dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Круглый стол Інтерв’ю академіка НАН України, голови Українського фонду культури Бориса Олійника

Інтерв’ю академіка НАН України, голови Українського фонду культури Бориса Олійника

Академіка НАН України, голова Українського фонду культури Борис Олійник

Пропонуємо Вашій увазі ексклюзивне інтерв’ю академіка НАН України, голови Українського фонду культури Бориса Олійника. Цим інтерв’ю продовжується робота віртуального круглого столу з директорами українських гуманітарних академічних інститутів, а також з іншими авторитетними гуманітаріями України, на якому обговорюються актуальні питання двосторонніх відносин України і Росії.

Який статус, на Ваш погляд, найбільш раціональний з огляду на національні інтереси України (блоковий - позаблоковий)?

Поза всіляким сумнівом, многостраждальна Україна виборола право вибору. Маючи за плечима трагічний досвід громадянської та двох світових війн, остання з яких двічі пройшлася бульдозером смерті не лише по її просторах, а й по людських серцях, - їй би варто перевести подих у позаблоковому статусі. Позаяк належність до будь-якого угруповання апріорі засвідчує, що суб’єкт опонує котромусь з інших блоків.

Панацеєю од всіх загроз і тривог багато хто вважає НАТО. Як правило, найревнішими сповідальниками цієї інституції виступають кабінетні "теоретики", які наївно вірять очільникам НАТО, що це - об"єднання рівновеликих суб’єктів для захисту демократичних цінностей. Але після розпаду Варшавського пакту дозвольте запитати: для захисту - від кого? Від терористів? Так для цього є силові структури, Інтерпол, зрештою. Тоді для чого у цих "захисників" нуклеарна зброя? Її що - будуть використовувати, скажімо, проти терористів чи бойовиків Бін-Ладена? Згодьмося: щось тут не так.

Отже. це - версія "теоретиків", які знають про Північно-Атлантичний альянс зі слів його очільників, з рекламних кліпів та буклетів. Я ж, котрий безпосередньо, на практиці, відчув цих "мироносців", навіч бачивши, як вони спершу "килимовими" ракетно-бомбовими ударами вкривали сербські позиції в Боснії-Герцеговині, вдруге - як бомбардували Косово й усю Сербію, як поцілювали у телецентр, посольство Китаю в Белграді, дитсадки й лікарні, як ракети йшли над нашими головами, спрямовані на мости через Дунай у Нові Сад.

Так що не мені розказуйте про "мирні ракети" НАТО, доводячи, що Альянс це - усього лиш структура для захисту. Вкотре з реальними фактами в руках стверджую: НАТО - це бойова колона Пентагону і агресивний реалізатор всіх його заявок.

Відтак, виступаю за європейську модель колективної безпеки, але без американців, яку намагалися започаткувати Ширак і Шрьодер. Причому, таку модель, яка б об’єднувала всіх суб’єктів материка. Пробачте, але я теж з’їхав на романтику: США ж ніколи не дозволять такої європейської самостійності.

Який вектор розвитку в умовах світової кризи вигідніший для України?

Той, що відповідає нашим національним інтересам, не заважаючи далеким і ближнім сусідам сповідувати навзаєм свої.

Що на цей момент заважає розвитку взаємовигідної співпраці між Україною та Росією?

Заважає багато що. І в економіці, і в політиці, й у сфері культури.

Незаперечно те, що економіку треба пускати поперед політики. Але тричі істинно й те, що поперед і економіки, і політики має йти культура, себто духовність, позаяк все, включаючи й кризи, починається в головах, коли слово з об’єднуючого начала обертається в меч розбрату.

З цього посилу виходячи, перш, аніж взятися за економіку, маємо з’ясувати причини нинішньої кризи російсько-українських відносин.

І почнемо з аксіоми, що здобуття незалежності - священне право всяк сущого народу. Якщо, звичайно, йти до суверенітету цивілізовано. І коли б ми вийшли з колишнього союзу, не руйнуючи економічних, передовсім - духовних зв’язків, ми б уже давно утвердили реальну, а не нинішню віртуальну незалежність на хуторах.

