dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Украина и Россия Сутнісні концептуальні аспекти побудови відносин з Російською Федерацією? (Частина ІІ)

Сутнісні концептуальні аспекти побудови відносин з Російською Федерацією? (Частина ІІ)

Євген Камінський

(Або що усвідомив Барак Обама і чого не сприйняв Віктор Ющенко)

Щодо першого питання відповідь бачиться такою. Демократична ідея охопила частину російських політичних та інтелектуальних еліт на тлі удару, який зазнав «генокод величі» внаслідок принизливого соціального стану більшості мешканців СРСР в останні роки його існування. Виявилося, що основа великодержавності, якою в Росії завжди вважався потенціал збройних сил, не мала прямого зв’язку з життям пересічного громадянина. Створивши найсучасніші види зброї масового знищення і оборони від гіпотетичного ворога, радянська авторитарна система не змогла бодай наблизити рівень і якість життя до західних стандартів. Брак найпримітивніших товарів першої необхідності разом із багаторічними чергами за товарами і послугами, які за кордоном сприймалися як примітивна даність, укупі із спогадами про масові порушення прав людини підштовхували мислячих росіян до демократичного мислення і розробки відповідних моделей розвитку. Коли ж демократичні зміни на практиці вилилися у дикий капіталізм і хаотичну приватизацію разом  із різкою диференціацією соціальних стандартів життя несподіваних мільярдерів і більшості росіян, коли колишні прибалтійські республіки стали членами ЄС і НАТО і стало ясно, що інші колишні неросійські республіки СРСР одна по одній починають шукати виходу на Заході, знову спрацював «генокод».  З легкістю сприймається запропонований публічно Б.Єльциним наступник, діяльність якого цілковито збігається із різким зростанням попиту і цін на російські енергоресурси, що наповнює російську казну і створює видимість прямого зв’язку між вигаданою колишніми демократичними лідерами змішаною версією розвитку політичної системи і економічним поступом.

Вже через кілька років президентства В.Путін демонструє міжнародній спільноті справжній світогляд нових вітчизняних правлячих еліт, назвавши у 2005 році розпад СРСР найбільшою трагедією ХХ століття. З’являється сурогатний  замінник  демократії європейського зразка у вигляді так званої суверенної демократії, а на цьому тлі стають дедалі рідшими лави прихильників європейської демократії. Навіть ті активісти, котрі, як вважається, далі дотримуються реальних демократичних поглядів, у найкращому випадку говорять про так звану світову православну імперію із столицею в Києві.

Але аж до відомого виступу другого російського президента у Мюнхені на глобальному форумі з питань безпеки (лютий 2007 року) практично жоден із американських чи європейських політиків публічно не допускав можливості такого швидкого у часі відтворення гегемоністських амбіцій Кремля. Однак і після цього виступу адміністрація Дж.Буша продовжувала ставитися до Росії як до другорядної держави, яка потребує уваги тільки з однієї причини: наявності у неї другого за обсягом арсеналу зброї масового враження. Тим часом, адміністрація В.Ющенка повністю поклалася на цілковито абсурдний концепт Білого дому тих часів.     

Адміністрація Дж. Буша – молодшого, перебуваючи у захопленні від однополюсної моделі міжнародних відносин під безсумнівним американським лідерством, віддавала перевагу одностороннім рішенням, фактично заперечувала провідну роль ООН у розробці, прийнятті й затвердженні рішень щодо втручання у національні та регіональні конфлікти. Президент неоконсервативного Центру безпекової політики Ф.Гаффні відверто називав дії адміністрації США такими, що «визначають незаперечний тріумф американських цінностей». На його погляд, 43-му президентові США вдалося «втілити моральні цінності американської безпекової політики на засадах і в обсягах, незнаних від часу першого терміна Рейгана».

