dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 23 Сентября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Диалог Грузин - перший збирач українського пісенного фольклору

Грузин - перший збирач українського пісенного фольклору

Владимир Канаш

На початку ХVIII століття Грузія, опинившись у лещатах жорстокого тиску між Персією та Туреччиною, змушена була дедалі більше звертати свій погляд по допомогу до Росії. Саме на той час  припадає розширення грузинської колонії в Москві після прибуття в червні 1724 року царя Вахтанга VI  з близькими родичами та численним почтом (щоправда, ще у 50-х роках XVI століття в Москві залишилася частина почту царевича Ніколоза, онука царя Теймураза ІІ). Грузини досить швидко інтегрувалися у тогочасне російське суспільство, успішно просуваючись у військовій, державній та культурній сферах.

Одним з тих, хто був у згаданому почті, значився "имеретинской земли боярин Давид Церетели". Пізніше до нього долучився його двоюрідний брат Автандил. Обоє вони були зараховані в грузинську гусарську роту, а згодом отримали від російського уряду по 30 дворів, відведених у містечку Хорол поблизу Миргорода. Після смерті бездітного Давида його маєток переходить до Автандила, який і став засновником російсько-української гілки грузинського князівського роду Церетелі, що далі на російський кшталт йменувався вже як Цертелєви. До речі, в маєтку Цертелєвих часто гостював видатний грузинський поет Давид Гурамішвілі. Згодом володіння в Хоролі перейшло до нащадків Автандила Церетелі – сину Андрею Цертелєву і онуку Ніколаю, що залишився в історії як видатний фольклорист.

Н. А. Цертелєв (1790-1869) народився в Хоролі, освіту здобув вдома і юнаком вступив на службу в Чернігівське повітове казначейство. Потім продовжував освіту в Харківському та Московському університетах, де закінчив курс етико-філологічного факультету. Після цього решту життя Цертелєв служив на різних чиновницьких посадах – в міністерстві фінансів, директором училищ Тамбовської і Харківської губерній. З 1839 року він працював помічником попечителя Харківського учбового округу, а з 1859 року і до виходу у відставку був членом Головного управління училищ.

Попри виключно чиновницьку кар'єру, Ніколай Цертелєв залишив по собі численні розвідки в галузі фольклористики, літературознавства, а також поетичні твори. Його книгу "Опыт общих правил стихотворства" (1820) було відзначено срібною медаллю Російської Академії наук. Втім, на одностайну думку дослідників його творчості і біографів, Ніколай Цертелєв перш за все – видатний фольклорист, практично перший збирач, знавець і коментатор українського історичного пісенного фольклору. Загалом українська народна творчість викликала інтерес і до Цертелєва. Так, наприкінці XVIII і на початку XIX століть з'являються видання на кшталт "Описания свадебных украинских простонародных обрядов" Г. Калиновського, практикується збирання народних пісень. Але ім'я Цертелєва стоїть тут одноосібно. Як зазначав В. Войнов (Русский биографический словарь, СПб., 1901, с. 482), "имя Цертелева более памятно тому, что явился первім собирателем памятников народной малорусской поэзии и одним из первых просвещенных людей, сумевших понять значение народной поэзии и пробудить интерес к ее изучению". Без сумніву, Цертелєв зажив собі слави як перший, хто оприлюднив думи та бувальщини, переконав, що в Україні під цими термінами існував та існує народний епос – історичний та повчальний, зі своїми внутрішніми та зовнішніми характерними рисами.

Відповідаючи скептикам, які дивилися зверхньо на народну поезію, Цертелєв з обуренням писав: "Пора и нам обратить внимание на произведения народной нашей поэзии, одни мы из просвещенных европейцев остаемся равнодушными к сему предмету; все другие  старались и стараются сохранить для потомства остатки поэзии народной. Неужели будем ожидать, пока чужеземцы укажут нам то, что у нас под руками" ("Вестник Европы", 1827, июнь, с. 270-271). И далее: "Может быть, ни одна народная поэзия не может сравниться в богатстве с нашею, и не удивительно: славяне еще в древности своей известны любовью к музыке и поэзии, а потомки их наследовали сию склонность" (там само, с. 274).