Отже, перше запитання: то хто ж нас так послідовно і вперто веде до загумінкової герметизації? Але що там хитрувати: ми ж, коли й не знаємо достеменно, то, принаймні, здогадуємося - хто.

Пам’ятаєте, як на першопочатках суверенізації, нашвидкуруч приклеївши козацькі вуса, першими кинулися захищати неньку від "москалів" ті, хто найревніше славив їх, хто ледве міг освідчитися в любові до матінки ламаною "укрмовою" з певним акцентом? А нині ті ж самі, одягши косоворотки і відпустивши окладисті бороди, істерично звинувачують українців у зневажанні інтересів росіян. Паче того, заматерілі русофоби із закордонних голосів раптом обернулися в ревних москвофілів!

Час, гадаю, чітко відповісти на питання: чому т.зв. світове співтовариство спокійно сприймає солідарність і взаємовиручку, скажімо, мусульман, католиків чи євреїв, але найменший натяк на слов’янську солідарність, на православіє - у тому ж товаристві викликає прямо таки зашпори озлоби? Тут вам пришиють і "панславізм", і, звичайно ж, "довгоруку Москву". Пробачте, але, за всієї поваги до Москви, ми зобов’язані роз’яснити світовій спільноті, що ідея слов’янського солідаризму сформувалась концептуально "не на брегах Волги", а на берегах Дніпра, де в конституції Кирило-Мефодієвського братства була закладена модель конфедерації вільних (читай - суверенних) слов’янських народів. Оце ж і страшить наших одвічних ворогів, позаяк слов’янство за своєю природою було, є і пребуде природнім і непереборним бар’єром на шляху поборників ідеї світового панування. І стратегічне завдання "стипендіатів" НАТО - будь-що роз’єднати слов’янство, аби поодинці легше кожного осібно загнати в кошару.

Як об’єктивно оцінити проблемні питання нашої спільної історії:

(Чи була, скажімо, Україна «колонією» у складі Російської імперії? Чи є привід звинувачувати РФ в трагедіях, що Україна пережила у складі СРСР (голодомор, репресії, русифікації й т.п.)? Як оцінити той факт, що свої сучасні кордони Україна отримала у складі СРСР?)

Чи була Україна колонією у складі Російської імперії? Стосовно рідної мови, яку забороняли десятки разів, а найменший порух до національного кваліфікувався як "націоналізм" і "неблагонадійність", - політика центру була однаковою в усі часи. І царський режим, і режим сталінський у цьому сенсі поводилися як колонізатори. Але ж і найменший порух до рідного російського не менш жорстоко побивався як "великодержавний шовінізм".

І як кваліфікувати той факт, що люди в так званій метрополії, себто в Росії, жили значно бідніше, аніж в колонії, себто - в Україні? Це - якщо оцінювати об’єктивно.

Повернемося до 30-40-х років минулого століття.

Будьмо одверті: сьогодні навіть найкрутіші націонал-патріоти не змогли б впорядкувати державу в нинішніх її межах, як це було зроблено в ті часи, позаяк вступив би в дію основоположний міжнародно-правовий принцип територіальної цілісності держав, регіони яких, де одвічно жили українці, тоді прилучили до материнської родини. Так що, дякуймо Богу за Україну в нинішніх межах, цілісність якої оберігає той же становий принцип територіальної недоторканості. Дякуймо і - шануймося!

Водночас, шануймо і своїх сусідів. Далеких, а, особливо, - ближніх, примножуючи симпатиків, а не виплоджуючи абсцинентів. Народна мудрість закликає не до консервації навіть найболючіших проблем, завданих сусідом чи сусідами, а в подоланні їх, утверджуючи свій не декоративний, а реальний суверенітет. І ніколи не квапитися роззброюватися, пафосно оголошуючи на увесь світ свою територію безядерною зоною, оскільки бути голим не лише серед вовків, а й серед овець - щонайменше непристойно.