Все це ще більше дратувало Кремль і стимулювало курс на відтворення великодержавного статусу. В основу формування зовнішньої і безпекової політики Російської Федерації поступово починає кластися ідеологія антиамериканізму. Її суть у тому, що у всіх проблемах, які переживала і переживає Росія, найбільшою є провина Сполучених Штатів. На кінець президентства 43-го глави Білого дому американо-російські відносини перебували у стані, який можна було характеризувати початком нової холодної війни. Загалом же, зовнішньополітична стратегія Буша була спрямована на перетворення 21-го століття у ще один «американський вік», досягти чого планувалося через конфронтацію з Росією і Китаєм та меншими державами, націленими на вихід з-під американської демократичної гегемонії.

У такій ситуації до влади в США приходить демократ Барак Обама. Аналітики Центру за американський прогрес, які відігравали суттєву роль у концептуальному забезпеченні його політичного курсу після перемоги на виборах 2008 року, висувають чи розвивають ідею перезавантаження американо-російських відносин на принципово нових засадах, підходах і, головне, оцінюванні російського національного світогляду. Де-факто,  визнається не тільки те, що ми вже визначили «політичним генокодом» російського суспільства, але й право Росії щонайменше на регіональне домінування і суттєве підняття її формалізованої ролі у розробці, прийнятті і реалізації рішень глобального характеру.  Разом з тим, спостерігаємо мало замасковану відмову адміністрації США від цільової критики російської політичної системи, що була постійним явищем у часи президентства Дж.Буша.  І, нарешті, з порядку денного діяльності адміністрації США практично щезає пріоритет ідеї демократизаційного впливу на нові незалежні держави, що постали на уламках СРСР. А разом з цим виявляється примарною орієнтація українських політичних сил 2005-2009 років на перспективу входження у НАТО під американським лідерством і під американські гарантії недопущення зриву цього плану Кремлем.                 

За таких обставин російський президент Д.Медведєв, що є фактичним ровесником Обами, одержує реальну можливість вирватися із нинішнього владного дуумвірату за участю прем’єра В.Путіна, зокрема,  з огляду на те, що діяльність останнього асоціюється з антиамериканізмом. Певна частина аналітиків і експертів вважають, що В.Путін в основному виконав свою місію, яка поряд з іншим полягала у демонстрації загроз, які можуть постати перед людством, якщо Росію і далі будуть «принижувати». За такою логікою  Росії для забезпечення курсу на відтворення «генокодного» завдання просто потрібен новий лідер, який би мінімально міг бути звинувачений у проведенні політики на принципах антиамериканізму. То ж третій президент Росії, користуючись неабиякою популярністю в США у якості сучасного ліберала, поступово стає тією особою  в політичній і владній конфігурації Федерації, що може справді поєднати відтворення великодержавного статусу з партнерськими відносинами з Америкою, керівник якої зі свого боку дедалі виразніше демонструє готовність відмовитися від одноосібної гегемоністської стратегії на глобальних просторах.  

При цьому наразі здебільшого ігнорується чи недооцінюється, що світ може почати набувати  небезпечних ознак при запровадженні так званої багатополюсності, небезпечної як з погляду фізичної науки, так і політології. Небезпека такого розвитку міжнародної системи бачиться у подальшій втраті керованості та постійної потреби у коригуванні рівня напруги у відносинах між кількома полюсами додатково до вже існуючих больових пунктів міжнародної системи.  Принаймні вже сьогодні можемо говорити про те, що розмитість міжнародної системи в останні кілька років спричиняє появу нових оборонних альянсів, що за певних обставин можуть вступити у протистояння і навіть конфлікт.   ОДКБ, ШОС. Хто наступний?

Тим часом, рішення великих «сімки», «вісімки», «двадцятки» не є обов’язковими для значної частини людства. На їх засіданнях приймаються не рішення, а рекомендації. Дедалі ближчою до такого ж характеру впливу на світові справи стає ООН.

Не слід виключати і такого перебігу подій, за якого суперечливі внутрішні процеси у цілій низці держав так званого третього світу спроможні привести до перерозподілу сфер впливу, а за цим і нового сплеску не контрольованого хаосу у великих регіонах планети. Варто уявити собі, скажімо, ситуацію, за якої союзник Москви венесуельський президент Уго Чавес вступає у серйозний конфлікт із сусідньою державою, яка має партнерські відносини з Америкою...