Непідробну зацікавленість молодого Цертелєва шедеврами української народної поезії відзначив уже після його смерті відомий літературознвець і фольклорист П. Бессонов: "Нужна была особенная мягкость души, отличавшая князя Н. А. Цертелева, потребны были верніе инстинкті его изящной природі, правильность его художественного такта, невозмутимая чистота образцов фантазии, меткость образованного взгляда и та вечная, живая юность, не покидавшая характер князя до последних лет глубокой старости, чтобы в его время, среди тогдашних обстоятельств, оценить народное творчество, возвысить о нем благородный голос в кругу общества, спасти памятники и навсегда оставить по себе возбужденный интерес к ним. Благодатный край, красоты Малороссии и задушевность безыскусственной ее речи вполне гармонировали с этими отличиями юноши, чтобы на первых порах настроить силы его к предстоявшему назначению не простому делу, а истинному подвигу жизни" ("Вестник Европы", 1870, т. III, c. 868).

Цертелєв з раннього дитинства перебував у полоні неповторної української народної поезії й перш за все – дум, епічної поезії українців, історії народу, відтвореної самим народом. Як влучно підмітив М. Максимович, деякі народи увічнювали важливі свої події тим, що карбували медалі, по яких історики згодом відновлювали минувшину; українці ж події козацького життя увічнювали дзвінкими історичними піснями, що склали найправдивіший літопис для пізніших дослідників. В думах знайшли відображення і самовіддана боротьба козаків з турками і татарами, і героїчні подвиги народу під орудою Богдана Хмельницького – ці, за висловом Цертелєва, "времена бедствия народа и потом славы и свободы, возбужденные Хмельницким" ("Вестник Европы", №3, май, 1827, с. 278).

Творці дум в ті, хто ці думи потім поширював, мандрували селами і містами України, а з ХVIII століття нерідко відвідували вельможні будинки Москви і Петербурга. Так, при дворі імператриці Єлизавети Петрівни офіційно перебував бандурист Григорій Михайлович Любосток, який мав титул "двора Ее Императорского Величества спевальной музыки тенорист и Российский дворянин" (П. Житецкий. Мысли о народных малорусских думах. Киев, 1893, с. 171).

Н. Добролюбов у статті "Кобзарь Тараса Шевченко" писав: "…известно, что в песне вылилась вся прошедшая судьба, весь настоящий характер Украины; песня и дума составляют там народную святыню, лучшее достояние украинской жизни. В них горит любовь к родине, блещет слава прошедших подвигов; в них дышит и чистое, нежное чувство женской любви, особенно любви материнской… Весь круг жизненных, насущных интересов охватывается в песне, сливается с нею, и без нее сама жизнь делается невозможной" (Н. А. Добролюбов. Собрание сочинений, М., 1952, т.1, с. 340). Високо оцінювали українську думу західноєвропейські поети і дослідники. 1846 року німецький поет і перекладач Фридрих Боленштат, який після відвідин Росії здійснив подорож Україною, Грузією, Вірменією і Персією, відзначав, що "ни в какой другой стране дрвео народной поэзии не принесло таких величественных плодов, нигде дух народа не запечатлелся так живо и светло в песнях, как у малороссов" (Старая Украина, сборник дум, песен, легенд, Петроград, 1916, с. 19).

Перший досвід запису дум Цертелєвим відноситься до 1814 року. Він зустрівся з 50-літнім сліпим бандуристом, що мандрував Полтавщиною, і зафіксував "все, що той знав". А 1819 року у Петербурзі вийшла книга Цертелєва "Опыт собрания старинных малороссийских песней", де було вміщено тексти десяти дум та епічних пісень з коментарями дослідника, його передмовою та тлумаченням українських слів.

Загалом всі зібрані Цертелєвим думи можна згрупувати в три цикли: до першого належать думи, що розповідають про турецько-татарську неволю и боротьбу українського народу з турецько-татарськими загарбниками уXV – на початку XVII ст.; другий цикл дум присвячений подіям національно-визвольної українського народу в 1648-1659 роках під проводом Богдана Хмельницького; третій цикл – сімейно-побутові думи.