Отже, придивимось уважніше до тих, хто вчиняє рейвах, обвинувачуючи Росію, а отже - її народ у геноциді українців у голодних 1932-33 роках? Тільки поведене на фобіях здатне на таке збочене звинувачення цілого народу! І після цього ще й вимагаємо від обпльованого сусіда енергоресурсів за пільговою ціною, і репетуємо стосовно такого ж рівня придуркуватих наскоків на нас з боку певних ЗМІ, що іменують себе руськими. Ми повинні орієнтуватися не на затуліних, а на офіційний Кремль, а вони - не на наших провокаторів, а на офіційний Київ, і відповідати тільки на заяви владних верхів. І в установленому порядку вимагати в того ж таки офіційного Кремля, як вони ставляться до антиукраїнських, шовінистичних викидів так званих "крайніх патріотів" типу вже згадуваного Затуліна чи Лужкова. І не забувайте формулу Леніна, який ще до 17-го зазначив, що найбільшими росшовіністами завжди були інородці!

Який Ваш прогноз на подальший розвиток українсько-російських відносин?

Мій прогноз оптимістичний. Так, на історичному шляху наших взаємин були і трагічні сторінки непорозумінь, але ж чимало й позитивного було. До того ж, сусідів не вибирають. З ними треба жити в мирі й добрі. І, боронь Боже, не схиблюватись на націонал-егоїзм в міждержавних стосунках! Пам’ятаючи, що ми не єдині на цьому білому світі. І не вправлятись у Богообранстві в тому сенсі, що ми - ідеальні, а всі решта - винні.

Треба, часом, і поглядати на себе збоку: хто ж винен, що нам сідають на голову, хто винен в сучасному непевному стані нашої Вітчизни? Хто винен, що міська влада буквально цинічно знущається над киянами? Та ми ж самі, продавши свою національну гідність за пригорщу гречки!

Із цього приводу наведу такий витяг: "На превеликий сум і жаль, коли оглянутись назад, на пройдене життя, треба визнати, що все, що зазнав я кращого в своєму творчому житті і в своєму навіть становищі, все я зазнав у Москві посеред руського, а не вкраїнського суспільства. Од своїх я знав здебільшого образу і провінціальну дику зневагу".

Це - Довженко, якого аж ніяк не запідозриш у русофільстві.

Від себе додам: мені неоднораз доводилося рятувати видання книг після доносів на авторів їх наших "рідних", охочекомонних. Рятувати не в Києві, а в Москві, дякуючи нинішньому голові Спілки письменників Росії Валерію Ганічеву, колишньому міністру культури Російської Федерації В.Єгорову, ще - багатьом і багатьом справжнім росіянам, які і обороняли своїх колег від доморослих донощиків, і "розконвойовували" до видання затримані рідними опричниками їхні книги. Але це не заважає мені рішуче реагувати на будь-який викид будь-якого шовініста. Нагадаю, я перший різко на сесії Верховної Ради СРСР відреагував на статтю Солженіцина «Как нам обустроить Россию», позначену старою хворобою побутового шовінізму.

Хто, на Ваш погляд, винуватий в українсько-російському "газовому" конфлікті?

Винних чимало. Але найперший висновок, який треба було б зробити після всіх цих подій навколо газового питання: давайте, братіє і сестри, дружити без посередників, котрі, століттями зіштовхуючи лобами слов’янські народи, за нашою спиною ділять світ і бариші!

І чи не час, врешті-решт, перевірити повноваження тих, хто виступає від імені російського і українського народів? Аби ми це вчинили раніше, нас би не звели лобами у так званій газовій війні - на горе нам і на посміх усього світу. Отже, маємо спільно витурити посередників не лише з газової сфери.

І не плазувати перед "старшим братом", як ще вчора колінкували нинішні мальовані русофоби, а з високо піднятим чолом національної гідності дружити з росіянами, як рівні з рівними.