Наскільки ж справді новим за світоглядом є нинішній глава Російської Федерації? З погляду українського інтересу найбільш значимим бачиться те, що відомий на Заході як ліберал Медведєв без жодного опору з боку американського керівництва диктує Україні свої умови не тільки політичного характеру, але й жорстко рекомендує відмовитися від тлумачень національної історії, які не вписуються у російську традицію великодержавності.  Як і його попередник у Кремлі третій президент Росії переконаний у тому, що буквально всі негаразди з реалізацією російського регіонального домінування на просторах колишнього СРСР зв’язані із зовнішніми впливами та змовами. У нього не викликає сумнівів право Москви диктувати сусіднім державам умови і механізми забезпечення своєї територіальної цілісності. Президент Медведєв, до речі, поряд з українськими політиками і аналітиками, поки що практично  ніяк не реагує на публічні заяви впливових російських фахівців з питань оборони і безпеки про те, що Росія «тільки тимчасово поки що не може розпочати воєнне втручання в Україну з причин поганого стану армії, але цілком може зробити це через п’ять чи десять років». Врешті, він тільки додав накалу російсько-українським політичним відносинам і черговий раз стимулював поширення негативізму російського суспільства до України і українців, а також формально спричиняв протистояння в українському політикумі  не тільки своїм зверненням до В.Ющенка, а й новим законом Росії «Про оборону».

Уважне осмислення цих та інших подій, рішень і заяв російського керівника тільки з одного боку свідчить про те, що він продовжує «справу Путіна». Адже з іншого боку він більшою мірою може сподіватися на те, що його новий партнер у США президент Барак Обама спокійніше спостерігатиме за тими російськими діями і заявами  щодо України, які ще два роки тому викликали б у Вашингтоні бурю (нагадаємо хоча б бурхливу реакцію віце-президента Діка Чейні на згаданий вище виступ В.Путіна у Мюнхені). Схоже, що 44-й президент США готовий не помічати російського позиціонування щодо політичних устроїв і держав, які ще минулого року у США відносилися до категорії американських партнерів у реалізації демократичного поступу. Зокрема, із сьогоднішніх владних коридорів Вашингтона вже не почути негативного реагування на заперечення Кремлем права тієї ж України самій вирішувати суверенні проблеми своєї безпеки. Відповідна ситуація намічається й у зміщенні акцентів позиціонування щодо так званих держав-парій. Це не тільки Венесуела, а й, скажімо, Сирія. Фактичний союз Медведєва з керівниками цих двох ще недавно ненависних Білому домові режимів зовні вже не дратує офіційний Вашингтон.  

А тим часом, як пише згаданий вище журнал «Ньюсуїк», ідея сфери впливів, набувши у поданні Д.Медведєва визначення «зони спеціальних інтересів», вже цілком реально стала основою відтворення новітньої версії старої Російської імперії. Своєю чергою, американський автор знову і знову переконує у тому, що Росія «заслуговує» як права на тлумачення великою державою, так і відповідного ставлення до себе, жодним словом не обмовившись про імперській амбіції. Можливо, це відбувається тому, що від таких амбіцій зовсім не готовий відмовитися і американський державно-політичний істеблішмент?..

Просто відбувається формальний пере поділ сфер впливу без проведення спеціальних міжнародних конференцій, на кшталт Ялтинської 1945 року.

Доречним виглядає тут цитування відомого російського політика Маргелова, на думку якого, оскільки Росія була імперією упродовж більшого періоду своєї історії, її керівництво просто не знає як діяти у якості національної держави...

***

Було б неправильно не згадати, що той же «Ньюсуїк» у випуску від 5 жовтня 2009 року називає Д.Медведєва «трагічною фігурою» з огляду на те, що В.Путін зберігає за собою реальну владу в державі. Головне не в тому, наскільки американський автор правий в такій оцінці чи наскільки він помиляється. Важливіше те, що сказав власне В.Путін після критики Д.Медведєвим стану російської економіки і констатації наростаючої корупції у верхах («ми однієї крові» з президентом).  Значимим є і те, що Д.Медведєв легко і цілком серйозно може дозволити собі радикальні висловлювання, які не збігаються з баченням В.Путіна, але він у нинішній Росії не може приступити до реалізації принципово нового курсу на міжнародній арені.

