dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 19 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Проекты Диалог Грузинська література в українських перекладах: минуле, сучасне, майбутнє

Грузинська література в українських перекладах: минуле, сучасне, майбутнє

Грузинська література в українських перекладах: минуле, сучасне, майбутнє

Порівняно невеликий за кількістю населення грузинський народ створив одну з найцікавіших на євразійському просторі літератур. Її початки сягають V століття, а найбільшим досягненням письменства картвелів (самоназва нації) стала поема Шота Руставелі “Вепхісткаосані” (усталений український, так і російський, відповідник назви твору, на жаль, неточний і до певної міри навіть некоректний – “Витязь у тигровій шкурі”), яка ввела того поета в коло найвидатніших майстрів словесності Середньовіччя: Фірдоусі, Нізамі, Деглеві, Румі. Нова й новітня грузинська література уславлена вершинними творами багатьох письменників, новаторами ж цілком об’єктивно вважаємо Іллю Чавчавадзе, Важа Пшавелу, Галактіона Табідзе, Ґіорґі Леонідзе, Анну Каландадзе, Отара Чіладзе.

Спільність долі грузинського й українського народів протягом століть викликала взаємне бажання єднатися й боротися, щоб вижити. Чи не найдужче воно виявлялося саме в царині літературних взаємин, передовсім у галузі художнього перекладу, історія якого досить тривала й повчальна, і їй притаманні прогресивні еволюційні процеси.

Немає сумніву, що для виконання повноцінного перекладу, окрім інших чинників (наприклад, хист, порядність, сумлінність, високий інтелектуальний рівень перекладача), чи не найважливішою є вимога: знання, бажано бездоганне, мов – рідної й тієї, з якої митець перекладає. Ця вимога, звісно ж, включає в себе факт чудового знання всієї літератури як об’єкта зацікавлень перекладача – в нашому разі грузинської.

Українські майстри слова перекладаютьгрузинську літературу вже понад століття, і шлях цей позначений неоднаковими устремліннями та успіхами.

Перші перекладачі (і один з них Павло Грабовський) робив це, певна річ, не сподіваючись на якусь копійку, а творча лабораторія його, як ми знаємо, була в холодному Сибіру, де цей вічний революціонер перебував на засланні. От би його творче кредо та всім тим, хто вважав, що перехопив естафету з його рук!

Звісно, в добу царизму такі творчі подвиги були вкрай спорадичні. Натомість в умовах СРСР, де переклади з мов народів Союзу мали засвідчувати факт дружби народів, до перекладацької справи бралися сотні людей – теж без знання мов, але оплата роботи перекладачів гарантувалася незалежно від якості продукту.

Впритул до 60-х років минулого століття твори грузинських письменників перекладалися досить активно, та серед виконавців цієї почесної місії, на жаль, не було жодної людини, яка володіла б грузинською мовою. Щоправда, великим майстрам іноді вдавалося й без цього досягати чималих успіхів у відтворенні грузинських творів. Яскравий приклад – перекладацька діяльність Миколи Бажана, який часто надзвичайно тонко відчував нюанси поетичних рядків Шота Руставелі чи Давида Гурамішвілі. А якби він ще й мову грузинську знав! Ті огріхи, які подибуємо в перекладах Бажана, не можемо віднести на карб українського поета: адже над ним часто тяжіли усталені вже норми, нерідко заважали й вади підрядкового перекладу. Чи міг Микола Бажан, наприклад, передати назву «Вепхісткаосані» інакше, ніж «Витязь у тигровій шкурі». Вже був канонізований російськомовний переклад, і відступити від тієї назви в радянську добу було для перекладача не лише небезпечно. Зробити це йому не дозволили б у видавництві. Сьогодні самі картвели вважають, що передавати грузинську назву твору подібним чином принаймні некоректно. Герой поеми, Таріел, ніяк не міг перекривати тіло лише тигрячою шкурою – то був освічений лицар, і з тексту поеми видно, що його вбрання було лише прикрашене хутром.

Процес активного перекладу грузинських творів українською мовою в 30-их – 60-их роках був позначений як низкою позитивних рис, так і чималою кількістю вад. Візьмімо до рук двотомну антологію “Поезія грузинського народу”, видану 1961 року. Перший том, до якого ввійшла так звана “дожовтнева” поезія тішить українського читача й сьогодні широким колом імен грузинських поетів і великою кількістю творів. Майже всі переклади було виконано вперше, і хай такі видатні й відомі поети, як М. Бажан, М. Рильський, А. Малишко, Борис Тен, М. Терещенко, З. Гончарук виконали свої переклади за допомогою підрядника, видно, що поставилися вони до цього завдання відповідально й сумлінно. Нині, коли в Україні вже є перекладачі, що володіють грузинською мовою, твори класиків грузинської літератури інтерпретуються дещо інакше, та й на добір цих творів вплинув дух вільної епохи. Але на той час вихід антології був чи не найяскравішою сторінкою в історії грузинсько-українських взаємин.

На жаль, другий том антології викликає сьогодні враження не найкращі, бо ж добір імен і самих творів умотивовувався критеріями партійності літератури. До другого тому потрапили твори, в яких стандартно уславлюються абстрактні радянські люди – будівники комунізму. Певна річ, сюди не ввійшла самобутня лірика більшості поетів ХХ століття, не кажучи вже про твори розстріляних або ж замовчуваних в радянські часи письменників.

Партійні діячі ідеологічного фронту в СРСР уважно стежили, аби ювілеї видатних поетів, занесених до переліку діячів революційного чи демократичного спрямування, відзначалися в кожній республіці, а одним з елементів святкування була публікація творів.

