dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 15 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Украина и Россия Деякі проблеми українсько-російських торговельно-економічних відносин

Деякі проблеми українсько-російських торговельно-економічних відносин

Деякі проблеми українсько-російських торговельно-економічних відносин

На самміті в Ялті у вересні 2003 р. Україна підписала рамкову угоду про створення Єдиного економічного простору з Білоруссю, Казахстаном та Росією (ЄЕП) із застереженнями, що буде виконувати тільки ті положення угоди, які не суперечать Конституції України. 20 квітня 2004 р. Верховна Рада України більшістю в 265 голосів ратифікувала рамкову угоду по ЄЕП. При цьому було збережене застереження, зроблене Україною при її підписанні в Ялті, а саме, що Україна буде брати участь в формуванні і функціонуванні ЄЕП тільки в тих межах, які відповідають Конституції України. Українські експерти (разом з експертами Росії, Білорусі та Казахстану) брали участь в роботі експертної групи з питань розробки 93 угод з питань співробітництва в різних галузях господарства, які деталізують ідею Єдиного економічного простору, хоча Україна погодилася виконувати тільки третину таких угод. Пізніше, після 2004 р., участь України в процесі узгодження документів ЄЕП була зупинена, що пояснюється переходом української влади до більш твердого євроатлантичного курсу.

Застереження, яке українська сторона зробила при підписанні та ратифікації Верховною Радою України рамкової угоди про створення ЄЕП, тобто застереження, що Україна буде виконувати тільки ті положення угоди, які не суперечать Конституції України, по суті, мало на меті юридично виправдати відмову України від участі в митному або валютно-економічному союзі, якщо такий утвориться в межах ЄЕП. Насправді, справа не в тому, що Конституція не дозволяє Україні входити в міждержавні союзи, а в тому, що Україна бажає інтегруватися в зовсім інший союз, а саме в Євросоюз. Але ж відомо, що Європейський Союз містить в собі політичний, митний, економічний і валютний союзи, членом яких Україна стане в разі її прийому до ЄС. Тобто, можна сказати, що стратегічна ціль України — стати повноправним членом Євросоюзу — також не відповідає Конституції України.

Як заявляють деякі українські політики, членство України в ЄЕП, який має своєю ціллю створення митного союзу і на його основі спільного економічного простору між Росією, Білоруссю та Казахстаном, могло би завадити отриманню Україною членства в Євросоюзі (досить гіпотетичного), оскільки країна не може одночасно перебувати в двох митних або економічних союзах, двох “єдиних економічних просторах.” Про це також неоднаразово говорили представники Єврокомісії, заявляючи, що членство України в ЄЕП, в митному союзі з країнами ЄЕП виключає можливість прийому України до Євросоюзу. В останній час з боку деяких представників Єврокомісії лунали заяви, що участь України навіть у зоні вільної торгівлі з Росією, Білоруссю та Казахстаном може негативно вплинути на євроінтеграційні шанси України.

На протязі всього останнього часу ціль української зовнішньоекономічної політики щодо Росії та інших країн-членів ЄЕП полягала в тому, щоб скласти угоду з цими країнами про створення зони вільної торгівлі “без будь-яких обмежень та товарних вилучень”. Іншими словами, така зона для української сторони є верхньою границею участі в ЄЕП, яка б дозволяла. створити умови для безмитної торгівлі українськими товарами на російському і євразійському ринках та одержувати енергоресурси з Росії на пільгових умовах, зберігаючи при цьому повну свободу дій відносно третіх держав, зокрема, щодо ЄС. Як відомо, країни-члени зон вільної торгівлі зберігають свободу дій в області зовнішньої торгівлі, і зокрема, свій власний національний митний тариф.

Наштовхуючись на відмову України приєднатися до ЄЕП в якості повноправного члена, Росія в свою чергу відмовляється від створення зони вільної торгівлі з Україною “без обмежень та товарних вилучень.” Тим більше, що як свідчить світовий досвід, зон вільної торгівлі “без товарних вилучень та обмежень” в сучасному світі просто не існує. На практиці режим вільної торгівлі в існуючих зонах охоплює лише більш-менш обмежене коло товарів, що викликано, насамперед, саме відсутністю у країн-членів зон вільної торгівлі спільного митного тарифу та єдиної торгової політики щодо третіх країн, тобто характеристик, що притаманні тільки митному або економічному союзу. Режим вільної торгівлі без будь-яких тарифних та нетарифних обмежень і товарних вилучень може бути досягнутий лише в форматі економічного та валютного союзу.