Відтак, незалежно від того, чи мають місце елементи боротьби між президентом і прем’єром РФ, їхні оцінки ситуації у світі, у тому числі в Україні, надзвичайно близькі за змістом і спрямованістю.

Від того, хто насправді стане президентом Росії 2012 року – В.Путін чи Д.Медведєв, залежить надто мало, коли ми прогнозуємо перспективу поведінки Росії в українському напрямі. Росія не відмовиться від претензій на регіональне лідерство і буквально гостро реагуватиме на спроби наступного президента України бодай на мінімальному рівні відтворити курс Києва хоча б на субрегіональне лідерство.  

Відтак, попри величезне значення Росії для української перспективи не слід забувати про Захід та західні моделі розвитку. Саме Захід стимулює модернізаційні імпульси  в Україні.

Ми не згодні з тими російськими дослідниками, які пророкують близьке падіння авторитету Європи та її глобальних впливів. Європейський інтеграційний проект зберігатиме свою привабливість. Інша річ, що ближчим часом Євросоюз не матиме належних засобів для організації і фінансування нових етапів розширення. Відтак, європейський вектор для України – це передовсім критерії миру і сталого розвитку.

Стосовно перспектив Росії пошлемося на тезу багаторічного радника В.Путіна, відомого своїм націоналістичним духом професора Караганова:   «Россия явно не попадает в число новых лидеров: нет инновационной экономики, нет достаточной базы, слишком дорогая рабочая сила, поскольку мы позволили себе популистскую политику в прошлые годы, допустив огромное увеличение стоимости рабочей силы. Нынешний экономический кризис ее, конечно, опустит, но она останется все равно запредельно высокой в условиях конкуренции с Азией. Соответственно, мы не сможем участвовать эффективно и по широкому фронту в новой индустриальной революции. Я вынужден напомнить, что все предыдущие годы происходила детехнологизация нашего ВНП, т.е. доля высокотехнологичной продукции, несмотря на все разговоры о противоположном, сокращалась, и будет сокращаться, к сожалению. Говоря об этом с горечью, мы пропустили еще один этап модернизации в прошлые годы. Это совершенно очевидно... Мы не погибнем, более того, я почти уверен, что мы останемся мощной державой, если мы правильно поймем наше место в этом новом мире и правильно распорядимся имеющимися у нас ресурсами».

Отже, насправді Захід зацікавлений у стабільній, розвинутій і демократичній Україні. Він зацікавлений у тому, щоб Україна стала одним з європейських центрів успішного мирного розвитку. Але робити це наша держава має передовсім власними зусиллями. Жодних  фінансових чи будь-яких інших перевантажень для перетворення України в сучасну демократичну націю з розвинутою соціально орієнтованою ринковою економікою брати на себе західне співтовариство націй наміру не має. Повторювати такі доволі банальні речі доводиться з огляду на існуючі тут спотворення.

Що стосується Росії, то також слід позбутися ілюзій.

З такими суперечливими, але точними оцінками українцям доведеться жити, беручи до уваги  і той факт, що нинішній Захід розколовся у ставленні до внутрішньої і зовнішньої політики Москви, а адміністрація Барака Обами зайнята майже винятково перезавантаженням відносин з Кремлем. Паралельно слід зважати на те, що такий курс Б.Обами викликає дедалі більш суттєве незадоволення серед американських виборців під впливом, скажімо, нездатності президента зупинити ріст безробіття та вивести війська з Іраку. З іншого боку, республіканці організовують масштабну систему ідеологічної протидії курсові Обами, пропонуючи своїй державі повернутися до американської політичної традиції демократизаційного впливу на зовнішній світ.

Якщо так станеться, зіткнення двох політичних «генокодів» - російського і американського – неминуче буде відтворене...

Втім, і вічними назвати нинішні реальні поступки Вашингтона перед Москвою ми не ризикнемо.  Адже 2012 року президентські вибори відбудуться не тільки в Росії, а й Сполучених Штатах...