Зайве наголошувати, що така практика була вельми корисна: адже чимало творів Д. Гурамішвілі, І. Чавчавадзе, А. Церетелі, Н. Бараташвілі, Саят-Нови та інших авторів стали надбанням української культури, хоч переклади здійснювалися найчастіше навіть не з підрядника, а з опублікованого російськомовного тексту.

Практика “ювілейних дат” ще дужче розквітла в 60-ті – 80-ті роки минулого століття. Саме тоді було здійснено нові видання творів А. Церетелі, І. Чавчавадзе, Важі Пшавели, Давида Гурамішвілі, і це вже був інший рівень української перекладацької школи. Свої переклади вже пропонували митці, що володіли мовою оригіналу: О. Синиченко, С. Жолоб, Г. Халимоненко, О. Мушкудіані, Р. Чілачава.

Водночас в українських часописах обов’язковою стала рубрика на кшталт “З літератур народів СРСР”, особливо під час проведення офіційних декад літератури і мистецтва якоїсь союзної республіки в іншій. На окрему увагу заслуговує факт появи в Україні нових альманахів “Сузір’я” та “Гроно”, на сторінках яких друкувалися виключно переклади творів письменників з інших республік СРСР. Примітним явищем стало й те, що поряд з перекладами почали вміщувати статті літературознавчого характеру, найчастіше виконані майстерно, зі знанням справи.

Доба шістдесятих років і перебудовний період сприяли оновленню підходів до публікацій: в редакціях ЗМІ та видавництвах з цікавістю розглядали пропозиції перекладачів надрукувати твори молодих авторів чи навіть тих, чиї ідейні погляди  виходили за межі усталених норм соціалістичного реалізму. Так, в українських перекладах з’явилися твори А. Каландадзе, О. Чіладзе, Т. Чіладзе, А. Сулакаурі, Л. Табукашвілі, Л. Стуруа, М. Джгубуіа, Н. Абесадзе та інших талановитих письменників, особливо ж молодих. Цікаво, що  тоді декотрі з тих творів вперше побачили світ саме українською мовою.

Та водночас у наших видавництвах та редакціях часописів відмовлялися вміщувати деякі твори грузинських авторів, яких не сприймала партійна еліта Радянської України, - романи та деякі поеми й вірші Отара Чіладзе, прозу й драматургію Тамаза Чіладзе, повісті й оповідання Реваза Інанішвілі та інших. Українське видавництво “Молодь” заповзялося оприлюднити твори молодих грузинських письменників, але при редагуванні переклади було настільки препаровано (звісно, у напрямі ідеологічної правильності), що вихід подібних книжок викликав у Грузії як схвалення, так і обурення.

Тоді ж тривала практика “дружнього роздавання підрядників”. Тобто працівники одного часопису чи видавництва давали твори на переклад (а отже, й надавали можливість заробити гонорар) своїм колегам з інших журналів, газет, видавництв, а потім отримали подібне у відповідь. Нема потреби доводити, що таке “конвеєрне” виконання не мало під собою необхідного підгрунтя (знання мови оригіналу, ретельного ознайомлення з творчою манерою автора, пильного стеження за літературним процесом в тій чи іншій союзній республіці). Саме тому переклади часто нагадували лише бліду тінь оригінального твору, а швидше скидалися на власні твори українського автора перекладу.

Тут варто нагадати, що інше коло представників української перекладацької школи зовсім інакше здійснювали україномовну інтерпретацію творів тих письменників, які жили за межами СРСР. До публікацій англійської, німецької, норвезької, польської, сербської, японської та іншої поезії й прози висувалися абсолютно відмінні вимоги: і часопис “Всесвіт і видавництва мали справу лише з митцями, що володіли мовами народів зарубіжної Європи, Америки й Азії.

На превеликий жаль, упродовж останніх 15 років практика перекладу грузинської літератури українською мовою фактично завмерла з відомих усім причин: мережа державних видавництв зазнала значних змін, так само як і стан самої видавничої справи. Спорадична публікація творів грузинських поетів не рятує становища, оскільки лише повторює зроблене раніше.

В Київському національному університеті імені Тараса Шевченка свого часу було відкрито відділення грузинської мови й літератури, до чого був причетний автор цієї статті, тоді декан факультету сходознавства. Попри те, що з кількох випускників можна було виховати й картвелологів, і перекладачів, доля цього випуску не зацікавила анітрохи відповідні міністерства й керівництво університету. Я ж особисто ще раз переконався, що в нинішніх умовах виховати гарного перекладача – справа вельми нелегка. Справжній перекладач має ще й народитися таким. Ось приклад: протягом багатьох десятиліть у вищих навчальних закладах України викладалася іспанська мова, і впродовж цих десятиліть коло перекладачів іспанськомовних літератур було вузьки. Перекладачі не стали яскравими представниками української перекладацької школи (поліглот Микола Лукаш – це просто виняток).

Що ж чекає українсько-грузинські літературні контакти (і практику перекладу зокрема) в майбутньому?

Як і в багатьох країнах світу ця проблема розв’язується в такий спосіб: держава має виробити концепцію розвитку перекладацької діяльності, залучивши до вироблення цієї концепції найталановитіших перекладачів. А все інше розвиватиметься згідно з позитивною реалізацією концепції.

Насамкінець, мушу засвідчити, що автор цієї публікації сподівається завершити “Історію грузинської літератури”. Видання цієї праці певним чином сприяти обговоренню нової концепції українсько-грузинських культурних взаємин у перспективі.