Досвід Євросоюзу показує, що формування зони вільної торгівлі без товарних вилучень і обмежень може бути успішним лише тоді, коли поступове скасування митних тарифів йде паралельно із розробкою спільного митного тарифу щодо третіх країн, тобто, якщо зона вільної торгівлі створюється у виді митного союзу. Проте митний союз, скасовуючи тарифні мита, є безсилим стримати “компенсаційний” нетарифний протекціонізм у вигляді антидемпінгових, компенсаційних та спеціальних мит, митних платежів, імпортних депозитів, різних технічних, санітарних, фітосанітарних та екологічних стандартів, валютних обмежень, різних ставок податків, коливань курсів національних валют тощо. Хоча з 1 липня 1968 р. в ЄС почав діяти митний союз, в торгівлі між країнами ЄС зберігалося багато само таких, перерахованих вище нетарифних обмежень. Поступове їх скасування або гармонізація стали можливими внаслідок прийняття Єдиного Європейського акту та ратифікації Маастріхтської та Амстердамської угод, які призвели до створення Єдиного Європейського ринку та перетворили Європейське співтовариство в політичний, економічний та валютний Європейський Союз З 1993 р. в межах ЄС функціонує Єдиний європейський ринок товарів, послуг, капіталів та робочої сили, лібералізований банківський та страховий бізнес.

Слід зазначити, що в питаннях створення зони вільної торгівлі з Євросоюзом (на відміну від української позиції щодо зони вільної торгівлі в межах ЄЕП) українська сторона ніколи не наголошувала, що зона вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом повинна створюватися “без вилучень і обмежень,” добре розуміючи, що в разі створення такої зони вона передбачала би вилучення з режиму вільної торгівлі «чутливих» для ЄС товарів. Про це свідчить весь досвід складання аналогічних угод між ЄС та іншими країнами.

Таким чином, “ідеальна формула,” тобто, зона вільної торгівлі без товарних вилучень та інших обмежень між Україною, з одного боку, та Росією та іншими країнами ЄЕП — з іншого — і одночасне просування України на шляху до повноправного членства в Євросоюзі на практиці нереальна. Реальна лише можливість створення зони вільної торгівлі з країнами ЄЕП з численними товарними вилученнями з режиму вільної торгівлі. У випадку ж вступу України до Європейського Союзу, їй взагалі прийшлось би скасувати всі домовленості про вільну торгівлю з Росією та іншими країнами ЄЕП та СНД, ввести з ними візовий режим, відмовитись від будь-якої самостійної зовнішньоекономічної політики, від своєї грошової одиниці, ввести євро, тобто передати все ці функції наднаціональним органам Євросоюзу.

Єдиний економічний простір вимагає єдиних ставок мит у відношенні до третіх країн, єдиного митного тарифу, а в ході переговорів про вступ до СОТ, членом якого Україна стала в 2008 р., Україна вже погодила з низкою країн-членів цієї організації свої зовнішньоторговельні тарифи. В той же час Росія, Казахстан та Білорусь не є членами СОТ, і в питаннях вступу до СОТ діють узгоджено, виходячи при цьому з прийнятого Радою глав урядів держав – членів Євразійського економічного співтовариства рішення про єдину позицію держав-учасників на переговорах по приєднанню до СОТ. В 2010 р. планується завершення створення Митного союзу між Росією, Білоруссю та Казахстаном, що на практиці означає, що для України звузяться можливості будувати свої торговельно-економічні відносини з цими країнами на двосторонній міждержавній основі. Не маючи шансів отримати повноправне членство в Євросоюзі та відмовляючись приєднатися до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану, Україна опиниться між двома інтеграційними угрупованнями, доступ на ринки яких не відповідатиме експортним можливостям України.

Нереальне і сподівання повернути пільгові ціни на енергоресурси як російські, так і середньоазійські. Ціни на імпортований газ для України будуть в майбутньому відповідати європейському рівню, як це і було зафіксовано в газовій угоді між Україною та Росією на початку 2009 року.

