних «Східних партнерств» та «Середземноморських ініціатив». Статус сателітного регіонального об’єднання і невизначені перспективи членства — це все, що може запропонувати новим незалежним державам Східної Європи омріяний частиною їх «еліт» Євросоюз. Безперечно, НАТО може запропонувати значно більше — участь у кривавих та непотрібних конфліктах на периферії світової спільноти, військові зобов’язання без реальних безпекових гарантій та без реальної підтримки національної військово-технологічної модернізації, втягнення до протистоянь між старими й новими глобальними центрами сил, американізація зовнішньої політики.

В рамках сучасної системи міжнародних відносин пострадянська східноєвропейська та євразійська напівпериферія може набути історичної форми системи ефективних та справді незалежних держав, сконсолідованих, на різних рівнях та в різних функціональних і регіональних сферах, різноспеціалізованими інтеграційними об’єднаннями, кожному з яких притаманний різний ступінь інтегрованості. Такі об’єднання відіграватимуть роль своєрідних «скоб», що унеможливлять розрив напівпериферії між периферією та світ-системним ядром, а отже, й цілковиту поляризацію світу.

Останній історичний сценарій є найбільш прийнятним саме для України. Звучить банально, але головним історичним завданням нової незалежної держави є створення ефективного, як у зовнішньополітичному, так і внутрішньополітичному вимірах, державного механізму. Натомість в Україні ці очевидні завдання були підмінені риторичними баталіями між проросійськими та проєвроатлантичними лекторами-пропагандистами. Такі баталії вже майже розкололи українське суспільство і позбавили українську державу реальної зовнішньополітичної незалежності, перетворивши її на маріонетку в політичних іграх великих держав.

Внутрішній розкол України, який намагаються подати як поділ глибоко-цивілізаційний, насправді є розколом суто ідеологічним, причому фактори цього розколу перебувають за межами української держави. Таким чином, формально незалежна країна вже поділена на сфери впливу сильніших держав та їх об’єднань. Пропагандистські апарати цих держав та об’єднань формують уявлення про внутрішній розкол України як про щось суто ендогенне та глибоко цивілізаційне. Хоча: яка така цивілізаційна прірва пролягла між шахтарем з Луганська і шахтарем з Червонограду? Оскільки життєвий цикл цивілізації охоплює тисячоліття, то поділ України на Схід і Захід мав би з’явитися принаймні за тисячу років до появи власне української держави. Нарешті, Україна є не менш і не більш етно-регіонально розмаїтою, ніж більшість європейських країн. Річ в іншому. Річ у тому — наскільки сильною є національна держава аби не дати скористатися зі своєї етно-регіональної гетерогенності зовнішнім силам.

Міждержавна конкуренція становить сутність міжнародної політики. Тому в цій суспільній царині не може бути ні вічних друзів, ні вічних ворогів. Тут навіть інтереси слід час від часу переформульовувати, тобто вічних інтересів держави також не мають. У міжнародній політиці всі її учасники є потенційними конкурентами. Відповідно російсько-українські відносини завжди будуть позначені більшою або меншою часткою змагальності. І головною перевагою Росії в цих, цілком природних для міжнародної політики, змаганнях є не стільки більші природні ресурси, скільки вища якість управління. Саме ця перевага дала можливість російській стороні краще скористатися зі спадку комуністичного тоталітаризму (передусім йдеться про ВПК) та не потрапити до пасток тоталітаризму ліберального. Натомість Україна, на рівні державного управління, зробила вибір на користь нескінченних інституційних перетасовок (політичних реформ, пошуків моделей демократії, фіктивних революцій тощо), а також на користь пропаганди (реклами заздалегідь нездійснених зовнішньополітичних та внутрішньополітичних проектів і постійних політ-технологічних експериментів над українським народом).

Сучасна зовнішня політика Росії — це аж ніяк не політика «кремлівських демонів-імперіалістів»; це політика великої держави, котра цілком усвідомлює свої переваги і намагається їх реалізувати на міжнародній арені. Раціональний націоналізм російського керівництва викликає повагу і цілковито контрастує з міфологічним або ритуальним націоналізмом керівництва українського. Останнє, разом із олігархічною демократією, яку воно очолює й уособлює, є відповідальним за те, що Україна зазнає поразки в міждержавних змаганнях з Росією. Принцип «самодопомоги» є одним з ключових принципів зовнішньої політики і якщо не хочеш бути жертвою, то не будь нею; якщо остерігаєшся великодержавного (потенційно імперського) сусіда, то нарощуй військовий та дипломатичний потенціал стримування, створюй ефективну політичну та самодостатню економічну систему, а не здіймай пропагандистський лемент і не поспішай продаватись ворогам та конкурентам цього сусіда — вони нічим не кращі від нього, вони також прагнуть контролю й домінування.

Світова політика є жорстко конкурентною цариною і говорити про можливість якогось «братерства» у цій царині значить заздалегідь обманювати себе та інших. За умов інтенсивної міждержавної змагальності — «чим менше братських народів, тим ліпше». Хоча й риторика «братерства» може виявитися досить ефективним пропагандистським засобом, даючи можливість малій та середній державі дещо пом’якшити зовнішній тиск етнічно спорідненої великої держави чи навпаки даючи можливість великій державі зробити залежність від себе етнічно споріднених малих та середніх держав більш для них прийнятною і терпимою. Справді, домінувати над «братськими» народами набагато легше. Проте чи так само легше бути залежним від «братської» великої держави? Історичний досвід свідчить, що кровне братерство дуже легко перетворюється на братерство криваве.

У сучасній Європі існують етнічно споріднені народи, котрим категорично протипоказано об’єднуватися в рамках одного державного утвору, оскільки таке об’єднання не принесе нічого доброго ні самим цим народам, ні решті європейських країн. Спочатку такі «народи-брати» збудують на власних кістках та кістках жертв і ворогів криваву та жорстоку імперію, а потім, озлобившись один проти одного та загрузнувши у взаємних претензіях і образах, самі ж цю імперію й зруйнують, звівши нанівець жертви принесені на вівтар імперського будівництва.