Думи першого циклу містять досить небагато описів бойових епізодів, апереважно відтворюють тяжкі наслідки турецько-татарських набігів і прагнення подолати ці наслідки. Як за часом, так і за харатером до першого циклу належить дума "Про втечу трьох братів з Азова", якою відкривається збірка Цертелэва "Опыт собрания старинных малороссийских песней". Сюжет думи трагічний і драматичний. Троє братів тікають з турецької неволі: двоє страших на конях, а третій -- пішки, оскільи йому не дістався кінь. На прохання допомгти старший брат каже, що, коли вони візмуть його з собою, то навряд чи врятують його, а самі опиняться перед смертельною небезпекою. Молодший брат не дорікає братам, хоч і є для них найнеупередженим, найпоблажливішим суддею. Молодий козак стрічає смерть на "Савур-могилі" (нинішня Донеччина). Автор думи не обмежується описом сизих орлів, які видзьобують очі козаку, що конає, або ж вовків, що гризуть в кущах його кості. В цю картину, сповнену жаху і драматизму, вплітається мотив тихого, безутішного горя. Лунає жалібний голос зозулі, цієї провісниці печалі, яка над головою козака співає свою сумовиту пісню, як сестра оплакує брата або ж мати сина.    

Привертає увагу не лише те, що Цертелєв вперше зібрав купи і видав українські історичні думи, але й глибина його коментарів до кожного народного шедевру. Варто також наголосити на тому, що дослідник в тих коментарях постійно підкреслює високий образний рівень дум, ставлячи їх за цією ознакою аж ніяк не нижче античних міфів чи західноєвропейських епосів. Це стосується, приміром, думи "Від'їзд козака з батьківщини". Її зміст полягає в тому, що вітчим виганяє з дому пасинка. А вражена горем мати з плачем проводжає сина:

"Нехай тебе чужий отець, синоньку, не лає,

Щастя твого козацького навік не збавляє,

Тяжко, тяжко мені тебе з дому одправляти,

А ще тяжче біля себе в знегоді держати!

Хоть поїдеш на чужину, сльози мені лити;

Хоть оставлю тебе, синку, повсяк час тужити!"

Цертелєв у передмові до збірника "Опыт собрания старинных малороссийских песней", відзначаючи художню силу і психологічну глибину цих слів, писав: "Здесь видно сердце матери, раздираемое настоящим горестным положением сына и неизвестности, которая грозит ему в будущем… Она желает и страшится разлуки, что может быть мучительнее положения сего? – Сочинитель, конечно, не имел никакого понятия о правилах поэзии; не знал ни ни Горация, ни Буало, ни Батте, ни Эшенбурга – но природа щедрая к любимцам своим, внушила ему сии щастливые выражения" (Н. А. Цертелев. Опыт собрания старинных малороссийских песней, с. 15). Потім Цертелєв змальовує фінал думи: "Казак уезжает, уже он чуть виден вдали, где же родные его? В конце деревни зеленеет холм, несколько женщин в унынии стоят на оном, простирая по дороге печальный взор свой. Это они, это его родные. Долго, долго провожают они глазами любимца своего. Наконец, казак сокрылся и печальное семейство с горестью возвращается домой, дабы еще долее его оплакивать.

"Довго вони на могилі край села стояли,

Довго-довго козаченька вічми проводжали,

А ще довше вони його дома оплакали".

Какое чувство и живость изображения! Читая место сие, невольно вспоминаю трогательную разлуку Гектора с Андромахой. Малороссийский сочинитель без сомнения не читывал Иллиады и не слыхал о Гомере. Но законы природы общи и неизменны. Человек, истинно тронутый предметом своим, говорит ясно, резко и часто весьма сходно с другим, отдаленным от него и пространством и временем, но находившимся в подобном положении". (Там само, с. 16).

Наступний цикл  дум, як вже зазначалося, було присвячено подіям національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування. Дослідники діяльності Цертелєва єдині в оцінці величезних його заслуг перед українською фольклористикою саме в тому, що він у 1810-х роках записав на Полтавщині думи про національно-визвольний рух і зберіг у такий спосіб для нащадків найцінніші епічні пам'ятки, що побутували там наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.

При підготовці цієї статті використано брошуру Отара Гвінчидзе "Николай Андреевич Цертелев" (изд. "Мецниереба", Тбилиси, 1980).