За оцінками Ради по вивченню виробничих сил Росії, втрати для російського бюджету від створення зони вільної торгівлі з Україною без будь яких товарних вилучень (включаючи скасування податку на додану вартість і експортних мит на енергоносії, що їх Росія експортує до України) могли б дорівнювати 3 млрд. дол. на рік Незважаючи на це, на початку 2004 р. Росія прийняла рішення скасувати ПДВ на енергоносії при експорті їх в Україну і таким чином приблизно 1 млрд. дол., які до цього моменту йшли в бюджет Росії, стали поступати в бюджет України. Одночасно була встановлена дуже низька ціна на російський газ, що його імпортувала Україна (50 дол. за 1000 кубометрів). Такі дії Росії пояснювалися бажанням заохотити активну участь України в ЄЕП. Проте перенесення в 2005 р. акценту зовнішньої політики України в першу чергу на інтеграцію в НАТО та Євросоюз призвели до зміни політики Росії відносно України. В російській пресі та політичних колах з’явилися висловлювання, що такі широкі жести з боку Росії мали б сенс тільки у випадку створення політичного та економічного союзу Росії та України, довгострокові вигоди від якого могли б виправдати втрати для російського бюджету. Як зазначали російські аналітики, Україна, не збираючись ставати повноправним членом ЄЕП з усіма правами та обов’язками, із всього цілісного пакету угод по ЄЕП бажає відібрати для себе тільки ті, що відносяться до створення зони вільної торгівлі і не заважають її прагненню добитися членства в Євросоюзі. Іншими словами, для України зона вільної торгівлі в межах ЄЕП — це лише тактичний засіб, необхідний для безмитного, пільгового матеріального та ресурсного забезпечення на період підготовки України до реалізації її головної стратегічної мети — вступу до Європейського Союзу.

Таким чином, нова прагматична політика Росії щодо України і деяких інших країн СНД базується зараз на принципі, що однобічних економічних пільг та поступок цим країнам (зокрема, низьких, порівняно із світовими, цін на енергоносії) більше не буде. Економічне співробітництво Росії з іншими країнами СНД буде залежати від того, наскільки ці країни готові враховувати політичні, військово-стратегічні, економічні та гуманітарні інтереси Росії (зокрема, ставлення цих країн до російськомовного населення та статусу російської мови). Добре відомо, що деякі країни СНД втягуються в зону політичного та економічного впливу США та Євросоюзу, а керівники цих держав висловлюють бажання стати членами НАТО, що на думку російського керівництва може загрожувати національній безпеці Росії. В цьому зв’язку стає зрозумілою нова російська прагматична політика відносно таких країн як Україна, Молдова, Грузія. Росія не бажає більше дотувати їх економіки шляхом преференціальних, відносно низьких цін на енергоносії, або широко відкривати свій ринок для товарів з цих країн. Російські політики вже не мають більше ілюзій, що методом надання економічних преференцій можна буде залучити ці країни до тісної політичної та економічної інтеграції чи то в форматі Євразійської економічної співдружності (ЄврАзЕС), чи то в форматі ЄЕП або ОДКБ. Свідоцтвом більш жорсткої прагматичної політики Росії щодо України були виступи президента Путіна на прес-конференціях в 2006 та 2007 рр. (а також в якості прем’єр-міністра наприкінці 2008 р.), в ході яких він заявив, що дотування з боку Росії економік країн СНД не може більше продовжуватися, оскільки у Росії є багато своїх проблем. Зокрема, за словами Путіна, дотування економіки України з боку Росії сягало 3-5 млрд. дол. щорічно. В. Путін зазначив необхідність розвивати нові маршрути для постачання російського газу і нафти в країни Євросоюзу з метою запобігти конфліктів з транзитними країнами.

Намагаючись позбавитися від дуже великої газотранзитної залежності від України та інших транзитних країн, Росія шукає альтернативні шляхи для своїх газу та нафти, зокрема, вирішує питання будівництва газопроводів через Балтійське та Чорне моря (“Північний потік” та “Південний потік”), планує збільшити потужність вже існуючого газопроводу “Голубий потік” (через Чорне море до Туреччини) з метою транспортування газу через Туреччину до країн Південної Європи, будує нафтопровід та газопровід до узбережжя Тихого океану та Китаю, створює заводи по виробництву скрапленого газу (зокрема, на Сахаліні). Між Росією, Болгарією та Грецією досягнута угода про будівництво нафтопроводу Бургас-Александруполіс, по якому буде транспортуватися російська та казахстанська нафта, яку будуть доставляти танкерами з Новоросійська.

В Україні ще й досі поширена думка, що головна перешкода на шляху України до ЄС — це “поведінка” самої України, характер її внутрішньої та зовнішньої політики, ступінь успіхів на шляху забезпечення демократії, проведення ринкових реформ та економічного розвитку, рівень виконання своїх міжнародних зобов’язань тощо. Тобто, вважається, що якщо так звані “Копенгагенські критерії” вступу до Євросоюзу будуть виконані, Україна може сподіватися на повноправне членство. Серед цих критеріїв — забезпечення демократії, прав людини і прав меншин; існування діючої ринкової економіки, здатність взяти на себе обов’язки членства в ЄС, втілити в національне законодавство юридичні акти Євросоюзу. При цьому вказують на те, що прийом в ЄС 10 країн Центральної Європи був результатом саме виконання цих критеріїв.

Насправді жодна з центральноєвропейських та балтійських країн-нових членів ЄС не виконала цих критеріїв в повному обсязі Особливо показним в цьому відношенні є прийом в 2007 р. до ЄС слаборозвинених Румунії та Болгарії. Абсорбція Євросоюзом колишніх соцкраїн була запланована ще до появи будь-яких копенгагенських критеріїв. В якійсь мірі це заповнення вакууму, що утворився після розпаду СРСР та соціалістичної системи.

Головною причиною відмови ЄС дати “добро” на прийом України до ЄС в якості повноправного члена — це перешкоди, які не залежать від “поведінки” України, і зокрема, внутрішні труднощі та нові проблеми, які встають перед Євросоюзом в процесі його розширення та інституціональної перебудови, неможливість зараз прогнозувати всі наслідки прийому до ЄС великого числа відносно слаборозвинених країн, песимістичні прогнози щодо можливої втрати Євросоюзом своєї ефективності та «європейської ідентичності» внаслідок такого розширення. Саме тому Євросоюз не погоджується підписати з Україною угоду про асоціацію на зразок тих угод, що були складені між центральноєвропейськими країнами та ЄС (тобто таких угод, які передбачають можливість отримання повноправного членства) і на складанні якої наполягає українська сторона на переговорах з Євросоюзом.

Ясно, що «абсорбувати» Україну або Туреччину в Євросоюз з їх відповідно 47 млн. і більш ніж 70 млн. населення (населення Туреччини до того ж зростає майже на 2% на рік) набагато важче, ніж будь-яку малу центральноєвропейську або балканську країну. В ЄС є розуміння того, що перехід за межі того розширення, яке відбулося в травні 2004 р. і в січні 2007 р., може призвести до зниження ефективності Євросоюзу. Крім того, чимало західних політиків вважає, що при прийомі нових кандидатів Євросоюз повинний враховувати не тільки стан виконання ними копенгагенських критеріїв, але й те, як ці кандидати впишуться в європейські цивілізаційні та культурні норми. Так, наприклад, вступ Туреччини до ЄС, як вважають численні західноєвропейські політики, може призвести до кінця ЄС як організації, до втрати Європою своєї християнської цивілізаційної ідентичності, посилить міграцію турецьких громадян в Європу, що призведе до інтенсифікації процесу її ісламізації, який і без того йде зараз швидкими темпами внаслідок легальної та нелегальної імміграції з країн третього світу. Слід додати, що на членство в Євросоюзі претендують також напів-мусульманські Македонія та Боснія-Герцеговина, а також мусульманська Албанія. Таким чином, серед певної частини західноєвропейських політиків існує страх перед можливістю виникнення нових міжрелігійних та міжнаціональних конфліктів в межах ЄС внаслідок вступу до нього країн, “не зовсім європейських”. Цікаво відмітити, що вступ Туреччини до ЄС активно підтримують США, які можливо в цьому бачать свій шанс послабити цю організацію, яка зараз є конкурентом США на світових ринках.

Все що пропонує зараз Євросоюз Україні, а також Грузії, Білорусі, Азербайджану та Молдові — це так зване “Східне партнерство”, яке передбачає створення з цими країнами в майбутньому зони вільної торгівлі (з вилученням з режиму вільної торгівлі деяких найбільш “чутливих” для Євросоюзу товарів), але ж ніяк не повноправне членство. В умовах слабкої в цілому конкурентоспроможності української економіки забезпечення свободи пересування товарів та послуг є більш вигідним для більш потужного в економічному відношенні Євросоюзу. Тому, в разі створення зони вільної торгівлі з ЄС необхідно домагатися таких умов для України, які б забезпечили гарантії виживання і розвитку для українських національних виробників. Тобто така зона вільної торгівлі повинна мати асиметричний характер на користь більш слабкої економіки України.

Україна все більш відстає від розвинених країн. Її економіка – це перш за все традиційні індустріальні галузі, які довгий час знаходились в стані стагнації, використовують в значній мірі застарілу енергоємну технологію, експортують на світовий ринок переважно напівфабрикати та сировину. Так, основними статтями в структурі українського експорту до країн ЄС з 1993 р. залишаються неблагородні метали та вироби з них, мінеральні продукти, текстиль та текстильні вироби, продукти рослинного походження. В загальній структурі імпорту з країн ЄС в Україну домінують поставки машин, устаткування та механізмів, засоби транспорту, продукція хімічної та фармацевтичної промисловості, текстильні вироби та інші товари широкого споживання. В зв’язку з сучасною світовою економічною та фінансовою кризою український експорт до Європи різко скоротився. Відповідно різко скоротився обсяг промислового виробництва в Україні, значно зросло безробіття.

В цих умовах зростає важливість активізації торговельно-економічних зв’язків України з Росією та іншими країнами ЄЕП. Для України важливим є не тільки режим вільної торгівлі товарами з цими країнами, але і вільна торгівля послугами, розвиток виробничої кооперації та спеціалізації, науково-технічного співробітництва, створення спільних підприємств, фінансово-промислових груп, вільний рух робочої сили та громадян тощо. Для розвитку цих напрямів зони вільної торгівлі і навіть митного союзу недостатньо. Ці напрями співробітництва можна розвивати лише в межах більш просунутих форм економічної інтеграції, таких як економічний або валютно-економічний союз. З урахуванням того факту, що світові ринки машинотехнічної продукції в значній мірі перенасичені, що на цих ринках, всупереч нормам СОТ, діють суворі «закони» нетарифного протекціонізму, головним ринком збуту для експорту машинобудівної промисловості України залишається Росія та деякі країни СНД. Якщо Україна хоче розвивати експорт товарів високого ступеня обробки (які навряд чи зможуть пробитися на ринки розвинених західних країн, де таких товарів більш ніж достатньо, до того ж більш високої якості), то вона повинна боротися за збереження російського та євразійського ринків, на яких продукція машинобудівної промисловості України поки що знаходить попит. Україні потрібна промислова кооперація з Росією, оскільки більшість високотехнологічної промислової продукції в Україні не може бути вироблено самостійно без поставок комплектуючих з Росії.

Проте, євроатлантичний курс України не дозволяє їй розвивати глибоку інтеграцію із своїми східними сусідами на євразійському напрямі. Крім того, певні керівні кола в Євросоюзі побоюються і не бажають будь-якої тісної інтеграції України та Росії. Не маючи ясних та визначених планів щодо евроінтеграції України в якості повноправного члена ЄС, керівники Євросоюзу в той же час намагаються тримати Україну в сфері свого політичного та економічного впливу, посилаючи періодично “сигнали” про гіпотетичну можливість її входження в ЄС в якомусь невизначеному майбутньому. Цілком ясно, що такі сигнали, підживлючи євроінтеграційні надії та ілюзії в українських політичних колах, мають, зокрема, на меті запобігти можливості створення ефективного інтеграційного об’єднання на пострадянському просторі, який Захід хотів би тримати під своїм економічним, політичним та військово-стратегічним контролем, втягнувши Україну, зокрема в НАТО, що неминуче призвело би до згортання високотехнологічного українсько-російського співробітництва в галузі військово-технічної та військово-промислової кооперації та мало би дуже негативні наслідки для ВПК України.